Отже, в Законі „Про захист від недобросовісної конкуренції” можна виділити чотири види діянь, вчинення яких майже завжди приверне увагу спеціалістів з Антимонопольного комітету до того чи іншого засобу масової інформації:

1.неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;

2.порівняльна реклама;

3.дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця);

4.неправомірне збирання, розголошення, схиляння до розголошення та використання комерційної таємниці.

Визначення неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки міститься у статті 4 вказаного Закону. Такі дії будуть визнаватись порушенням, якщо ЗМІ, без дозволу уповноваженої на те особи, буде використовувати чуже ім’я, фірмове найменування, знак для товарів і послуг, інші позначення, а також рекламні матеріали, упаковку товарів, назви літературних, художніх творів, періодичних видань, зазначення походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання.

Найбільш типовою дією, яка характеризує зазначене правопорушення і яка найчастіше є предметом судових чи інших спорів, є намагання недобросовісного засобу масової інформації, надати власному продуктові (каналові, програмі, виданню тощо) вигляду іншого продукту, який вже відомий споживачеві і користується його повагою чи особливим інтересом. Разом з тим, для того, щоб визнати таке використання неправомірним необхідні дві обов’язкові умови. По-перше, пріоритет на використання має інша особа і по-друге – таке використання може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта.

Що стосується пріоритету, то в антимонопольному законодавстві він визнається за тим суб’єктом, який раніше почав використовувати певний продукт, мається на увазі – часовий вимір. У свою чергу, змішуванням визнається таке сприйняття споживачем того чи іншого продукту, при якому у нього (споживача) складається враження, що поданий йому продукт є результатом діяльності вже відомого йому виробника. Наприклад, використання елементів логотипу одного телеканалу при трансляції програм іншого каналу, внаслідок чого у споживача складається враження, що йому подається результат роботи однієї і тієї ж телекомпанії.

Очевидно, що в даному випадку виникають підстави для запитання про можливість використання в таких ситуаціях норм іншого правового інституту – права інтелектуальної власності. З огляду на це слід зазначити, що органи Антимонопольного комітету займають досить однозначну позицію з цього приводу: порушення прав інтелектуальної власності не є предметом розгляду АМК, тому потерпілі від таких дій, незалежно від процесу розгляду справи про порушення антимонопольного законодавства, зберігають можливість захищатися з допомогою інших органів, у тому числі і суду. Більше того, теоретично, можливо змоделювати ситуацію, коли результатом розгляду справи про порушення антимонопольного законодавства і про прав інтелектуальної власності будуть протилежні по суті рішення.

Одним із найпоширеніших ще донедавна порушень, особливо на телебаченні, була порівняльна реклама. Стаття 7 Закону „Про захист від недобросовісної конкуренції” порівняльною визнає рекламу, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).

Практика застосування цієї норми свідчить про те, що термін „порівняння” тлумачиться наступним чином: це дії, що полягають у висвітленні переваг одного продукту над іншим.

З одного боку, не має значення, чи відповідають дійсності відомості про певні переваги чи ні, - важливо, щоб здійснювалось порівняння конкретних продуктів, а не чого-небудь взагалі. Важливо також відзначити, що існують прецеденти, коли порівняльною рекламою визнавалось порівняння продукції певного виробника із продукцією, яка хоч і не містила якихось індивідуалізованих ознак але за формою її можна ототожнити із конкретно-визначеним продуктом (наприклад – порівняння із пляшкою без етикетки але певної форми, яка використовується лише певним виробником).

З іншого боку, закон містить один виняток, який дозволяє порівнювати будь-які продукти без загрози застосування санкцій. У відповідності до частини 2 статті 7 зазначеного Закону, не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів. Ілюстрацією такої ситуації може бути випадок, коли одна продукція має обмежену сферу застосування, а продукт, який рекламується – значно ширшу (скажімо, порівняння сезонного товару із продуктом, який може використовуватись протягом всього року).

Останнє зауваження щодо порівняльної реклами, яке повинні мати на увазі ЗМІ, пов’язане з тим, що досить часто останні розраховують на уникнення відповідальності, посилаючись на те, що рекламний матеріал наданий рекламодавцем. Не завжди, таке посилання можна вважати виправданим, оскільки заборона щодо поширення порівняльної реклами є абсолютною і її зобов’язані дотримуватись усі суб’єкти, які причетні до цієї діяльності (зовсім по іншому вирішується питання про недобросовісну рекламу в Законі „Про рекламу”, оскільки за її розповсюдження дійсно відповідає тільки рекламодавець, за умови, якщо ЗМІ не здійснював виготовлення реклами).

Наступним випадком, який може потягти відповідальність ЗМІ, це дискредитація господарюючих суб’єктів. Під дискредитацією господарюючого суб'єкта (підприємця) розуміється поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).

Єдина ремарка, яка видається доцільною у даному випадку, - це те, що ЗМІ відповідатиме за дискредитацію, якщо він від власного імені розповсюджуватиме зазначену інформацію. У тому разі, коли таке поширення здійснюватимуть інші особи (наприклад – учасники телепередачі), питання про притягнення ЗМІ до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства, вочевидь, не повинно ставитись. У решті своїх ознак дане правопорушення повністю співпадає із поширенням неправдивих відомостей, за яке засоби масової інформації караються, як учасники інформаційних відносин.

Нарешті, у статтях 16-19 Закону „Про захист від недобросовісної конкуренції” описуються правопорушення, які можна об’єднати в одну групу: неправомірне збирання, розголошення, схиляння до розголошення та використання комерційної таємниці. Загалом, ця група, якщо йдеться про діяльність ЗМІ, не містить принципових відмінностей від аналогічних правопорушень у сфері інформаційних правовідносин, про які йшлося у попередніх консультаціях.

Наостанку, слід зазначити, що для притягнення засобу масової інформації до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства недостатньо лише встановити в його діях ознаки порушень, про які йшлося вище. Такі дії загрожуватимуть санкціями з боку Антимонопольного комітету лише втому разі, коли у процесі розгляду справи буде доведено винність того, кому „інкримінуються” порушення. У протилежному випадку, підстав для покарання не існуватиме а його застосування слід оскаржувати в судовому порядку.

Богдан Яблонський, адвокат, старший юрист в Адвокатській фірмі „Грамацький і партнери”