Аналіз судової правозастосовчої практики, а також вимог чинного в Україні законодавства свідчить про те, що, найчастіше, поширення інформації, яка не відповідає дійсності використовується як привід для притягнення до відповідальності, якщо воно відбулося в одній із трьох форм:

1) подія чи явище, про яке викладено в розповсюдженій публікації, не мало місця в об'єктивному житті (так званий „обман”);

Приклад: у статті описана демонстрація (мітинг), якої, насправді, не було.

2) подія чи явище, про яке йдеться в розповсюдженій публікації, мало місце в об'єктивному житті, однак журналістом йому привласнено ознаки, якими воно, насправді, не характеризувалося (так зване перебільшення відомостей).

Приклад: у статті описана демонстрація, що була присвячена недосконалій політиці Кабміну у сфері охорони природи, однак у публікації мова йде про те, що учасники мітингу протестували проти роботи уряду в цілому.

3) подія чи явище, про яке викладено в розповсюдженій публікації, мало місце в об'єктивному житті, однак журналістом не зазначено всіх істотних ознаках цієї події чи явища (так зване замовчування чи неповнота відомостей).

Приклад: у статті описана демонстрація, що була обумовлена неякісною роботою Кабміну в цілому, однак у публікації мова йде про те, що учасники мітингу були незадоволені тільки його політикою у сфері охорони природи.

Поширення такої інформації заборонено законодавством у будь-якій формі і може зумовити відповідальність редакції та автора (у тому числі і майнову).

Разом з тим, не можуть бути визнані неправдивими відомостями так звані оціночні судження. У відповідності до ст. 471 Закону «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Такі судження не підлягають спростуванню і доведенню їхньої правдивості.

Під поняттям «оціночні судження» закон розуміє висловлювання, що не містять фактичних даних (зокрема: критика, оцінка дій), а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені в якості таких, що містять фактичні дані, оскільки в них використані специфічні мовні засоби (гіперболи, алегорії, сатира й т. ін.).

Однак, навіть оціночні судження будуть підставою для відповідальності, якщо вони мають характер наклепу чи образи.

Наклепом вважається поширення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, а образою буде визнане навмисне приниження честі і гідності особи.

У деяких випадках наклеп та образа можуть бути підставою для притягнення, навіть, до кримінальної відповідальності (наприклад, у випадку, якщо наклеп пов'язаний з обвинуваченням людини у вчиненні злочину – ст. 383 Кримінального кодексу України).

Поряд з перерахованими формами, у практиці зустрічаються ситуації, коли інформація має всі ознаки достовірності, однак відсутні докази того, вона є правдивою (так звані «непідтверджені відомості»).

Однозначної і категоричної відповіді щодо можливості поширення такої інформації, на сьогоднішній день, не існує. Разом з тим, правозастосовча практика дозволяє визначити форми подачі такої інформації та умови її зберігання, за допомогою яких можлива мінімізація ризику притягнення до відповідальності.

По-перше, автор публікації повинен в обов'язковому порядку використовувати формулювання, які будуть свідчити про те, що інформація є непідтвердженою («говорять» і т. ін.) або прямо вказувати на це.

По-друге, журналіст чи редакція повинні направити на адресу власника інформації або будь-якої іншої особи, що може бути уповноважена на законних підставах надати інформацію, запит щодо підтвердження відомостей. При цьому, варто використовувати такі способи здійснення запиту, які можна зафіксувати на матеріальних носіях (письмовий документ, аудіозапис, фотографія і т.п.). Згадані носії повинні зберігатися в архіві журналіста не менш одного року.

Правовою підставою для таких висновків буде частина 6 статі 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів». Зазначена норма передбачає, що журналіст і/чи засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо судом буде встановлено, що журналіст діяв сумлінно і здійснював її перевірку.

Використання словосполучень і форм, що усувають категоричність твердження, буде свідчити про сумлінність журналіста, а листування чи інші докази наявності запитів – доведуть, що журналіст здійснював перевірку інформації.

Якщо ж на запит журналіста щодо підтвердження інформації буде отримана відмова, мотивована тим, що вона (інформація) належить до категорії з обмеженим доступом, то публікувати такі відомості редакція не має права (крім випадків, про які йшлося у попередній консультації).

Таким чином, поширення вигаданої, перебільшеної або неповної інформації в засобах масової інформації завжди визнаватиметься правопорушенням, яке може потягти відповідальність, незалежно від форми і способу поширення. До категорії винятків належать випадки, коли така інформація не містить фактичних відомостей, а є лише критикою чи оцінкою дій, подій або явищ, або ж – гіперболізацією, застосуванням алегорій, сатири як специфічних мовних засобів.

Поширення непідтвердженої інформації є потенційно небезпечним для журналіста чи редакції, однак, використання спеціальних прийомів мови а також наявність доказів, які підтверджуватимуть спроби перевірити відомості, в кінцевому результаті, може звільнити від відповідальності.

Богдан Яблонський, адвокат,

старший юрист в Адвокатській фірмі „Грамацький і партнери”