Про оціночні судження у друкованих ЗМІ та судові прецеденти з цього приводу часто-густо говорять у пресі, на телебаченні й інтернет-сайтах, під час прес-конференцій і т. п. А от про телебачення в цьому контексті згадують дуже рідко. І не дивно, адже газету легше принести до суду, аніж шукати у телерадіоорганізації відеоролик новин чи програми. Утім, принципи роботи, проблеми і санкції в обох випадках однакові. Тож готуючи будь-який матеріал, варто дотримуватися принципів безпеки, а при виникненні непорозумінь – знати, як захистити свої права та інтереси, на що посилатися, до чого апелювати та на чому будувати свій захист.

 

Що можна вважати судженням? Словники вказують, що судження є «формуванням думок, оцінок або висновків». Воно містить такі складові, як вирішення проблем, вироблення рішень, опанування нових понять, але водночас є ширшим і загальнішим. За Ліпманом (стаття «Чим може бути критичне мислення?»), судження можуть бути:

- оціночними;

- приписовими (приміром, артикульований припис лікаря, який слід виконати хворому);

- описовими (наприклад, гоголівський опис Дніпра).

 

Поняття мудрості передбачає, що існує суб’єкт, здатний виробляти хороші, якісні судження. Відмінність між «просто судженням» і «хорошим судженням» не є таємницею, адже людина зазвичай розрізняє «просто спів» і «хороший спів», «просто життя» і «хороше життя». Крім того, існує взаємозв’язок між критеріями та судженнями, бо поняття «критерій» означає «правило або принцип, що використовується для вироблення суджень».

 

Критичне мислення (на противагу некритичному, млявому, аморфному, випадковому і невпорядкованому) спирається на критерії, тож судження, спродуковане таким мисленням, є обґрунтованим, упорядкованим та переконливим. І воно, відповідно, має ресурс захисту.

 

Продумати шляхи захисту слід заздалегідь, поставивши собі, приміром, такі запитання: «Коли цю думку критикуватимуть, до чого я апелюватиму?», «Якщо мої заяви заперечуватимуть, що я зможу зробити?», «Якщо мої оцінки виглядатимуть непереконливими, чим їх можна підсилити?». Отже, цілком очевидно, що наші заяви та думки мусять бути підкріплені доказами. А докази, у свою чергу, мають спиратися на особливо надійні, перевірені критерії.

 

Скажімо, при виробленні суджень найчастіше звертаються до таких раціональних критеріїв:

- стандарти;

- закони, підзаконні акти, правила, регламенти, канони, укази, настанови та інструкції;

- приписи, вимоги, умови та обмеження;

- конвенції, домовленості щодо уніфікації та підсумкові узагальнення;

- принципи, припущення, передумови, визначення;

- ідеали, цілі, наміри, завдання;

- результати тестування, експериментальні дані;

- методи, процедури, лінії поведінки.

 

Обираючи ті чи інші критерії (приміром, із наведеного вище списку), ми зазвичай мусимо покладатися на якісь критерії цього вибору. Такі загальні критерії називають метакритеріями. До них, зокрема, відносять надійність, силу та релевантність, а також когерентність, несуперечність та послідовність.

 

Поговоривши про загальні поняття, звернімося до законодавчої царини. Частинами 1 та 2 статті 47-1 Закону України «Про інформацію» встановлено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

 

Відповідно до частини 1 статті 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

 

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 8 липня 1986 року у справі Лінгеса проти Австрії, свобода висловлення поглядів становить одну з підвалин демократичного суспільства, причому здійснення цієї свободи можливе і в ненейтральній формі й із ненейтральним змістом – вони можуть викликати почуття образи, обурення чи неспокою. Це елементарні вимоги плюралізму. Громадськість має право отримувати, а засоби масової інформації – поширювати таку інформацію та ідеї.

 

Ба більше, переслідування журналіста за висловлені ним судження суд кваліфікував як своєрідну цензуру, яка мала б утримувати його від повторення такої критики в майбутньому і відштовхнути журналістів від участі в громадських дискусіях.

 

Крім того, треба звертати увагу на необхідність розрізняти факти та оціночні судження. Наявність факту можна довести, а правдивість оціночних суджень – неможливо.

 

В якості прикладу наведу витяг із рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04.10.2006. У листопаді 2004 р. П. звернувся до суду з позовом до К., дочірнього підприємства «Редакція газети “Громадський контроль”» (далі – Редакція) про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 10 вересня 2004 р. у Всеукраїнському громадсько-політичному тижневику «Громадський контроль» в розділі «Кримінал» була вміщена стаття «А Вам ще не підкинули пістолет і наркотики? або Начхати міліції на свій імідж», автором якої є К. У статті говорилося: «Та цей хам, лише почувши, що йдеться про катування С. його підлеглими, почав кацапською мовою “відчитувати” мене, мовляв, це я своїми статтями (а не він своїми діями, виявляється!) ганьблю державу, а потім кинув слухавку...». Позивач зазначав, що висловлювання, які містились у статті, є неправдивими, ганьблять його честь, гідність і ділову репутацію як начальника обласного управління у боротьбі з організованою злочинністю та першого заступника начальника УМВС України в області, і просив зобов’язати Редакцію та К. опублікувати спростування зазначених відомостей та стягнути з відповідачів у рівних частинах 170 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Місцевим судом Редакцію та К. зобов’язано надрукувати спростування такого змісту: «П. російською мовою відповів мені, що особисто перевірить правомірність дій його підлеглих із приводу катування С., та запевнив, що в разі виявлення будь-яких порушень винні будуть притягнуті до відповідальності». У відшкодуванні моральної шкоди Редакцією суд відмовив.

 

У ст. 1 Закону від 2 жовтня 1992 р. №2657-ХІІ «Про інформацію» її визначено як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі. Згідно зі ст. 47¹ цього Закону, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Такими судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, які містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

 

За змістом ч. 4 ст. 17 Закону від 23 вересня 1997 р. №540/97-ВР «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», необхідно встановити наявність злого умислу журналіста або службових осіб засобу масової інформації, а також наслідки використання позивачем можливостей позасудового спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому.

 

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. №7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (з наступними змінами й доповненнями) роз’яснено, що при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК (мається на увазі ЦК 1963 р.), суди повинні з’ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, чи порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

 

Вирішуючи спір, суд не врахував зазначених вимог закону, роз’яснень Пленуму Верховного Суду України і того, що політики, державні службовці, котрі діють як офіційні особи, більше відкриті для допустимої критики, ніж приватні особи, а відомості, які просив спростувати позивач, є оціночними судженнями відповідачки.

 

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 341 ЦПК, касаційну скаргу К. задовольнила – рішення місцевих судів скасувала й ухвалила у справі нове рішення, яким у задоволенні позову П. відмовила.

 

Розгляньмо ще один приклад із практики Європейського суду, «зі свіженьких» – Європейський Суд у правах людини (ЄСПЛ) прийняв рішення на користь держави Молдова у справі газети Flux.

 

Як передав «Інфотаг», газета Flux опублікувала 4 лютого 2003 г. статтю «Учнів ліцею ім. Спіру Харета топчуть ногами». Стаття базувалася на анонімному листі, отриманому від нібито групи батьків учнів цього навчального закладу. У листі критикувалися перевантаженість класів і відсутність адекватних умов для навчання. У ньому зазначалося також, що директор ліцею не використовував фонди навчального закладу на потрібні цілі і що він брав хабарі у розмірі $200–500 за зарахування дітей до ліцею.

 

Директор лицею подав на газету позов, у результаті чого вона була змушена опублікувати спростування у 15-денний термін та виплатити директору 1350 леєв. Вищі судові інстанції залишили в силі це рішення, тому газета звернулася до ЄСПЛ, вважаючи, що порушено її право на вільне висловлювання.

 

Чотирма голосами «за» і трьома «проти» суд констатував, що не мало місце порушення даного права. Судді звернули особливу увагу, що газета не заручилася думкою директора ліцею і допустила відхилення від професійних норм журналістської етики. ЄСПЛ дійшов думки, що «рішення національних судових інстанцій встановило правильну рівновагу процедур між інтересами позивача та газети».

 

Отже, напрошується висновок: журналісту потрібно добросовісно вивчати матеріал, подавати його з різних сторін, зважувати сказане чи написане. Якщо ж і при дотриманні норм журналістської етики та чинного законодавства вас необґрунтовано звинувачують – захищаючись, посилайтесь на чинне законодавство, практику судових інстанцій, зокрема Європейського суду, і доводьте, що ваші судження є оціночними і відповідальність за їх висловлювання не наступає.