Якщо аналізувати рекомендації, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року N 7, то можна дійти висновку, що відповідальність за поширення таких відомостей настає лише в тому випадку, коли вони не відповідають дійсності. Така позиція є беззаперечною, якщо йдеться про ситуації, коли правовою підставою для притягнення до відповідальності обирати статтю 7 Цивільного кодексу Української РСР («Захист честі і гідності та ділової репутації”).

Зовсім по-іншому виглядатиме обґрунтованість такого висновку, коли позивач стане підкріплювати свої вимоги, наприклад, Законом “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. У статті 37 цього Закону, крім іншого, окремо передбачено право особи вимагати спростування відомостей, які порочать її честь та гідність. Далі, у статті 41 цього ж закону, йдеться про те, що порушення права вимоги щодо публікації спростування та порядку його публікації може бути підставою для відповідальності винної особи. Відтак – публікація відомостей, які порочать честь та гідність особи, навіть якщо вони є правдивими, теоретично, може бути підставою для відповідальності у відповідності до згаданого закону.

Однак і такий висновок не витримує критики, якщо звернути увагу на те, що зміст цього порушення полягає у відмові в публікації спростування. Цілком очевидно, що спростованою може бути лише інформація, яка не відповідає дійсності. Правдиву інформацію, в принципі, спростувати не можливо, бо, в такому випадку, вже саме спростування буде мати характер недостовірних відомостей, поширення яких заборонено.

Усе викладене схиляє до думки, що висновки Верховного Суду України, які містяться у згаданій постанові, є абсолютно вірними – відповідальність за поширення відомостей, які порочать честь і гідність особи, може наставати лише в тому разі, коли такі відомості не відповідають дійсності.

Щоправда, в одному випадку розповсюдження правдивої інформації, яка здатна зашкодити честі і гідності, все ж може потягти негативні наслідки. Однак в цьому разі правовою підставою для претензій вже буде стаття 47 Закону “Про інформацію” - розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю.

Приклад: У редакційній статті опубліковано відомості про особисте життя громадянина без його згоди. Така інформація, у відповідності до статті 32 Конституції України, належать до категорії особистої таємниці. Саме тому такі дії будуть визнані правопорушенням, незалежно від того, чи відповідає інформація дійсності чи ні.

Мабуть, не викликатиме заперечень і той факт, що з`ясовуючи питання про відповідальність за поширення відомостей, які порочать честь і гідність, необхідно визначитись із змістом цих понять. Однозначного, законодавчо визначеного поняття відомостей, що ганьблять особу, її честь і гідність, в Україні не існує. Разом з тим, практика застосування відповідних норм свідчить, що засобам масової інформації варто остерігатись поширення таких відомостей, які б принижували честь і гідність громадянина чи організації в суспільній думці, або думці окремих громадян з точки зору дотримання ними законів, загальновизнаних правил співжиття і принципів людської моралі.

Попри це, законодавство містить низку винятків з цього правила. Точніше – журналіст не може бути притягнутий до відповідальності за поширення відомостей, які ганьблять честь і гідність особи, якщо:

1) мало місце висловлювання оціночних суджень у вигляді критики, оцінки дій, гіперболізація, алегорія, сатира (їх більш детальний аналіз здійснювався у попередніх консультаціях) – стаття 471 Закону “Про інформацію”;

2) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників) – стаття 42 Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”;

3) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України "Про інформацію" – ст. 42 Закону “Про друковані…”;

4) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян – ст. 42 Закону “Про друковані…”;

5) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього – ст. 42 Закону “Про друковані…”;

6) ці дані містились в офіційних повідомленнях – ст. 48 Закону “Про телебачення і радіомовлення” ;

7) їх одержано від інформаційних агентств або прес-служб державних органів та органів об'єднань громадян – ст. 48 Закону “Про телебачення…”;

8) вони містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису – ст. 48 Закону “Про телебачення…”.

Окремої уваги заслуговує випадок, коли журналіст звільняється від відповідальності на підставі статті 17 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів".

Згаданим законом встановлено, що у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації.

Закон також зобов`язує суд врахувати наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

Якщо йдеться про те, що розуміється під “умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації”, то ним вважається таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.

І нарешті - журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.

Усе, що викладено вище, дозволяє зробити наступні висновки: поширення відомостей, що принижують честь і гідність громадянина чи організації в суспільній думці або думці окремих громадян з погляду дотримання законів, загальновизнаних правил співжиття і принципів людської моралі, заборонено. Порушення цієї заборони завжди тягне відповідальність, за виключенням випадків, які прямо передбачені спеціальними законами.

Якщо перед журналістом постало питання про необхідність розповсюдження інформації, яка може зашкодити честі, гідності чи діловій репутації інших осіб, і, при цьому, в його ситуації відсутня можливість застосувати хоча б одну із норм, що звільняють від відповідальності, то найбільш доречним рішенням, в такому разі, буде відмова від здійснення публікації.

Богдан Яблонський,

адвокат, старший юрист в Адвокатській фірмі “Грамацький і партнери”, для „Детектор медіа”