– Головна проблема кореспондентських мереж не в малій кількості корпунктів, а в загальних (як для корпунктів, так і для київських ньюзрумів) хибних підходах до пошуку і відбору інформації. З випусків новин загальнонаціональних і мережевих телеканалів практично неможливо довідатися про те, що ж насправді відбувається в країні! Журналісти масово втратили здатність шукати інформацію. Ньюзруми живуть (і так само замовляють своїм власкорам) тією інфою, якою їх «годують» політтехнологи, піар-служби, прес-служби і центри громадських зв’язків. Практика свідчить, що найчастіше редактор із Києва замовляє у свого власного кореспондента сюжет на тему, яку він сам вичитав у повідомленнях інформагентств. А інформагентство – це просто ще один шлях доставки продукції вищезгаданих служб.

 

Власні кореспонденти каналу, по-перше, є значною мірою корумпованими місцевим чиновництвом та бізнесами, по-друге, найчастіше чекають завдання з Києва. В такій ситуації стає цілком зрозуміло, чому про катастрофу року – повінь у західних областях – глядачі великих телеканалів довідалися лише на 3 – 4-й день! Я особисто бачив початок повені, бо того, першого, дня їхав машиною із Чернівців через Франківськ і Стрий на Київ. Бачив, що хати в більшості сіл по дорозі вже були затоплені по вікна, і вода прибувала. Коли наступного дня ввечері (тобто вже через добу після того, як ті ж села вже залило по дахи!) я дивився випуски новин, виявилося, що нічого такого у країні не сталося. Новини затято святкували разом із Президентом річницю хрещення Русі. Мені здається, що це і є найнаочніша оцінка якості роботи кореспондентських мереж, та й загалом ньюзрумів великих телеканалів.

– Я думаю, що проблема налагодження регіональної мережі різниться залежно від каналу, його концепції новин та фінансових ресурсів. Я хотів би акцентувати не на кількості регіональних новин, а на їхній якості. Мені доводилося проводити тренінги для регіональних кореспондентів одного з телеканалів, завдяки чому я переконався, що запит щодо підвищення рівня роботи регіональних кореспондентів є, але далеко не у всіх телеканалів є фінансова можливість організувати роботу цих кореспондентів відповідно до тих стандартів, за якими працюють журналісти у центральних офісах.

 

Коли я працюю з регіональними кореспондентами, я завжди бачу, що в їхньому середовищі є великий інтерес до нових знань, нових технологій і взагалі до всього того, чого часто бракує журналістам на місцях. У регіонах, за моїми спостереженнями, нечасто навіть так ставиться питання, просто йде рутинна робота. Тим більше, що багато хто з регіональних кореспондентів працює одразу у кількох редакціях. Звичайно, це не залишає їм можливості вчитися, але коли такі умови створити, це видається дуже ефективним, і принаймні є можливість довести робочі зусилля до якогось єдиного показника. Я не хочу сказати, що столичні журналісти працюють бездоганно, навпаки – у регіонах це як правило люди, котрі працюють набагато більше, бачать більше і, чесно кажучи, розуміють ситуацію набагато краще в порівнянні з тим, як це може бути видно з Києва. Вони можуть знаходити цікавіші теми, тільки треба дати їм нові технології. Зокрема, темою одного з наших тренінгів стало те, як можна розширювати використання інтернету в обробці новин замість релейки, дорогої та не завжди ефективної технології.

 

Розвиток регіональної мережі – це в першу чергу питання редакторської політики, а не фінансів. Це залежить від того, скільки шеф- та випускових редакторів працює і чи наявне розуміння, наскільки важливі події не замикаються на трьох китах – Секретаріаті, парламенті та Кабміні. Справжні події відбуваються деінде, і коли спрацьовує саме таке розуміння, це дуже стимулює місцевих кореспондентів. Багато кого з наших телеканалів ще треба переконувати, що потрібно шукати інформаційні приводи поза Києвом.

 

 

– По-перше, в нас у регіонах працюють дуже талановиті, професійні і розумні кореспонденти. Проте дуже шкода, що на центральних телеканалах інформацію з регіонів нерідко сприймають як вторинну. На мою думку, загалом регіональні мережі не розвиваються або розвиваються занадто повільно. Навіть переглянувши всі вечірні випуски новин, ми так і не матимемо повної картинки того, що відбувається в країні. Є проблема спілкування між центром та регіонами. Буває так, що київські редактори не зовсім професійно ставлять завдання своїм власкорам або переробляють інформацію так, що потім її не впізнати. Трапляється й таке, що київські редактори змушують власкорів висмоктувати сенсацію з пальця, особливо це стосується натівської проблематики. Тут, як на мене, дуже важливо, щоби телеканали так розвивали свої регіональні мережі, щоб убезпечити своїх журналістів на місцях від упливів регіональних чиновників та політичних діячів.

 

Досить якісно працюють із регіонами «1+1» та ICTV, принаймні в ефірі саме цих каналів я бачив дуже талановитих журналістів із регіонів. Я пригадую, що свого часу канал СТБ робив унікальні телемости на базі роботи регіональних журналістів, це було якісно і цікаво, і варто було би повторити цей досвід.

 

Є традиційні європейські стандарти роботи регіональних журналістів та столичних редакторів, які, до речі, чудово виписані в книжці «Рекомендації для редакторів Бі-бі-сі». Але тут є ще важлива особливість саме української ситуації: ми велика країна, тому ми повинні жити не тільки столичним життям, і це мають розуміти редактори. Важливо стежити, розуміти і показувати, що відбувається в різних регіонах – і це завдання для редакторів, яким було би корисно регулярно виїжджати у регіони, знайомитися з роботою корів, зі специфікою роботи в тому чи іншому регіоні. На мою думку, першою заповіддю столичного редактора, який працює із регіонами, має бути: «цінуй кожного журналіста». Бо регіональна мережа – це діаманти в короні інформаційного мовлення будь-якого телеканалу.

 

 

– Я зараз живу і в Києві, й у Донецьку, телевізор особливо не дивлюсь, але спілкуюсь із власкорами і маю змогу порівнювати ситуацію. В Києві і в регіонах можуть бути різні інтереси в подачі тієї чи іншої інформації. Не треба забувати, що регіональний кореспондент живе в певному регіоні, в нього можуть бути власні уподобання і певні залежності від місцевих умов, лідерів тощо. Цим пояснюється, наприклад, чому під час Помаранчевої революції деякі кореспонденти каналів, що мали помаранчеві симпатії, не завжди виважено подавали інформацію з регіонів. Я не хочу сказати, що це був прояв корупції, просто тоді з особливою силою відчувалося, в якому середовищі місцеві журналісти не тільки працюють, а й живуть. Коли ж регіональний журналіст подає в центральний офіс матеріал, точка зору якого не співпадає з тією, яка є в центрі, виникали та продовжують виникати конфлікти. І якщо набігає критична вага таких непорозумінь, можуть виникати публічні скандали, як це було, наприклад, із 5-м каналом.

 

Я, чесно кажучи, взагалі обережно ставлюся до новин на телебаченні, я більше довіряю інформаційним агенціям, деяким сайтам. А новини на телебаченні для мене не є авторитетними, бо всі канали – це великий бізнес, велика політика, а отже, тут правди небагато, і вона здебільшого дозована. Це моя суб’єктивна точка зору.

 

Безумовно, ми маємо величезну проблему, яка полягає в тому, що люди живуть у політичній та інформаційній ізоляції у своїх регіонах, не знаючи, що відбувається у сусідів. Зміни почнуть відбуватися, коли на це буде політична воля. Поки що я такої волі не бачу, навпаки, нас чекає черговий період політичної колотнечі. Всі розуміють, що якщо будуть вибори, то всі політичні гравці будуть зацікавлені в тому, щоби знову поділити електорат на заході і на сході. Політичні сили розраховують на те, що вони виграють вибори на регіональній конфронтації або навіть на розчаруванні, а не на справжньому об’єднанні. Таким чином, виходить, що канали, залежні від тих чи інших політичних сил, не зацікавлені об’єднувати країну та налагоджувати міжрегіональний діалог.

 

Люди на сході стають більш політично виваженими, недовірливими, мають більше тверезих очікувань. Але ще раз хочу підкреслити, що ці настрої – не результат зусиль ЗМІ, а наслідок життєвого досвіду самих людей, наслідок їхніх розчарувань. Можливо, навіть інколи люди починають більш помірковано та виважено ставитися до певних політичних подій не завдяки, а всупереч діяльності телеканалів. Я думаю, якщо ситуація змінюватиметься, то краще від цього буде всій країні.

 

 

– Центральні телеканали, передусім «1+1», вже давно готують свою регіональну мережу, принаймні обличчя їхніх регіональних кореспондентів мені знайомі, я добре знаю, хто в якому регіоні працює. Тим більше, що їм вдається давати у випусках новини зі своїх регіонів достатньо регулярно, а не тільки тоді, коли там стається якийсь вибух чи інша неприємність. Я не в захваті від нової концепції інформаційного мовлення «1+1», але за рівнем розвитку регіональної сітки вони працюють добре і досить професійно. На інших каналах, я б сказала, працюють слабше. Я розумію, що й «Інтер» намагається розвивати свою мережу, але поки що, як на мене, в ефірі цього каналу більш помітні міжнародні кореспонденти, аніж регіональні українські.

 

У нас взагалі підходи до журналістики дивні, зокрема розуміння актуального. Актуальне – це те, що цікаве всім, тобто те, чим живуть люди. А люди живуть однаковими проблемами як на Луганщині, так і на Львівщині. І там, і там є проблеми освіти, медицини, комунального господарства – і це те, чому так мало уваги приділяється в центрі! А тим часом, я переконана, є цікаві регіональні ноу-хау, які стосуються життя кожної людини і які могли би бути запозичені іншими регіонами. Тому я б радила каналам відстежувати близькі людям теми і дивитися, як їх вирішують у кожному регіоні. Це було би корисно для суспільства і цікаво як телепродукт.

 

Мені здається, ми дуже погано розуміємо, що відбувається в Криму, чим живуть кримчани і чому там відбувається те, що відбувається. Як мінімум, з приводу цього треба отримати об’єктивну інформацію, а цього досі немає. Ми звикли до стереотипного підходу: Донецьк – Львів. Час від часу ще Дніпропетровськ. А чому не Полтава, Хмельницький? Або Житомир – таке близьке до Києва місто, але для мене воно існує тільки у вигляді назви, я не знаю, що насправді там відбувається, чим живе місцева громада. Так само, наприклад, Чернігів, який ми можемо побачити у новинах, коли туди їде Президент. Але ж це стародавнє місто, воно якось виживає, зберігає історичні пам’ятки, зацікавлює туристів – ми нічого цього не знаємо, хоча це може бути цікавим. Вважаю, що давно час ламати цей стереотипний підхід до представлення інформації з регіонів у новинах.

 

 

– Я не можу сказати, які проблеми виникають у регіональних кореспондентів у спілкуванні із київськими редакторами, я газетяр. Але знаю, що виникають проблеми у спілкуванні регіональних кореспондентів із місцевими органами влади, не завжди кореспонденти можуть отримати об’єктивну інформацію. А крім того, дивіться, все літо «1+1» показував критичні сюжети про курорти Криму так, наче це не наша держава, а якась ворожа країна. Наскільки я можу судити, ця тенденційність спричинена редакційною політикою каналу. З центру йде замовлення: треба критику. Або треба позитив, але це рідше. Ще рідше власний кореспондент каналу має інструкцію з центру підготувати об’єктивний матеріал, зробити незалежне розслідування. Тому треба переглядати принципи редакційних завдань регіональним кореспондентам. Редактори мають наставлять власкорів на те, що їхня інформація повинна бути неупередженою та збалансованою. На мою думку, недолік ще й у тому, що регіональні кореспонденти беруть недостатню участь в аналітичних програмах.

 

За останній час не можу пригадати жодного врівноваженого сюжету про Крим, весь час бачу перегинання палки тільки в один бік. Повне різноманітності життя Криму не висвітлюється жодним каналом, переважає політична проблематика, але ж є багато інших тем! З другого боку, кримчани дуже обділені в отриманні інформації про те, як живуть люди в інших регіонах України. Не кажучи вже про те, що далеко не в кожному населеному пункті Криму є можливість приймати усі загальнонаціональні українські телеканали, на відміну від російських. По-третє, місцеві телерадіокомпанії часто страждають кримоцентризмом, їм здається, що саме в Криму відбувається все найважливіше, панує вихваляння себе й абстрагування від усього українського. Навіть життя сусідньої Росії показується більшою мірою, аніж життя своєї країни. Зрозуміло, що ці хибні уявлення – також наслідок інформаційної замкненості Криму.

 

– Я знаю, що новини зі Львова регулярно подають «Плюси» та «Інтер». Є тепер і канал «24», присутній у більшості кабельних мереж, але цей канал поки що імітує (і не завжди успішно) Euronews. «24» має групу працівників тільки у Києві, вони роблять українські новини, решта ж матеріалів – на основі того, що надходить із інформагентств, із інтернету, бо так дешевше. В цілому, я гадаю, найбільші гравці на медіаринку розвиватимуть регіональні мережі і далі, вони мають для цього всі можливості. А нішеві канали навіть такої мети не ставлять, але ось такий канал, як «24», претендуючи на роль інформаційного каналу, мав би організувати власний корпункт у Львові і не тільки, але це справа далеко майбутнього, здається.

 

Думаю, що загалом регіональні кореспонденти великих каналів працюють більш-менш нормально, на відміну від великої проблеми із відсутністю міжнародних власкорів та корпунктів. На прикладі Львова я можу сказати, що регіональні потреби покриваються за рахунок того, що журналісти співпрацюють із місцевими телекомпаніями і водночас працюють на Київ, причому переважно це одні з найкращих журналістів, і вони страшенно стараються.

 

Всі регіони України не можуть бути в абсолютно рівних пропорціях представленими в загальнонаціональному телеефірі, це проблема будь-якого телебачення, адже ефірний час обмежений. Про ці речі ще кілька десятків років тому писали американські медіаексперти. Зрозуміло, що є регіони, які потрапляють частіше (Львів, Одеса, Донецьк), інші – явно менше. Але коли є інформаційний привід (як це було, скажімо, із повінню на Івано-Франківщині), то сюжетів з’являється більше.

 

 

– Я не беруся об’єктивно судити, наскільки якісно працюють регіональні мережі в телеефірі загальнонаціональних каналів, бо я особисто не є аж таким великим прихильником новин. Але, безумовно, наші онлайнові структури моніторять місцеве телебачення. Якщо говорити про Київ, то, чесно кажучи, тій частині інформаційного поля, яка стосується власне новин столиці, і на рівні громади, і на рівні влади бракує якості. Медійний бізнес, на жаль, у цю сферу місцевих ЗМІ поки що не прийшов, усі працюють на так званого загальнонаціонального споживача. Перебудова структури, самого підходу цього державного поля на часі, на мою думку, але змін не станеться, поки сам бізнес не зацікавиться цим. Поки що ми бачимо, що близько 90% комунальних ЗМІ перебувають у державній власності, що негативно позначається на якості інформації цих ЗМІ. Це добре видно й на прикладі Києва, коли видання та канали, які належать до пулу міської адміністрації, послідовно обслуговують наступного голову міської адміністрації, абсолютно спокійно переключаючись із підтримки однієї особи на підтримку діаметрально протилежної. Звичайно, це не додає популярності цим ЗМІ і погано впливає на якість інформаційного потоку.

 

Не треба щось особливе вигадувати, щоб вирішити це питання. Тільки зацікавленість бізнесу в розвитку цих мереж може спричинити суттєві зміни. На жаль, поки що цей інтерес слабкий, а причин на це декілька. Якщо говорити про друковану пресу, то це передусім суперзастаріла система дистрибуції, яка не реформувалася фактично з часів СРСР.

 

 

– Досконалої кореспондентської мережі, напевне, не має жоден телеканал. Але на кожному з каналів першого-другого ешелону є свої кореспонденти – справжні зірки, чия якість роботи не поступається, а подекуди перевищує якість роботи багатьох столичних колег і які здатні своїми сюжетами зробити свій регіон цікавим для решти України. Інша справа, що в українських редакціях теленовин велика проблема з логістикою розбудови регіональної кореспондентської мережі. Тобто на повноцінне представлення в загальнонаціональних новинах можуть розраховувати тільки міста-мільйонники, індустріальні, політично активні чи прикордонні регіони.

 

Новини – це високовідходне виробництво, але не всі телеменеджери з цим погоджуються. Тому ми майже нічого не знаємо про Сумщину, Кіровоградщину, Тернопільщину; про Івано-Франківщину знаємо менше, ніж про Закарпаття чи Львівщину. Але ж усе це – Україна! Я розумію, що невигідно тримати корпункт у місті, де, можливо, станеться одна подія на місяць. Але знайти одного-двох стрингерів цілком реально. Вважаю, що непогані мережі мають СТБ, ІСТV та «Інтер». Для «1+1» я більше не цільова аудиторія, тому їх мені оцінювати складно. Регіональні журналісти там зараз вчаться писати стендапи на кшталт «тут убили, тут закопали, а на цьому місці підпалили». Але це загальна, а не тільки регіональна тенденція новин каналу, на що менеджмент, без сумніву, має право.

 

 

– У медійному плані Україна – занадто києвоцентрична країна, і це є наслідком і особливостей економіки, і глибшої проблеми професіоналізму. Це також результат того, що медіакапіталістами в нашій країні стали не ті люди: політичні венчурні капіталісти швидше йдуть за трендами, ніж активно формують їх.

 

Тому проблема не тільки в тому, що телеканали не можуть знайти в регіонах ту високу якість інформації, а й у тому, що це більше не потрібно, бо практично всі канали, які ще мають новини, скопом пішли в інфотейнмент. Їм потрібні не регіональні журналісти, а розважальники, скандалісти – словом, ті, хто можуть звеселяти, а не здобувати інформацію. Щодо таких людей потреба на так званих національних каналах є тільки в Києві.

 

Якщо ж говорити про журналістику, то розділяти її на регіональну та центральну неправильно. Її треба ділити на якісну і неякісну. Звичайно, якості більше в Києві, аніж у регіонах, тому що в Києві сильніша конкуренція. Хоча в кожному регіоні є чудові винятки. Було би бажання.