У відповідності до частини 1 статті 149 Цивільного процесуального кодексу України суд чи суддя на прохання осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою може вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається у будь-якій стадії справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Одним із видів забезпечення позову, який передбачено у пункті 2 частини 1 статті 152 ЦПК, є заборона вчиняти певні дії. Очевидно, що заборона поширювати інформацію цілком вкладається у поняття заборони вчиняти певні дії, про яку говорить закон.

Разом з тим, як випливає із викладеного вище, забезпечення позову може вчинятися лише в тому випадку, коли невжиття цих заходів здатне перешкодити або зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову.

За логікою, заборона здійснювати публікації, у даному випадку, обумовлена побоюванням, що такі публікації зроблять неможливим виконання рішення суду у цій справі. Відтак виникає необхідність з`ясувати, яке рішення може прийняти суд у даній справі і як публікації можуть перешкодити його виконанню.

Як випливає із змісту ухвали, предметом спору є правдивість відомостей про позивача, поширених відповідачем. Позивач вимагає спростувати відомості, які вважає неправдивими, та відшкодувати шкоду, якої він, начебто, зазнав у результаті поширення таких відомостей. Отже, якщо суд прийме рішення про задоволення позову, він покладе на ЗМІ зобов`язання опублікувати спростування та сплатити позивачеві певну грошову суму.

Цілком очевидно, що будь-яка інформація, яку б не поширила телеорганізація до винесення рішення суду, об`єктивно не може перешкодити виходові у світ іншої інформації (спростування), не говорячи вже про те, що такі дії ніяк не зможуть перешкодити стягненню грошової компенсації.

Отже, ухвали про забезпечення позову у вигляді заборони вчиняти певні дії суди вправі виносити на будь-якій стадії розгляду справи, однак така ухвала повинна містити обґрунтування того, яким саме чином може певна дія перешкодити виконанню рішення суду і який із засобів забезпечення може запобігти цьому перешкоджанню.

Ухвала суду, що є предметом розгляду, обґрунтовується тим, що поширення певної інформації є тиском на суд, який заборонено статтею 126 Конституції України, тому до відповідача належить застосувати заходи для забезпечення позову.

По-перше, як випливає із викладеного вище, будь-які дії, пов`язані із поширенням інформації, об`єктивно не здатні перешкодити поширенню іншої інформації (про спростування попередніх відомостей).

По-друге, заходи із забезпечення позову, у відповідності до ст. 11 Закону України „Про статус суддів”, не належать до способів забезпечення незалежності суду, за винятком, мабуть, випадків, коли саме незалежність судді чи суду є предметом судового спору (якщо таке можна уявити).

По-третє, критична діяльність ЗМІ, в тому числі і в частині оцінки рішень судів та висвітлення ходу судових процесів (якщо вони не є закритими), не є забороненою законом а, навіть, навпаки – одним із головних завдань ЗМІ. Саме таким шляхом іде судова практика, що підтверджується низкою рішень Верховного Суду України (див., наприклад, Ухвалу Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 2 серпня 2000 року у справі за позовом до газети „Ізмаїльські відомості”).

По-четверте, заборона суду поширювати інформацію про те, що будь-яка особа вчиняє порушення законів та Конституції України, сама по собі є, м’яко кажучи, сумнівною, якщо врахувати, що правопорушення завжди є суспільно-небезпечним діянням, а повідомлення про вчинювані іншими особами суспільно-небезпечні діяння є не тільки правом, але й громадським обов`язком громадянина України. У даному випадку суд заборонив ЗМІ розповідати громадськості про те, що певна особа вчиняє правопорушення (можливо, навіть злочини)...

Якщо ж підходити до даної ситуації повністю об`єктивно, то (аналізуючи зміст ухвали) можна зрозуміти, що суд намагався зробити те, що він, насправді, може зробити за допомогою інших процесуальних засобів (як мінімум – двох). Однак він використав саме інститут забезпечення позову, застосування якого в такому вигляді і в даній ситуації навряд чи можливе.

За таких обставин існують усі підстави для того, щоб оскаржувати таку ухвалу, вимагаючи її повного скасування. Щоправда, у відповідності до статті 155 ЦПК, суд і сам володіє правом скасувати застосовані ним заходи для забезпечення позову. Якщо така ухвала винесена внаслідок якихось добросовісних помилок, то цілком вірогідно, що сам суд її і скасує.

Богдан Яблонський, адвокат,

старший юрист в Адвокатській фірмі „Грамацький і партнери”