Ця картина звична для городян; так звана інтелігенція не протестує проти такого виховання молоді і такої, з дозволу сказати, журналістики. Політики, які контролюють паперові й електронні ЗМІ ворожого до України спектру, докладають активних зусиль, щоби підтримувати в місті напружену ситуацію, а мешканців тримати в стані перманентного переляку і жаху. Ось такі заяви було озвучено останнім часом: «До міста їде колона з п’ятнадцяти автобусів із бійцями УНА-УНСО, щоби зіпсувати день 22 червня і зруйнувати пам’ятник Катерині ІІ» (В. Тюнін), «Групи націоналістів, у тому числі немісцевих, спробують прорвати оточення російських військовослужбовців» (у день ВМФ Росії 27 липня ц. р. в Севастополі), «крім того, можливі провокації біля пам’ятника Катерині» (А. Меркулов на засіданні міськради), «Півтори тисячі російських козаків приїдуть до Севастополя на святкування Дня Військово-морського флоту Росії та участі в хресній ході з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі» (Ю. Першиков для УНІАН). До цього додаються і практичні дії – систематичні мітинги та антидержавні виступи, як це було 5 липня на Графській пристані, коли більше сотні проросійсько налаштованих городян, виставивши наперед жінок і юнаків, здійснили фізичний напад на українських військових моряків.

 

Випадки нетолерантності до альтернативної думки та до спроб говорити правду зі шпальт газет, телеекрану чи по радіо почались у місті фактично з часів здобуття Україною незалежності.

 

Наприклад, 27 січня 1992 року під час мітингу проросійських сил на майдані Нахімова було жорстоко побито журналістку Любов Гуляєву. Люту ненависть шовіністів викликав маленький жовто-блакитний прапорець серед десятків совєтських та російських прапорів. «Їй розбили губи, поранили коліна, подерли одяг. А на початку весни спалили дачу», – пише Анатолій Данілов у книзі «Український флот: біля джерел відродження». За свою чесну журналістську позицію патріотична журналістка ще не раз отримувала погрози, бо висвітлювала в своїй діяльності складне становлення ВМС України, хід конституційного процесу та робила високофахові програми про українську культуру.

 

Один із піків такої групової оскаженілості прийпав на президентські вибори 2004 року. 19 грудня одразу після молебна і хресної ходи (!) на площі Нахімова з нагоди дня Святого Миколая прихильники кандидата у Президенти Віктора Януковича розбили три приватних автомобілі, на яких були помаранчеві стрічки. Близько тридцяти осіб продовжували кидати в автомобіль яйцями, а також бити ціпами та пляшками по склу авто, незважаючи на присутність севастопольської міліції. Фотокореспондент національного інформаційного агентства «Укрінформ», член Спілки журналістів України Володимир Вевдюк, який виконував службове завдання, став об’єктом уваги за фотографування інциденту. У зверненні до прокурора журналіст розповідав: злочинці «накинулися на мене, погрожуючи фізичною розправою, роблячи загрозливі випади у мою сторону та вимагаючи, щоб я віддав їм фотоплівку. Такі напади на мене того дня вказаною особою вчинялися декілька разів. Зараз я усвідомлюю, що все могло закінчитися для мене набагато гірше і мені пощастило відбутися побоями, тижнем лікарняного, розбитим фотоапаратом та розірваним одягом».

 

Приблизно в цей же час залишилася без роботи через свої проукраїнські політичні погляди моя знайома журналістка, одна з палких прихильниць помаранчевої влади – її звільнили навіть із державної організації (!). «Під час мітингів чи пікетів, проросійсько налаштовані учасники тим часом спостерігають і хто з журналістів працює. Знаючи, що серед них – об’єктивний журналіст, заважають, як можуть – кричать, створюють негативне психологічне тло, морально ображають», – розповідає інший колега. Здичавілість шовіністичної публіки сягає дивовижних висот: під час знімкування процесу зведення пам’ятника Катерині ІІ журналістка вважала за щастя, що не постраждав її фотоапарат. Ці випадки мусили б силовими структурами кваліфікуватися статтею з Кримінального кодексу про перешкоджання професійній діяльності журналіста.

Саме безкарність і створена місцевими ЗМІ атмосфера ворожості до української держави пояснюються і останні випадки залякування журналістів та патріотів у Севастополі. Журналісти розкривають міфи російських пропагандистів, але морально і фізично переслідують не тільки їх.

 

Так, 12 липня 2008 року близько 3-ї години ночі на одного з активістів «Молодіжного Союзу “Наша Україна”», 17-річного В’ячеслава Маковійчука, було здійснено хуліганський напад. Погрози в письмовому й усному вигляді регулярно отримує і лідер організації Дмитро Білоцерківець. Представники ВМГО «Молодіжний Союз “Наша Україна”», закликають МВС, СБУ та прокуратури, «звернути увагу на кричущі факти розквіту сепаратизму та нацизму у АРК та м. Севастополі зокрема», наполягають «на забороні і позбавленні реєстрації організацій ПП “Російський Блок”, ГО “Російський вибір”, ГО “Російська община”, як таких, чия діяльність несе загрозу суверенітету Української Держави та спокою і безпеці її громадян».

 

Нещодавно в газеті «Дело» від 24 липня 2008 р. було опубліковано інтерв’ю з головою Союзу українок у Севастополі Богданою Процак під промовистою назвою «Російські офіцери готові порубати нас на шматки». Вона розповіла, як минулого року під час пікетування «Студентським братством» штабу ЧФ РФ з вимогами виконати рішення суду щодо повернення маяків у власність України, вона організувала людей із церкви, щоби погодувати молодих людей та помолитися. До них під час молитви підійшов російський офіцер і сказав: «Вам осталось недолго, самое большее – месяц. Изрубим вас на мелкие куски».

 

Останнім часом такі залякування в Севастополі стали послідовними і системними. Головний редактор телерадіоцентру «Бриз» ВМС ЗС України, капітан 1-го рангу Мирослав Мамчак таке «пожвавлення» пов’язує з активізацією роботи в Севастополі фахівців із інформаційно-психологічних операцій із Росії. За словами Мирослава Андрійовича, диверсантами обрано «тактику тотального психологічного терору» для залякування як мешканців міста, так і патріотів України і чесних журналістів.Працюють вони у всіх сферах – публічних і непублічних, газетах, на телебаченні і радіо, і їм вдалося при бездіяльності української влади та силових структур створити в Севастополі атмосферу постійного страху.

 

Мирослав Мамчакрозповідає, щопогрози фізичної розправи на його адресу лунають за його журналістську діяльність, за написання вірша українською мовою «Легендарний Севастополь», за намір встановити пам’ятну табличку на Графській пристані до 90-річчя підняття прапорів на Чорноморському флоті Росії у квітні 1918 року. Його фотографії, «прикрашені» шовіністичними написами, розвішано по всьому місту, навіть у їдальнях. Погрожують членам родини, залякують сусідів, анонімно телефонують уночі. Проросійські партійки неодноразово пікетували телерадіоцентр «Бриз» ВМС ЗС України за об’єктивну й неупереджену журналістську позицію.

 

«Захисту від таких хуліганських дій з боку силових структур немає, незважаючи на письмові та усні звернення», – каже Мирослав Андрійович і обіцяє як журналіст розібратися в причинах такої безкарності.

Підтвердження існування погроз і шельмувань можна віднайти в будь-який момент в інтернеті на найбільш відвідуваному міському сайті в розділі «Політика» – там публікуються так звані розстрільні списки, де вказуються такі факти, які розцінюються учасниками форуму (читайте: керівниками психо-інформаційної війни) негативно. Наприклад, журналіст і письменник Альбій Шудря потрапив туди за те, що він є членом редколегії газети «Флот України», за «етноцид братнього сербського народу» (так кваліфіковано його службу прес-офіцером під прапором НАТО, коли він був у провінції Косово), за «участь в акціях УНА-УНСО» (тобто за виконання журналістського обов’язку під час пікетування штабу ЧФ РФ зовсім не унсовцями).

 

Особливо на тому форумі шельмують і цькують доцента Києво-Могилянської академії севастопольця Ігоря Лосєва. Причин багато – його неупереджена журналістська діяльність, бо він будь-яке твердження підкріплює фактами і документами, його державницька позиція. У статті Ігоря Булави «Анатомія маніпуляції» яскраво описано, як рідкісна участь Ігоря Лосєва в прямому ефірі на Севастопольській РДТРК призвела за 20 хвилин програми до подвоєння прибічників НАТО серед глядачів (з 14% до 28%). І тільки жорстке адміністративне втручання припинило це зростання. Поки що з державницькими поглядами та аргументами на державному (!) телебаченні чинять саме так.

 

До останнього часу залякування обмежувалося поданням на форумі адреси його квартири, номера телефону, іншої приватної інформації (privacy), обговорювалися способи шкідництва, чинилися дрібні капості. А ось уже в ніч на 29 липня невідомі закидали камінням і розбили вікна його помешкання. Ігор Лосєв написав заяву про це до міського управління міліції. «Раніше правоохоронці відмовлялися реагувати на погрози, висловлені в інтернеті», – каже громадський діяч і журналіст, відомий своїми публікаціями у газеті «Флот України» та всеукраїнських мас-медіа на захист українського статусу Севастополя.

 

На його думку, «всі проросійські сили відчувають величезну підтримку з боку Москви, а патріоти України у Севастополі жодної підтримки з боку Києва не відчувають». На запитання в ефірі «Радіо Свобода», у який спосіб можна інтегрувати Севастополь в Україну, Ігор Лосєв відповів: «Для цього треба проводити дуже серйозну роботу в галузі освіти, культури, інформації, постійної діяльності в інтересах України».

 

На жаль, суттєвий внесок у створення атмосфери нетерпимості до всього українського в Севастополі робиться колегами-журналістами, які працюють за далеко не найкращими російськими стандартами.

 

Чарівні севастопольські дикторки-вамп та журналісти, які, мабуть, і не знають про можливість, а головне – необхідність – подання кількох поглядів на події чи факти, щодня буквально сіють страх серед мешканців міста. Електронні засоби інформації, які за відсутності альтернативних поглядів є радше пропагандистськими теле- і радіостудіями, відповідно впливають і на політичний вибір севастопольців. І маємо замкнуте коло – зомбовані мешканці обирають політичні сили, які керують зомбуванням через ЗМІ.

 

Таким чином, рівень культурної (якщо її можна назвати культурною) нетолерантності в місті досить високий. Очевидно і те, що держава практично не контролює політичну ситуацію в Севастополі. Абсолютно програний інформаційний простір, вороже ставлення до людини як особистості і журналіста є прикрими, але звичними фактами севастопольського життя.