Як уже повідомляла «Детектор медіа»,  телеканал ICTV закриває лінійку соціальних проектів власного виробництва о 22:00.  Тож 16 квітня востаннє вийшов випуск проекту «Спецрозслідування», присвячений реальним історіям тих, хто обрав для себе шлях ченця. За словами керівника департаменту публіцистичних програм ICTV Оксани Соколової, саме ця програма найменше стосувалася формату розслідування як такого, була радше збіркою нарисів, життєвих історій.

Тим не менш, дізнавшись, що  це останнє принаймні в цьому телесезоні «Спецрозслідування», «Детектор медіа» запропонувала експертам подивитися його й поділитися своїми враженнями. Ми сподіваємося, що певний резонанс навколо соціального проекту власного виробництва – хай навіть  не тільки схвальний, а й критичний – стимулює канал у новому сезоні продовжити розпочате. Та й поради експертів щодо того, як підходити до висвітлення таких складних тем, як релігійні, не завадять усім  журналістам.

Наталка Фіцич, автор документального циклу «Відкрита зона» (продюсерський центр «Закрита зона»):

– Я дуже мучилась, як прокоментувати побачене вчора, бо подібний продукт з'являється на українському телебаченні вкрай рідко. Наші журналісти вкрай рідко звертаються до духовних та світоглядних питань, надаючи перевагу більш житейським та поточним речам. Тому дуже важко коментувати подібні речі. Я чудово розумію, що ця тематика має бути і її має бути більше. І критикувати, вишукувати мінуси не хочеться. Алілуя! Слава Богу, що таке виходить, що таке зробили на нашому телебаченні.

Щодо розслідування. Я звернула увагу на те, що протягом усієї програми на екрані фігурував титр «Спецрозслідування». І, чесно кажучи, мене це дещо здивувало. Бо в моєму розумінні розслідування – це коли журналіст розслідує якусь справу, іде по її слідах, доходить до якихось витоків, до причин. Або це матеріал, у якому ставиться якесь запитання, і на нього мала би знаходитись відповідь. У цьому суть розслідування: є питання, а сюжети є висновками. В цьому матеріалі я не зовсім зрозуміла, яке було питання. Тобто якщо розповідається про життя за монастирськими мурами, про життя в монастирі, і питання звучить: «Чому люди ідуть в монастир?», – то я не почула відповіді на це запитання. Там звучало слово «покликання», і на цьому робився режисерський акцент, але на цьому вони зупинилися.

Я побачила, що було взято такий собі житейський аспект, це було радше відповіддю на те, як живуть у монастирях, який там розпорядок дня, що вони їдять, як вони моляться, як проводять вільний час. Така собі зовнішня оболонка цього життя. Але ця проблема має два аспекти: духовний і власне цей житейський, який і було показано. Звісно, були спроби показати щось духовне, але їх було небагато, хоча насправді головною в монашестві  і є духовна складова.

Щодо форми в мене були певні запитання, такі суто журналістські нюанси. Скажімо, між синхронами траплялося лише по одному реченню закадрового тексту, і було не зрозуміло, чому воно не розширене. Під кінець програми склалося враження, що журналіст начебто трохи втомився, не відчувалося фінальної крапки. Я не дуже зрозуміла тих титрів із годинничком, думаю, то було для того, щоби надати більше динаміки в такій духовній світоглядній темі, щоби глядачам було цікавіше. Мабуть, це було не зовсім доречно. Можливо, це питання смаку.

Але я хочу підкреслити: Слава Богу, що журналісти беруться за такі теми. Якими б не були мої зауваження, ті «мухи», яких я помітила, з якими автор міг би сперечатися, вести дискусії. Великий респект журналістам, які взялися за цю тему. Вона є доречною саме в цей час. Вони молодці.

Олександр Чекмишев, голова комітету «Рівність можливостей»:

– Міркувань є кілька. Перше – абсолютно некоректний початок програми, який межує з порушенням професійних та етичних стандартів. У стандартах Бі-бі-сі та інших медіа є рекомендації, як висвітлювати релігійну тематику. Наприклад, табуйованим є зображення мусульман, коли вони стоять на колінах із опущеними до землі головами. В цій програмі ми на самому початку бачимо людей а-ля «армія Христова» в чорних клобуках, це з самого початку створює негативну гнітючу тональність. А з іншого боку, це межує з порушенням стандартів журналістики.

Нарізка сюжетів багатоманітна, багато цікавих моментів, представлених із різних точок зору. Але, знову ж таки, коли при постригу показують дівчат із розпущеним волоссям, це теж не зовсім коректно.

Друге – загальна тональність програми підкреслено нейтральна. І це могло би так бути, але треба враховувати, що йшлося про конфесію, чи не найчисельнішу в Україні, тому підкреслена нейтральність виглядала негативно.

Третє – початок програми був банальним, таке висвітлення релігійної теми є стереотипом. Це відверто провінційний рівень, від нього тхне старим-старим УТ-1. Я не даю готових рецептів, проте на початку програми можна було би поставити якісь запитання. А тим часом уся програма не дає відповіді навіть на головне запитання, яке виникає, коли показують сім'ю Матвієнків, коли показують молодих людей, котрі вже стали ченцями чи тільки збираються при живих батьках. Річ у тім, що абсолютно в усіх християнських конфесіях є певні заборони, які стосуються того, що коли людина має якісь зобов'язання у своєму мирському житті, вона в жодному разі не може стати монахом. У сюжеті це не показано. Матвієнко і її чоловік є вже людьми неюними, то чи поширюється це правило й на них? Якщо не поширюється, то чому, на кого поширюється, а на кого – ні? Немає відповіді на питання, хто може стати монахом, а хто не може. Хоча це питання не тільки журналістське, а й суто релігійне. І це ключове питання.

В контексті показаного невиправданою є назва програми. Схожим на розслідування там був лише один сюжет про колишнього ченця, який відійшов від релігії заради кохання. Про його дівчину, в якої є якісь проблеми, і навколо цього була певна інтрига. Проте навіть цей сюжет хоч і має певні ознаки розслідування, не дає відповідей на поставлені запитання.  За жанром у цій програмі взагалі не було розслідування.

Самі сюжети між собою непогано поєднувалися, вони були різними, симпатичними. Одним із найсвітліших був сюжет про чоловіка, в котрого православний храм, католицький хрест, ще щось буддистське. Той чоловік каже, що Бог у нас один, а релігії різні, і ними керують служителі цих релігій. Але цей момент, думаю, найбільше розкритикують люди, причетні до церкви.

Юлія Тищенко, експерт Українського незалежного центру політичних досліджень:

– Сам формат подачі певної інформації таким чином є дуже цікавим, він потрібний. Питання в тому, як висвітлювати делікатні питання релігійності людини, її ідентичності, тобто сакрального в житті людини. Я не побачила самого розслідування, тут було лише наближення до нього. Я не побачила конкретної історії, яка би змінила якось долю людини, чи, наприклад, яка би вплинула на її родину, на неї саму, на її близьких. Як людина прийшла до монастиря, яким було її середовище. Наприклад, в останньому сюжеті про жіночий православний монастир було частково висвітлено, що таке монастирське життя, тим паче в жіночому монастирі, що є дуже специфічною річчю.  Але якщо б у всій програмі це була одна історія – вона була би значно ґрунтовнішою.

Тобто, сам формат програми був цікавим, проте глибини не тільки психологічної, а й розвідувальної програмі бракувало. Є дуже багато аспектів, які були би цікавими для висвітлення, – щодо мотивів людини, яка йде на служіння Богові. Це дуже складне життя. А я побачила лише побічне торкання цієї теми. Програма більше питань поставила, ніж розслідувала їх. Може, вона й спонукала до того, щоби робити висновки, але я цього не побачила.

Дмитро Крикун, телеведучий, медіаексперт:

– Я чекав гіршого. На диво, телевізійники з розуміння поставилися до людей, котрі обрали собі шлях ченців. Наприклад, коли монахи з Крехова розповідали про заборонений сад, місце, куди не можна заходити людині, яка не є монахом. І приємно, що автори дуже толерантно про це розповіли. Я би не назвав це специфічною етикою висвітлення релігійного життя, оскільки релігійне життя насправді можна показувати по-різному. Але тут усе було коректно. Я вважаю, що про це треба обов‘язково розповідати. На жаль, у нас ця тема розкривається якось химерно. І це є проблемою непрофесійності української журналістики. Коли журналісти йдуть у ті сфери, в яких вони зовсім не орієнтуються, в них виникає спокуса розповідати про це з точки зору своєї особистої системи цінностей.

Зрозуміло, я не певен, що це було розслідування. Власне, самого розслідування там було зовсім небагато, у тій частині лише, де була розповідь про хлопця, який є колишнім монахом.  Насправді це була добірка нарисів, певних історій. Одна історія про Крехів, інша – про людину, яка обирає собі віросповідання. Мені особисто  було цікаво, але зазначу, що мені ця тематика близька, тому мені не байдуже, я сам люблю Крехівський монастир.

Світлана Конончук, керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень:

– Сам факт звернення журналістів до теми мотивації людей, які обрали своїм способом життя чернецтво, є похвальним. Наша телевізійна журналістика нечасто звертається до цієї теми.

Я думаю, що форматом, у якому це було зроблено, неможливо вичерпати тему про багатогранності мотивації цих людей. Проект має назву «Спецрозслідування», проте побачене більше нагадувало репортаж із місця події. Коли є дійові особи, яких ми бачимо, проте немає драматургії, яка би показала конфлікт, який рухає людину. Цього, як на мене, було замало. Можливо тому, що я заздалегідь очікувала більшого. Можливо тому, що телевізійники не ставили собі за мету саме такі завдання. Оцінювати можна, коли ти чітко знаєш, чого хотів автор.

Що стосується змісту, добре було би, якби люди, які дивитимуться програму, зрозуміли, що чернецтво – це особливий спосіб служіння Богу, бо його суть у смиренні та вгамуванні пристрастей через послушництво та служіння ближньому. Бо ми, просто віряни, теж служимо Богові, а чернецтво відрізняється від нашого способу життя, воно має бути вписане в певну вчительську духовну традицію. Тут же ми побачили, що люди йдуть у якийсь монастир, але хотілося б, щоби було пояснено саме ту традицію, в яку заглиблюється людина, коли йде у чернецтво. Адже йдеться не про відгородження людини стінами монастиря, а про проникнення в традицію Отців Церкви. Цей момент було слабко висвітлено. Я хотіла би побажати нашим журналістам, якщо вони беруться за таку цікаву і важливу тему, попередньо  ретельно консультуватися зі спеціалістами, щоб знати, що саме краще висвітлити, яку драматургію побудувати, як продемонструвати особливість цього явища. Це не значить, що цих спеціалістів треба перетворювати на «голови, що говорять», але самим авторам треба серйозніше готуватися до створення сюжету. Якщо тема така складна і стосується таких граничних мотивацій, як зміна способу життя, зміна оточення, треба більш тонко до цього підходити, щоби наочніше показувати цю мотивацію. Тому можна лише побажати вдосконалення.