Кілька днів тому в «Детектор медіа» з'явилось повідомлення про те, що Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі на засіданні 28 травня ухвалила правила акредитації журналістів на засіданнях комісії. Коротко правила комісії можна переказати так: список журналістів затверджувати поіменно, документів на руки не давати - ні проектів рішень, ні експертних висновків; тільки готові рішення. Проте з дня пам'ятного засідання минув уже тиждень, а на сайті досі не опубліковано жодного рішення НЕК, включно із вище згаданими правилами акредитації. Ба більше: останні рішення комісії, викладені в онлайні, ухвалено 26 березня.

Зрештою, оперативність - важлива вимога до співпраці журналістів із державними органами, але не єдина. Юристи, які є членами НЕК, не можуть не знати, що, впроваджуючи такі правила акредитації, вони грубо порушують не тільки дух, але й букву Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».

Важливою умовою для нормальної роботи журналістів є доступ до інформації. Інформаційна відкритість української влади є абсолютно недостатньою. Положення закону «Про інформацію» в частині права на отримання інформації та санкцій за відмову в ній практично не працюють.

Ще одним пунктом, у якому порушуються права журналістів в Україні, є порядок акредитації в державних органах. Якщо в Німеччині така процедура має реєстраційний характер, то в Україні де-факто дозвільний. Наприклад, у Німеччині, щоб отримати тимчасову перепустку до бундестагу, достатньо показати журналістське посвідчення, а для постійної перепустки - тільки кілька матеріалів про роботу парламенту, причому байдуже - позитивного чи негативного спрямування. В Україні та інших «республіках СНД» негативні матеріали, які, на думку відповідних владних органів, необ'єктивно висвітлюють їхню діяльність, можуть слугувати підставою для відмови в акредитації.

Правова перепона - Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», який запроваджує саме реєстраційний (по буквах: р-е-є-с-т-р-а-ц-і-й-н-и-й), а не дозвільний порядок акредитації, спрацьовує слабо.

Оскільки все ще, як підтверджує практика, є державні мужі, які законів не читали, але циркуляри приймають, вважаю за належне процитувати ст. 3 цього закону повністю (можливо, читачеві буде нудно, зате корисно): «Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред'явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об'єднання журналістів.

Орган, при якому акредитовано журналіста і технічного працівника, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов'язків.

Порядок допуску журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України і з урахуванням загального режиму /регламенту/ роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм видається посвідчення /перепустка/на право входу у приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом або технічним працівником засобу масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому вони акредитовані. Письмове повідомлення із зазначенням підстав припинення акредитації вручається журналісту чи технічному працівнику засобу масової інформації і таке ж повідомлення одночасно надсилається до засобу масової інформації, в якому вони працюють. Журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку».

Таким чином, Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі має автоматично надавати акредитацію всім представникам мас-медіа. Крапка.

Тісно, зате разом

Питанню акредитації журналістів приділялася значна увага у міжнародних документах. У Гельсінському заключному акті (1975 р.), зокрема, йшлося про те, що держави-учасниці мають іти назустріч проханням журналістів інших держав у видачі віз, дозволів на проживання, поїздок по країні, надавати інформацію й технічні канали зв'язку. Окремо йдеться про те, що «держави-учасниці підтверджують, що журналісти не можуть підлягати висланню чи іншим чином каратися за законне здійснення ними професійної діяльності. У випадку вислання акредитованого журналіста він буде поінформований про причини цього і може звертатися із проханням про перегляд цієї справи». Ці ж положення було підтвердженно у Підсумковому документі Мадридської зустрічі (1983 р.).

В Росії інститут акредитації передбачений ст. 48 Закону «Про ЗМІ». Задекларованою метою є допомога пресі в оперативному й повному інформуванні громадян про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань та інших структур. Однак через те, що правила акредитації встановлюють самі органи, при яких акредитується журналіст, дуже часто там обмежуються права журналіста зі збирання інформації. Це робиться з метою дозувати інформацію, дати журналістам для аналізу та розповсюдження тільки ті відомості, в яких цей орган чи установа виглядають у позитивному світлі. Про це, зокрема, свідчить аналіз правил акредитації, що діють у Новосибірської області. Наприклад, журналіст, акредитований при Західно-Сибірському РУГП (згідно з Правилами акредитації від 16 червня 1997 р.), зобов'язаний «при отриманні інформації від посадових осіб ставити їх до відома про мету і характер своєї роботи» (п. 8). Але якщо готується критичний матеріал, то повідомлення про це, звісно, перекриє для журналіста канали інформації. Причому тим же п. 8 журналіст зобов'язується перевіряти достовірність інформації про діяльність РУГП, навіть якщо цю інформацію було отримано з інших джерел. Якщо ст. 48 Закону передбачає тільки два порушення, за які скасовується акредитація, - порушення правил акредитації і розповсюдження дифамаційних відомостей, що має бути підтверджено рішенням суду, - то місцеві органи вирішують по-своєму. Так, п. 6.1 правилом акредитації журналістів ЗМІ при адміністрації Новосибірської області передбачено такі підстави для відмови в акредитації, як «визначена тематична спрямованість засобу масової інформації, розміщення матеріалів, в яких може бути нанесена моральна і політична шкода адміністрації області», а також «відсутність технічної можливості розмістити журналістів усіх видань чи інших ЗМІ для роботи у ході заходу, що проводиться». Іноді передбачається навіть отримання спеціального письмового дозволу посадової особи на аудіо- чи відеозапис. Звісно, все це факти прихованої цензури. Останнім аргументом, що, мовляв, тісно, журналістам немає де сісти, активно оперують і в українській комісії із захисту моралі.

Порушенням прав журналіста є також те, що деякі органи при акредитації вимагають персональних данних журналістів, включаючи домашні адреси й номери домашніх телефонів.

«А єслі война?»

Окремі правила було вироблено під час Другої чеченської війни. Це «Правила акредитації представників засобів масової інформації при Апараті помічника Президента РФ С.В. Ястржембського». Треба зауважити, що мета цих правил лежить на поверхні: організувати інформаційні пули, такі, які зорганізували США під час війни у Перській затоці, і не допускати інших журналістів до району бойових дій. За законодавством Російської Федерації, влада у деяких ситуація має право обмежувати діяльність медіазасобів. Так, згідно з ч. 1 ст. 56 Конституції РФ та Законом РСФСР від 17.05.1991 №1253-1 «Про надзвичайний стан», можна встановлювати окремі обмеження прав та свобод. Згідно з ч. 2 ст. 13 Федерального закону РФ від 25.07.1998 №130-ФЗ «Про боротьбу з тероризмом», керівник оперативного штабу має право регулювати діяльність працівників ЗМІ в зоні контртерористичної операції. Згідно ж із Правилами, журналісти не можуть самостійно пересуватися територією Чечні, брати інтерв'ю у військовослужбовців без спеціального дозволу, він обов'язково має бути штатним працівником ЗМІ, працювати тільки у відповідній групі (пулі), фото- й відеозйомка може здійснюватися тільки «під охороною і контролем представників силових структур Російської Федерації». Фактично Правила слугують інструментом в інформаційній війні з чеченськими сепаратистами. При цьому активно використовується відповідний досвід США.

В Азербайджані, за ст. 37 Закону «Про засоби масової інформації», можна акредитувати журналістів при органах влади тільки за згоди цих органів. У Грузії ст. 22 закону «Про пресу та інші ЗМІ» регулює порядок акредитації: «Засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів в органах державної влади, політичних та громадських організаціях за взаємною угодою з ними. Акредитований журналіст присутній на засіданнях, нарадах та інших заходах цих органів. Він має право ознайомлюватися зі стенограмами та іншій документацією згідно загальним правилам».

У Киргизії, згідно зі ст. 10 Закону «Про захист професійної діяльності журналіста», державні органи чи громадські об'єднання мають право позбавити журналіста акредитації не тільки у випадку порушення ним чинного законодавства, а також просто рішенням самого органа, при якому акредитований журналіст.

Отже, недосконалість норм, які регулюють інститут акредитації, призводить до того, що вона перетворюється на інструмент, за допомогою якого чиновники дозують інформацію, порушуючи права громадян на вільне отримання повної та об'єктивної інформації. Це відбувається через те, що орган, при якому акредитуються журналісти, сам визначає їх коло; інформація видається тільки та, яка вигідна тим чи іншим органам та установам.

Моральна комісія не єдина

Але повернімося до України. Як бачимо, стаття про акредитацію Закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» має прогресивний характер. Але її положення часто ігноруються. Заради справедливості зауважу: не тільки Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі. Наприклад, міська рада Краматорська в серпні 2002 р. відмовила в акредитації газеті «Привет» під приводом відсутності вільних місць у залі засідання. А в жовтні місцева влада взагалі відмовилася надавати інформацію газеті без спеціальної угоди.

У грудні 2002 р. головний редактор газети «Алубіка» (м. Алупка) пан Гумбатов виграв справу проти Алупкінської міської ради. Її голова в 2001 р. відмовив в акредитації представникам єдиної алупкінської газети під приводом того, що там акредитовані інші видання, а в 2002 р. зажадав оплати за інформацію про діяльність цього органу місцевого самоврядування.

Тоді ж, далекого 2002 року, редакція інтернет-видання «Українська правда» вимушена була звернутися до Печерської районної прокуратури м. Києва зі скаргою на Генеральну прокуратуру. Орган, головним призначенням якого є охорона закону, сам його порушив. 4 грудня 2002 р. Генпрокуратура без пояснень відмовила в акредитації «Українській правді» на прес-конференції заступника генерального прокурора України пана Присяжнюка. Пізніше, внаслідок масових протестів журналістів, Генеральна прокуратура вимушена була скорегувати свою позицію. У відповідь на офіційний запит Комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України Генеральна прокуратура заявила, що акредитуватиме представників незареєстрованих інтернет-медіа як вільних журналістів, керуючись ст. 3 закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».

Залишається сподіватися, що подібні рішення судів за можливими скаргами журналістів, яким не надано акредитації, примусять і Національну комісію, й інші подібні органи дослухатися не тільки до своїх бажань мати при собі тільки слухняних журналістів, але й до законів, що мають діяти в країні.