У своїй роботі журналісти користуються різними джерелами інформації - чим більше джерел, тим якіснішим є журналістський матеріал. Листи – до редакції, до органів влади і високопосадовців, а також приватні - посідають важливе місце серед інформаційних джерел, і нерідко саме вони є тією ниточкою, потягнувши за яку, фаховий журналіст може розплутати клубки зловживань та пролити світло на суспільно значущу інформацію, яку намагаються приховати.

 

Відповідно до ст. 306 ЦК України, листи є власністю адресата та можуть використовуватися шляхом опублікування лише за згодою особи, яка надіслала їх, та адресата. Але з цього правила є винятки - вже згадувана в нашій попередній консультації наявність громадського інтересу. Тож підставою для публікації приватних листів може бути суспільна значущість викладеної у них інформації, навіть якщо відсутні дозволи на публікацію як особи, яка їх написала, так і адресата. Ми вже загадували, що у справі Миколи Княжицького та Володимира Сівковича (щодо публікації листів журналістки Мар’яни Чорної) Шевченківських районний суд міста Києва прийшов до висновку: «Листи хоча і поширено без відповідних дозволів мають право на розповсюдження, так як пов’язані з особою яка працювала на СТБ і закінчила життя трагічно і психічне здоров’я якої не викликало сумнівів і люди які дивилися канал СТБ мали право і мусили знати, хто формує його інформаційну політику…». Отже, перший висновок: якщо інформація, яка міститься в листах є суспільно значущою, то вона може бути поширена без будь-яких дозволів.

 

А чи зобов’язана редакція публікувати листи читачів? Стаття 36 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» прямо зазначає – ні: «Редакція не зобов'язана відповідати на листи чи пересилати їх до інших інстанцій».

 

Конституційно гарантована свобода діяльності ЗМІ передбачає, що журналіст/редакція самостійно обирають для своїх публікацій теми та інформацію (ст. 2 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації»). Більше того, забороняється попереднє погодження матеріалів або примушування засобів масової інформації опублікувати чи заборонити до публікації якусь інформацію. Такі дії розглядаються як цензура або втручання в професійну діяльність журналістів і ЗМІ відповідно до ст. 45-1 ЗУ «Про інформацію».  

 

5 липня 2005 року Європейський Суд з прав людини виніс рішення у справі «Мельничук проти України», визнавши заяву пана Мельничука неприйнятною (тобто такою, яка не підлягає подальшому розгляду), оскільки порушення прав заявника не було. В рішенні Суд зауважив‚ що «загалом газети та інші приватні ЗМІ мають право на розгляд редакції вирішувати питання щодо публікації статей‚ коментарів та листів‚ наданих приватними особами. …можуть бути виключні обставини‚ за яких газета за законом змушена надрукувати‚ наприклад‚ спростування‚ виправдання або рішення у справі по дифамації. …обов’язки Держави по забезпеченню свободи висловлювання індивіда не надають безмежного права громадянам чи організаціям на доступ до ЗМІ для просування своїх ідей…»

 

Стандарт Європейського Суду з цього питання полягає в тому, що ніхто не може впливати на вибір журналістом як джерел інформації, так і самої інформації, яку він хоче публікувати.   Рішення у справі Єрсілд проти Данії: «Методи об’єктивного та збалансованого репортажу можуть значно варіюватись в залежності від найрізноманітніших обставин, в тому числі і від того, який засіб інформації використовується. Ні Суд, ні національні судові інстанції не повинні підмінювати собою пресу, для того, щоб визначити, якою саме технікою репортажу повинен скористатися журналіст».  

 

В українському законодавстві ця норма закріплена також в ч. 2 ст. 45 Закону України «Про інформацію»: «Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм та джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом».

 

Справа Європейського Суду «Салов проти України» розширює цей стандарт, зазначаючи:

«Більш того, сама по собі стаття 10 Конвенції не забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Якби це було не так, то це означало б, що люди були б позбавлені права виражати свої погляди і думки про заяви, зроблені у ЗМІ, що накладало б необґрунтовані обмеження на свободу вираження поглядів, гарантовану статтею 10 Конвенції».

 

Безумовно, що публікація критичних листів не до вподоби об’єктам критики, які часто звертаються з позовами як до редакції, так і до автора. В якості прикладу: редакція газети «Обрії Ізюмщини» одержала лист читача зі скаргою на порушення прав селян-власників земельних паїв агропромисловою фірмою. Автор стверджує, що орендар не дотримується своїх обіцянок стосовно плати за користування землею. При цьому автор не є анонімом, він чітко зазначає своє ім’я та місце проживання. Редакція опублікувала листа в газеті, а також переслала його до місцевої ради для реагування. Підставою для публікації листа стала інформація читача про те, що діяльність підприємства впливає на права селян, які віддали свої земельні паї в оренду. Ця інформація є значимою для мешканців Ізюмського району, адже від діяльності підприємства фактично залежить добробут селян. Окрім того, підприємство вже неодноразово «світилося» та було темою критичних виступів депутатів селищної ради. Таку інформацію газета не повинна була замовчувати, оскільки саме через пресу громадяни мають право на одержання інформації, яка необхідна їм для реалізації своїх прав ( ст. 34 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)».

 

Через тиждень після публікації дописувач повідомив редакцію, що він вибачається за недостовірну інформацію, викладену ним у попередньому листі. В наступному номері газети було опубліковано лист-вибачення . Однак, агропідприємство все ж звернулося з позовом про захист ділової репутації до редакції газети та до автора листа, вимагаючи відшкодування моральної шкоди. В запереченнях на позов нами були наведені аргументи щодо суспільного значення поширеної інформації, докази її достовірності та правомірність зроблених оціночних суджень.

 

Законодавець виходить з того, що особа, надсилаючи листа до редакції, безумовно передбачає, що він може бути опублікований, тим самим надаючи згоду на це. А от редакція, використовуючи листи читачів у повідомленнях і редакційних матеріалах зобов’язана не змінювати зміст листа і не порушувати інші положення Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу)», наприклад, статтю 3 (зловживання свободою діяльності ЗМІ).

 

Отже, використання листів читачів цілком покладається на розсуд редакції, так само на редакцію покладається і відповідальністю за публікацію недостовірної або такої, що порушує права громадян, інформації.

 

Саме редакція відповідає за те, щоб зміст опублікованого нею листа не містив:

 

Опубліковані газетою листи необхідно зберігати як документальні докази, які можуть бути використані в суді на підтвердження добросовісності журналіста.

 

Часто журналісти переконані, що публікація в газеті «відкритих» листів, адресованих Президенту України, Кабінету Міністрів, Раді Суддів, Генеральному прокуророві та іншим не менш поважним інстанціям автоматично звільняє редакцію від відповідальності, оскільки інформація вже є поширеною. Але це не так.

 

Існує достатньо широка судова практика з цього питання, яка досить чітко визначає наступне:

      -    суд встановлює факт існування листа, перевіряючи його «справжність»;

-         використання «відкритого листа» є правомірною дією журналіста;

-         необхідні докази оприлюднення листа його авторами;

-         аналіз тексту «відкритого листа» включає загальні критерії щодо достовірності інформації, її суспільної значимості, розділення фактів та оціночних суджень, дотримання принципу збору інформації з різних джерел тощо.

 

Наведемо позитивні приклади з судової практики:

 

В газеті «Народна думка» було надруковано відкритий лист, адресований Голові Ради суддів Львівщини, Голові Апеляційного Суду Львівської області, Міністру юстиції України, Секретарю Ради національної безпеки і оборони України. Лист був підписаний сільським головою та членами виконкому і депутатами сільської ради. Сільський голова повідомляв, що колишній голова колгоспу хоче заволодіти будівлею школи, яка належить громаді села. При цьому він посилався на рішення суду, яке визнало незаконною відмову виконкому в наданні дозволу на оформлення права власності на житлові споруди і зобов’язало БТІ провести реєстрацію права власності. Автори листа закликали відновити справедливість та відреагувати на неправосудне рішення, та зазначили: «Окрім цього таке рішення суду, ми переконані, постановлено не за «хороші очі» сім’ї Процаків, які в свою чергу вирішили долучитися до обкрадання нашої громади і їх діям ще необхідно дати окрему кримінально-правову оцінку». Саме остання фраза стала підставою для позову від сім’ї Процаків до сільського голови та редакції газети. Позивачі вимагали 20 тисяч гривень моральної шкоди. Судом першої інстанції позов було задоволено у повному обсязі, з редакції газети та сільського голови постановлено стягнути по 10 тисяч гривень.

 

Апеляційний суд скасував рішення у повному обсязі та відмовив у задоволенні позовних вимог за безпідставністю. Редакцію газети було звільнено від відповідальності з огляду на наступне: «Відповідно до ст. 42 Закону України «про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ст. 23 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні органами масової інформації» відсутні підстави для притягнення до відповідальності часопису Городоччини «Народна думка», оскільки в оскаржуваній публікації відповідач відтворив відкритий лист громади села Братковичі Городоцького району у рубриці «Дослівно», з відтворенням печатки сільської ради, підписом сільського голови, частини депутатів і членів виконкому із єдиним дописом: ( … загалом 44 підписи). Із долученого до матеріалів справи відкритого листа вбачається, що крім сільського голови, його підписали 44 особи – члени виконкому, депутати ради, вчителі і працівники школи – від імені громади села».

 

Газета «Народне слово» використала в своїй публікації лист прокурора Кіровоградської області, рядки з якого і стали підставою для позову. Суд першої інстанції визнав інформацію недостовірною. Однак, Кіровоградський Апеляційний суд не погодився з таким висновком та зазначив: «опублікована в статті інформація взята автором публікації із листа прокурора Кіровоградської області до відповідача і відповідно п. 2 ст. 42 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» не підлягає спростуванню і автор статті та редакція газети не несуть відповідальності за публікацію таких відомостей».

 

Однак, часто «відкриті листи» пишуть не лише посадові особи та не завжди від імені громади. Прикладом може бути справа за позовом ВАТ «Пригма-Прес» до газети «Молодь України», яка опублікувала відкритого листа ветеранів підприємства, адресованого Міністру внутрішніх справ та Президенту України. Суд відмовив у задоволенні позову, встановивши, що  в газетній публікації журналістом  викладено зміст листа ветеранів підприємства, адресованого Міністру внутрішніх справ та Президенту України без зміни викладених в ньому фактів щодо підприємства. При цьому судом на підтвердження тих фактів, що підприємство фактично не працює і працівникам не виплачується зарплата, зроблено посилання на звіт використання робочого часу за 2005 р. в частині переведення підприємства на скорочений робочий день та на наявність в суді позовів працівників заводу про стягнення зарплати.

  

Такий підхід суду узгоджується із практикою застосування статті 10 Конвенції. Так, у справі Тома проти Люксембургу, Суд зазначає: «покарання журналіста за те, що він допомагав поширювати твердження, зроблені іншою особою, серйозно перешкоджатиме участі преси в обговоренні проблем, які становлять громадський інтерес…» та «Загальна вимога, щоб журналісти систематично й офіційно дистанціювалися від змісту цитати, яка може образити або спровокувати інших чи завдати шкоди їхній репутації, не узгоджується з роллю преси у наданні інформації про поточні події, погляди та ідеї».

 

Тож, законодавство не передбачає автоматичне звільнення медіа від відповідальності за використання (публікацію) листа читача. Лист, який прийшов у редакцію, є одним з джерел інформації, а факт, викладені у ньому, підлягають перевірці. Обов’язок перевірки інформації покладено на журналіста відповідно до статті 26 Закону України «Про пресу» та частини 3 статті 277 Цивільного Кодексу України.

 

Для забезпечення належного захисту після публікації листа журналіст повинен щонайменше:

 

      -     зберігати оригінал листа та конверт, у якому прийшов лист (зареєструвати його у книзі вхідної кореспонденції – для ЗМІ);

 

-         переконатися, що існує проблема, описана в листі;

 

-         звернутися до особи, яка критикується (задля дотримання принципу представлення точки зору опонента).

 

Якщо журналіст виконав свої обов’язки щодо перевірки інформації, але все ж припустився фактичної помилки, він підлягає додатковому захисту, передбаченому частиною 6 статті 17 Закону «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів» та звільняється від відповідальності, оскільки «був добросовісним та перевіряв інформацію».