У попередній юридичній консультації „Детектор медіа” йшлося, з поміж іншого, про те, що пункт „з” частини 1 статті 37 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” покладає на телерадіоорганізацію зобов`язання наступного змісту:

„не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною. У разі, якщо суд визнає, що розповсюдження інформації про особисте життя громадянина не становить суспільно необхідної інформації, моральна шкода та матеріальні збитки відшкодовуються в порядку, встановленому чинним законодавством України”.

Просте і, на перший погляд, доступне для сприйняття обмеження, насправді, належить до категорії найскладніших юридичних конструкцій, оскільки йдеться про такий правовий інститут, як приватне життя громадян. Основу згаданого обмеження становить стаття 32 Конституції, яка встановлює, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Разом з тим, цілком очевидно, що законодавчо закріпити вичерпний перелік сфер приватного життя особи неможливо, тому й виникає потреба у тому, щоб, перш за все, спробувати визначитись із тим, який зміст вкладає законодавець у поняття „приватне життя”.

Законодавство України, яке є чинним на сьогодні, фактично, не містить визначення, що дозволяло б хоч якоюсь мірою вирішити проблему. Разом з тим, як відомо, на території нашої держави поширюється дія міжнародних договорів і угод, одне із чільних місць серед яких посідає „Європейська конвенція про захист основних прав і свобод людини” 1950 року (ратифікована Україною у 1997 році). У статті 8 цієї Конвенції міститься положення, яке продубльоване у вже згадуваній статті 32 Конституції України. Однак інтерес в розрізі питання, що досліджується, представляє не сама Конвенція, а низка документів, які прийняті на її основі і уточнюють це положення.

У даному випадку йдеться про Резолюцію N 428 (1970) Консультативної асамблеї Ради Європи "Щодо Декларації про засоби масової інформації і права людини". Саме цей документ у розділі „С” дає розширене тлумачення терміну „особисте” (у нашому випадку його можна ототожнювати із терміном „приватне”) життя.

Зокрема, право на особисте життя людини пропонується тлумачити як право вести своє особисте життя за власним розсудом при мінімальному сторонньому втручанні в таке життя. Воно передбачає можливість людини самостійно вирішувати будь-які питання свого особистого, сімейного і домашнього життя, фізичної і духовної недоторканості, честі та репутації.

У свою чергу, мінімальне стороннє втручання в особисте життя людини розуміється як обов`язок журналіста:

- уникати ситуацій, коли людину представляють у неправдивому світлі

(Тут не йдеться про розповсюдження недостовірної інформації, а лише про випадки, коли журналіст, на підставі кількох правдивих фактів, робить власне узагальнення про, наприклад, риси людини, але вони не мають нічого спільного із реальністю);

- утримання від розкриття несприятливих, а також таких, що не мають відношення до справи, фактів

(Наприклад, журналіст телекомпанії здійснює розслідування, яке пов`язане із діяльністю підприємства, яке очолює людина, і з`ясовує, що директор такого підприємства покинув дружину і трьох дітей. У даному випадку розголошення подробиць сімейного життя у матеріалі про діяльність фірми може бути розтлумачено як порушення права на приватне життя);

- утримуватися від несанкціонованої публікації приватних фотографій;

(По-перше, йдеться про знімки приватного характеру, наприклад – про людину на відпочинку. По-друге, несанкціонованою вважає публікація знімків, якщо вона була здійснена без дозволу того, хто зображений на знімку, за виключенням випадків, коли людина позувала фотографові і отримала за це плату);

- утримуватися від шпигунства і невиправданих чи неприпустимих безтактних дій

(Шпигунством тут позначається збирання з метою передачі або іншого використання інформації про приватне життя особи, а ілюстрацією невиправданих чи неприпустимих безтактних дій, може бути, приміром, таємна зйомка людини в туалетній кімнаті);

- не допускати неправильного використання матеріалів особистого листування людини

(Поняття „листування” тут має більш широке значення і включає так-звану „переписку”. Що ж до „неправильного використання”, то ним буде вважатись будь-яке порушення права на таємницю листування);

- утримуватися від розкриття інформації, яка надана або отримана особою в конфіденційному порядку

(Йдеться про випадки, коли журналіст отримав інформацію особистого характеру у приватній розмові. При цьому не має значення, чи звучала чітко сформульована умова про нерозголошення інформації чи ні).

Безумовно, викладений перелік не є вичерпним, а зміст кожного із формулювань, які до нього включені, сам по собі потребує додаткового тлумачення. Разом з тим, наведені вище формулювання дають, у загальних рисах, більш точне уявлення про те, які саме сфери життя людини входять до категорії „приватне життя” і які дії можуть бути витлумачені як прояв неповаги до особистого життя людини чи порушення права на приватне життя.

Так само, не зважаючи на, здавалося б, доступне словосполучення, термін „суспільно необхідна” інформація також створює багато проблем юристам, оскільки не має чіткого і вичерпного нормативного визначення.

У попередніх консультаціях питання можливості розкриття конфіденційної інформації, якщо вона є суспільно необхідною, вже частково розкривалося. Зокрема, йшлося про те, що частина 3 статті 471 Закону України „Про інформацію” звільняє від відповідальності за розголошення конфіденційної інформації, якщо вона є суспільно значимою (очевидно, і в даному випадку слова „необхідною” і „значимою” можна розглядати як синоніми).

Теорія права та судова практика дотримується позиції, що суспільно необхідною (значимою) визнається інформація, яка спрямована чи може бути використана для захисту інтересів суспільства або конституційних прав чи інтересів окремих осіб чи їх спільнот. Звідси випливає висновок, що телеорганізація має право порушити право на приватне життя людини, якщо розголошення інформації про це життя здатне відвернути загрозу заподіяння шкоди суспільству чи правам або інтересам окремих його представників.

Таким чином, журналісти телерадіоорганізацій зобов`язані поважати право громадянина самостійно, без стороннього втручання, вирішувати питання свого особистого, сімейного і домашнього життя, фізичної і духовної недоторканості, честі та репутації. Повага до цього права кореспондується з обов`язками журналістів уникати ситуацій, коли людину представляють у неправдивому світлі; утримуватись від розкриття несприятливих, а також таких, що не мають відношення до справи, фактів; утримуватися від несанкціонованої публікації приватних фотографій; утримуватися від шпигунства і невиправданих чи неприпустимих безтактних дій; не допускати неправильного використання матеріалів особистого листування людини; утримуватися від розкриття інформації, яка надана або отримана особою в конфіденційному порядку тощо.

Законодавство дозволяє не зважати на перелічені обов`язки лише в тому випадку, коли розголошення інформації про приватне життя людини зумовлене необхідністю відвернути загрозу заподіяння шкоди суспільству чи правам або інтересам громадян.

Богдан Яблонський, адвокат, старший юрист в Адвокатській фірмі „Грамацький і партнери”