На превеликий жаль, жоден із нормативних актів, які діють в Україні, не містить вказівки на прямий обов’язок представника державного органу коментувати будь-які дії, події чи явища.

Щоправда, такий обов’язок можна спробувати вивести із кореспондуючого йому права. Наприклад, якщо звернутися, до статті 26 Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, то можна пересвідчитись, що телерадіоорганізації та їхні працівники мають право на одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, необхідної інформації для здійснення своєї статутної діяльності у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Ключову роль при вирішенні питання про те, який же порядок отримання інформації державних органів передбачає закон, мабуть, відіграє стаття 21 Закону „Про інформацію”, яка визначає статус, порядок оприлюднення та інші властивості інформації державних органів та органів місцевого самоврядування.

Згадана норма, зокрема, передбачає, що інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування.

Серед основних джерел цієї інформації законодавець називає: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування.

Однак, найцікавіша частина цієї норми (з точки зору проблеми, яка аналізується) встановлює, що інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування доводиться до відома зацікавлених осіб шляхом:

– опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;

– опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової інформації;

– безпосереднього доведення її до заінтересованих осіб (усно, письмово чи іншими способами);

– надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;

– оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.

Аналіз згаданої норми дозволяє зробити висновок, що коментар представника відповідного державного органу є різновидом безпосереднього доведення інформації до журналістів, тому його цілком обґрунтовано можна відносити до передбачених статтею 26 Закону „Про інформацію” способів поширення інформації державних органів.

Щоправда, тепер постає наступне запитання: чи може будь-який працівник державного органу бути представником такого органу в розумінні особи, що має право давати коментарі від його імені?

Відповідь на нього, з першого погляду, міститься в останній частині статті 26 Закону „Про інформацію”, яка встановлює, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначаються законодавчими актами про ці органи.

Саме тут і виникає найбільша проблема.

Звернімося, наприклад, до Закону „Про міліцію”, який, абсолютно однозначно, належить до числа „законодавчих актів про ці органи”. Разом з тим, вказаний закон, по суті, не містить навіть натяку на джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації міліції.

Аналогічна ситуація складається практично в усіх інших галузях діяльності державних органів. Саме це і призводить до видання внутрішніх наказів, розпоряджень тощо, якими встановлюються різноманітні обмеження щодо порядку поширення інформації, на зразок заборони коментувати події без узгодження із керівництвом. Однак, якщо підходити до питання формально, то такі обмеження навряд чи можна назвати законними, оскільки, як уже зазначалося, стаття 26 закону „Про інформацію” говорить про те, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначаються законодавчими актами. Мабуть, наказ, розпорядження чи інший внутрішній документ якогось відомства важко віднести до категорії законодавчого акта.

З іншого боку, представники державних органів завжди мають можливість посилатися на те, що для журналістів також встановлено чіткий порядок отримання інформації – інформаційний запит. При його наявності чиновники нерідко погоджуються давати будь-які коментарі, однак, зрозуміло, таким чином вони досягають бажаного саме для них результату – попереднього узгодження.

Отже, в законодавстві України існує низка положень, які надають теоретичну можливість оскаржити відмову працівника державного органу прокоментувати подію, посилаючись на необхідність узгодження із керівництвом.

Так само існує можливість домагатися визнання незаконними відомчих нормативних документів, які встановлюють обмеження щодо коментування різноманітних ситуацій. Однак реальної можливості примусити представника державного органу прокоментувати подію без попереднього узгодження закон не передбачає.