З 2003 року українське законодавство містить термін «суспільно значуща інформація», тобто така, яка є «предметом громадського інтересу». Цей термін згадано двічі: в частині 11 статті 30 Закону України «Про інформацію» та в частині 3 статті 47-1 того ж Закону, причому у зв’язку з можливим поширенням конфіденційної інформації без згоди її власника.

 

Як же визначити, що саме ця інформація є предметом громадського інтересу? І навіщо це визначення журналістам?

 

Як бачимо, вказане визначення є не надто конкретним і дає значну свободу в оцінюванні змісту інформації. Однак, незважаючи на це, його законодавче закріплення надає журналістам певні гарантії при висвітленні інформації, яка є важливою для широкого загалу.

 

У 2006 році, відмовляючи у позові до газети «Здесь живем» з міста Енергодара Запорізької області, Апеляційний суд у своєму рішенні вказав: «зазначена норма закону не містить переліку критеріїв, які б вказували на те, за яких умов право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист. Відсутні в цій нормі також посилання на критерії, які вироблені прецедентною практикою Європейського Суду. Разом з тим, Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував, що преса має право і повинна поширювати інформацію, яка становить суспільний інтерес, а висловлювання окремих осіб, навіть чутки можуть використовуватись як належне джерело інформації».

 

 

До таких питань може бути віднесено: політичне, економічне, соціальне життя країни чи певної територіальної громади та будь-які інші проблеми, які мають важливе значення для життя широкого загалу.

 

Європейський Суд з прав людини, практика якого, нагадаємо, є джерелом права в Україні і застосовується як частина національного законодавства, виробив такі фундаментальні принципи:

 

-         пресі належить повідомляти інформацію та ідеї стосовно питань, які становлять громадський інтерес, інакше преса не могла б відігравати таку необхідну роль «сторожового пса демократії», ці принципи стосуються і аудіовізуальних засобів;

-         суди не можуть функціонувати у вакуумі: хоча вони є форумом вирішення спорів, це, не означає, що не може бути ніякого попереднього обговорення таких спорів, чи то у спеціалізованому журналі, чи в широкій пресі, чи серед громадськості взагалі;

-         ведення політичної дискусії: в цій боротьбі кожен використовує ту зброю, яка є в його розпорядженні, і в цьому не має нічого незвичайного для запеклої політичної дискусії;

-         твердження про брутальність поліції, з метою спонукати до створення незалежного і безстороннього органу: питання, яке становить загальний інтерес, оскільки багато людей розповідають подібні історії і ці історії настільки чисельні і схожі між собою, що їх не можна вважати простою вигадкою;

-         представлення в репортажі соціальної проблеми: надання слова групі екстремістськи налаштованих юнаків, які поширюють расистські висловлюванні;

-         питання, яке збурило громадськість: про захист та компенсацію за шкоду, завданої в результаті наукових розробок, а також сім’ї численних жертв трагедії, які були життєво заінтересовані в тому, щоб бути обізнаними з усіма фактами;

-         інформація у передвиборчий період повинна циркулювати вільно: для забезпечення вільного вираження поглядів народу при обранні законодавчої влади;

-         проблеми зайнятості і оплати праці завжди привертають загальну увагу: публікація під час соціального конфлікту – страйку проти головних фірм;

-         надання інформації про поточні події, погляди та ідеї є роллю преси;

-         дії або бездіяльність Уряду, так само, як і його помилки, перебувають під пильним контролем не тільки законодавчої та судової влади, але й преси та громадськості;

-         цей перелік не є вичерпним, оскільки практика Європейського Суду постійно його розширює.

 

В рішенні у справі «Українська прес-група проти України» Європейський Суд з прав людини, встановивши порушення Україною її зобов’язань по статті 10 Європейської Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, зазначив, що: «… відповідно до параграфа 2 статті 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять громадський інтерес, є дуже малою» (пункт 39 рішення).

 

Так само, у класичній справі «Лінгенс проти Австрії» Європейський Суд зазначав, що «безсумнівно, пункт 2 статті 10 (Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод – прим. автора) дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатись у зв’язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань».

 

2. Поширення інформації з обмеженим доступом (конфіденційної, таємної) без згоди її власника.

 

Частина 11 статті 30 Закону України «Про інформацію» передбачає, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, а частина 3 статті 47-1 вказаного Закону вказує, що особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою.

 

Відсутність суспільного інтересу для поширення інформації була підставою ухвалення Європейським Судом негативного для преси рішення, хоча спірна інформація стосувалася публічної особи.

 

Прикладом може бути справа Фон Ганновер (Принцеса Ганноверська) проти Німеччини.

 

Так, Принцеса Ганноверська через суд намагалась запобігти публікації в бульварній пресі фотографій, що стосуються її приватного життя. Німецькі суди їй відмовили в цьому на тій підставі, що вона є значимою фігурою сучасної історії, а, відповідно, повинна терпимо відноситись до публікації без її згоди фотографій, які було зроблено в громадських місцях. Німецькі суди зазначали, що навіть якщо постійні переслідування заявниці з боку фотографів ускладнювало її повсякденне життя, воно виникло внаслідок законного бажання інформувати суспільство.

 

Європейський Суд, розглядаючи цю справу, надав перевагу захисту права на приватність і зазначив, що у справах, при розгляді яких Європейському Суду довелось встановити баланс між захистом приватного життя і свободою висловлювання поглядів, він завжди підкреслював внесок, який фотографії чи статті в пресі зробили в обговорення, що має суспільний інтерес для громадськості. У цій справі Європейський Суд дійшов висновку про те, що публікація спірних фотографій і статей єдиною ціллю мала задоволення цікавості певних читачів щодо подробиць приватного життя заявниці, а тому не може вважатись внеском в обговорення питань громадської значущості, незважаючи на те, що заявниця була широко відома громадськості.

 

Українська судова практика свідчить про розуміння суддями принципів громадського інтересу.

 

Так, уже згадувана справа за позовом до газети «Здесь живем» закінчилась для преси позитивно, оскільки суд визнав, що стаття, яка є предметом спору у цій цивільній справі, інформація, яка в ній викладена, містить у собі громадський інтерес та є суспільно значимою. Позивачка вказувала, що вказаний у статті номер кримінальної справи та викладена інформація досудового слідства є закритою, обмеженою інформацією доступ до якої має обмежене коло осіб, розголошення та оприлюднення якої дозволяється лише за певних умов. Поширені в статті відомості стосовно її сина, як власника аптеки, є конфіденційною інформацією, яка не може бути розповсюджена без згоди особи, якої вона стосується, і на розповсюдження якої її син згоди не надавав. Судом було встановлено, що позивачка до порушення відносно неї кримінальної справи та усунення її від роботи «у зв'язку з цим» працювала завідувачем єдиного у місті пологового будинку, а сама позивачка є відомою в місті особою. Тож інформація, яка викладена у статті, є, на думку суддів, суспільно значимою та являє собою громадський інтерес. У матеріалах справи є колективне звернення працівників пологового будинку до керівництва цього медичного закладу стосовно авторитарних, на думку заявників, методів керівництва пологовим будинком із боку її завідувачки. Разом із тим, у зазначеній статті автор висвітлив і іншу точку зору, пославшись на те, що деяка частина працівників пологового будинку підтримують позивачку в її роботі. Крім того, при розгляді апеляційної скарги було встановлено, і це підтверджено сторонами, що при підготовці зазначеної статті головний редактор газети мав бесіду як із позивачкою, так і з керівництвом. Оскільки позивачка є достатньо відомою особою в місті Енергодарі, то, на думку суддів, ті обставини, які склалися навколо її діяльності як посадової особи, є предметом громадського інтересу в місті. Газета «Здесь живем» є міською газетою та фактично розповсюджується лише серед мешканців міста Енергодара.

 

Український суд при вирішенні цієї справи не тільки застосував норми українського законодавства, але й використав принципи, які застосовує Європейський Суд при розгляді справ по статті 10 Конвенції. Такий підхід є повністю виправданим, оскільки, як зазначалось вище, зрозуміти поняття суспільного інтересу, його роль та значення для вирішення справи можна лише через відповідні рішення Європейського Суду, які, відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» є джерелом права.

 

Потрібно зазначити, що українські суди застосовували практику Європейського Суду з прав людини і до законодавчого закріплення терміну «суспільно значима інформація» у 2003 році. У 2001 році Шевченківський районний суд у місті Києві розглянув позов Миколи Княжицького і Володимира Сівковича  до газети «Киевские ведомости» щодо опублікування листів загиблої журналістки телеканалу СТБ Мар’яни Чорної. Позивачі посилалися на те, що інформація, яка була викладена, носить особистий, конфіденційний характер, і її поширення порушило Конституцію України, яка гарантує таємницю листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції. Суд зробив висновок, що необхідно встановити баланс між правом на приватне життя та правом на вільне вираження поглядів у разі, коли інформація становить значний суспільний інтерес, або коли мова йде про публічну особу. Далі суд приходить до висновку, що люди, які дивилися канал СТБ, мали право і мусили знати, хто формує його інформаційну політику – у цьому, на думку суду, і полягав суспільний інтерес поширеної інформації.