– Профспілка нікого і ні від кого не захищає і захистити не може. Можливо, ця теза є парадоксальною, але, на моє глибоке переконання, це саме так. Захистити себе може тільки вільна людина, яка знає свої права і не боїться їх відстоювати. Тобто, наявність вільної, творчої людини – це насамперед, а вже потім – об’єднання за професійною ознакою в профспілки, які є всього-на-всього інструментом захисту людини. Але зауважу: профспілка є досить дієвим інструментом. І незважаючи на незрілість профспілкового руху в області, нам вдається щось зробити.

 

А чи йдуть журналісти? Ідуть. Але в тому й основна проблема. Як у народі кажуть, поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Щось подібне і в нашій ситуації – адже в профспілку зазвичай приходять тоді, коли вже «вдарив грім» – журналіст опинився сам на сам із багатотисячним судовим позовом, журналіста ось-ось викинуть на вулицю, власник систематично не виплачує зарплатню тощо. А про те, що є потреба щоденної роботи, що є відчуття професійної солідарності, що потрібно членські внески щомісяця сплачувати, врешті-решт, не завжди пам’ятаємо. Хоча це питання двозначне – адже коли журналіст відчує гостру потребу в справжній, «своїй» журналістській організації, відчує те, що проблема його колеги – це і його проблема, тоді і профспілка буде профспілкою, тоді і вдасться виконувати поставлені перед об’єднанням завдання. Якщо цього рівненський журналіст не відчуває – значить, у цьому є провина і моя особиста, й інших активістів організації.

 

Щодо конкретних прикладів допомоги, то вони є, і їх чимало. З вашого дозволу не буду затримуватися на таких речах, як матеріальна підтримка членів профспілки – все, що вдається, ми в міру своїх скромних можливостей робимо і особливо це не афішуємо з етичних міркувань. Хоча яскравим прикладом журналістської солідарності є те, що одного разу, під час традиційної професійної вечірки «Журналістське визнання», ми, провівши караоке, передали зібрані гроші своїй колезі, яка на той час потребувала операції. Добро потрібно робити легко і весело. І рівненські журналісти це вміють.

 

Утім, основний масив роботи полягає в юридичному супроводі журналістів. Завдяки співпраці з місцевими громадськими організаціями і внутрішнім ресурсам НМПУ ми могли оплатити послуги адвокатів. Минулого року виграли у суді справу про поновлення журналістки на роботі. А завдячуючи щорічному рейтингу «Журналістська перемога» нам вдається не тільки добре провести час у колі колег, але і відзначити найкращих місцевих журналістів, нагородити їх цінними подарунками.

 

– Конкуренції немає жодної. Питання захисту журналістів – це така нива, що ставши на неї і вдесятьох, і сотнею – всього не зробиш. Але як це робити – кожен обирає сам. Хтось іде битим совдепівським шляхом, залежно від ситуації то різко критикуючи, то несподівано вихваляючи владу; хтось намагається за допомогою грантових коштів вирішити глобальні журналістські проблеми в окремо взятому місті. Завдання профспілки ми вбачаємо трохи в іншому, наші принципи чимось нагадують довоєнну українську просвітницьку традицію «свій до свого по своє», де кожен журналіст – «свій». А щодо названих вами організацій... Із Рівненським прес-клубом нас поєднує багаторічна співпраця і дружба, засновники прес-клубу є членами профспілки. До речі, багато в чому завдяки їм минулого року, коли по Рівному прокотилася низка нападів на журналістів, нам вдалося підняти громадськість для обговорення цього питання. І хоча відповіді по суті ані з боку прокуратури, ані з боку міліції ми тоді не отримали (правоохоронці наполягали на тому, що напади на журналістів – це звичайна побутова справа, збіг обставин), напади на журналістів (о, диво!) припинилися.

 

А з НСЖУ у нас рівні стосунки, вони нам допомагали у проведенні кількох семінарів. З іншого боку, ми особливо і не рвемося в обійми одне до одного. Сподіваюся, прийде час, коли будь-які серйозні журналістські дії координуватимуться усіма медіаорганізаціями, чи було би їх три, чи десять.

 

– Важке питання. І не тому, що самі працівники ставляться до нас із недовірою – ні, цього немає. Журналісти комунальних видань також потребують вирішення своїх питань, але так чомусь склалося, що основою профспілки на Рівненщини стали журналісти із приватних ЗМІ. З одного боку, з цими журналістами працювати легше – законодавство у комунальних виданнях більш-менш дотримується, там «біла» зарплата, формально там укладено колективні договори. Відтак, і важелі впливу на менеджмент цих видань у профспілки є. Але людям, які за інерцією сплачують членські внески у «старі» профспілки й очікують від профспілки тільки подаруночка на Новий рік чи пільгової путівки раз на десять років, важко пояснити, для чого їм інша профспілка, незалежна. Щоправда, одна журналістка комунальної газети, справу про незаконне звільнення котрої ми виграли в суді, мабуть, уже думає інакше.

 

Скажу, можливо, крамольну як для профспілківця річ: в організації дієвих профспілок у себе, у комунальних ЗМІ, зацікавлені насамперед керівники цих ЗМІ. А самі журналісти виявляють пасивність. Пояснити активність менеджменту просто – на порозі роздержавлення ЗМІ вони бояться опинитися сам на сам із цією проблемою.

 

– Роздержавлення потрібне. Не для профспілки – у нас виникне чимало додаткових проблем із відстоюванням прав журналістів. Не для держави – держава завжди звикла мати хай і нечитабельний, зате свій рупор. Роздержавлення потрібне для читачів. Скажіть, будь ласка, чому я як звичайний платник податків повинен платити за комунальну газету двічі – спочатку коли купую її в кіоску, і ще раз (про це, до речі, мене ніхто не питає), коли мої податки розподіляються місцевою владою «на підтримку преси», чомусь завжди однієї й тієї ж самої і чомусь постійно збиткової. Особисто я можу навести чимало прикладів чудових медіауправлінців у Рівному, які створювали і продовжують створювати у нас незалежні і прибуткові медіапроекти. Цікаві проекти, які несуть об’єктивну інформацію читачам.

 

Але це, радше, філософія роздержавлення. Щодо конкретних механізмів і того, як це повинно відбуватися в Україні загалом і на Рівненщині зокрема, варто добре подумати. Відштовхуватися потрібно і від проблем журналіста районки, який може втратити роботу і більше її не знайти, і від проблем місцевої громади, яка може залишатися без інформації про своє життя, тимчасом як газетні кіоски у віддалених районах переповнені таблоїдами із черговою скандальною витівкою Періс Хілтон. Звісно, нинішній стан речей, коли «кишенькова» преса мовчить, поки місцеві князьки дерибанять землю і розкрадають державне майно, нікого не влаштовує.

 

Потрібна системна робота і політична воля наших можновладців. А оскільки її на сьогодні немає, то профспілки, аналітичні центри, громадськість повинні тиснути на політиків, аби в них ця воля з’явилася. Комітет НМПУ, членом якого я маю честь бути, працює зокрема і над законодавчими питаннями роздержавлення. Минулого року до парламенту потрапило багато професійних журналістів, так що надія на виважену законодавчу базу і нормальну реалізацію роздержавлення є. Повертаючись до попереднього питання – без сильних і дієвих профспілок роздержавлення перетвориться на відверте пограбування журналістів комунальних видань.

 

На Рівненщині, до речі, вже є непоганий приклад роздержавлення – ще наприкінці 2004-го владі стало розуму «відпустити» газету Рівненської облдержадміністрації «Вільне слово». І що? Нічого. Трудовий колектив упорався із завданням. Звісно, є проблеми, доводиться заробляти на рекламі, і так, щоб і на зарплату вистачило. Але газета своїх читачів не втратила. А те, що їй, можливо, і доводиться іноді звіряти свій курс із певними політичними силами, які виступають її основними рекламодавцями, – так то проблема нашого часу. На жаль, сьогодні найбільш спроможними рекламодавцями є політичні сили, а не, скажімо, дрібний і середній бізнес, який сприяє плюралізму і свободі слова.

 

– Почну з найнеприємнішого: не застраховані. Журналісти доти будуть не застраховані від подібних ситуацій, коли за день вони отримують наказ іти на вулицю, допоки журналісти отримуватимуть зарплатню в конвертах. Незважаючи на героїзм (я свідомо вжив саме це слово) працівників «Киевлянина», незважаючи на цілодобові профспілкові пікети, на втручання прокурора, губернатора, на активну підтримку загальнонаціональних і місцевих медіа, власник домігся свого – викинув з роботи 20 журналістів. Здається, ми зробили все можливе – документували порушення, подавали позови до суду, зверталися до правоохоронців і влади, навіть відбивали напади «бритоголових» охоронців, яких привезли автобусом десь із-за Дніпра... Але тоді ми програли. І причин багато. По-перше, журналісти відчули свою силу тільки тоді, коли постала критична ситуація, до цього вони нормально сприймали той факт, що в офіційній відомості напроти їх прізвищ стояли мінімальні зарплати. По-друге, журналісти згадали, що вони є багаторічними членами профспілки, тільки тоді, коли вже прийшов отой крайній момент. По-третє, профспілці банально забракло коштів, аби довести справу в суді, а страйковому фонду забракло ресурсів, аби протягом майже місяця протистояння можна було хоч якось допомогти журналістам.

 

Але найголовніша провина, мабуть, на профспілці, особисто на мені, хоча іноді колеги з Києва і заспокоюють, що в даній ситуації ніхто нічого зробити не міг, адже навіть різку реакцію Міжнародної федерації журналістів було проігноровано. Прикро за журналістів (які, до речі, завдяки своїй фаховості вже знайшли собі роботу), прикро за втрачені можливості. А ще прикріше – за нашу державу. Бо допоки в цій державі роботодавцю буде економічно доцільніше наймати «бритоголову» охорону замість того, щоб виплатити вихідну допомогу звільненим працівникам, доти за цю державу буде соромно перед світовою спільнотою. Та й відбувалася вся ця вакханалія якраз напередодні минулорічного Дня Конституції. Це ж в українській Конституції гарантовані трудові права?

 

Але ми не полишили надії. Цікаво, що якісь слідчі дії проводить і прокуратура Київської області, куди було спрямовано справу, адже саме там перебуває власник, який викинув журналістів на вулицю. Так що ще буде слідство, ще будуть позови. Хай журналістів краще бояться, ніж ображають.

 

– Ні краще, ні гірше. Проблеми спільні для всіх. Із того аналізу даних, який ми маємо, можна зробити висновок, що умови праці в усіх журналістів Західної України приблизно однакові. Приблизно однакові вони для всієї провінційної журналістики (столичні медіа – це окрема розмова). Хоча провінційними наші журналісти є тільки в географічному плані, щорічне «вимивання» мізків у столицю тільки підтверджує високий професіоналізм рівненських журналістів.

 

Основна проблема – зарплатня в конвертах. Все йде добре, поки не стається щось подібне до того, що було в «Киевлянине».

 

Інша проблема – відсутність договірних відносин між власником ЗМІ і журналістом. Йдеться насамперед про засадничі домовленості між власником і колективом. На сьогодні угоди про редакційну політику прийнято, наскільки мені відомо, у газеті «Рівне вечірнє» та на ТРК «Рівне 1». У видавничому домі «ОГО» ухвалені статути видань, що також сприяє певній регламентації трудових відносин і пізніше може бути використане для досудового владнання якихось конфліктів чи суперечок. Колективних угод як системи у рівненських ЗМІ немає. Але якщо і є та угода у редакції комунальної газети «Сім днів», то що, журналістам від того легше? Бо чи є ця колективна угода, чи її немає, а заборгованість із зарплатні існує. На жаль, профспілка не всюди може дієво втрутитися, особливо якщо в колективах членів профспілки – меншість. До всього йдемо поступово.

 

Особливо турбують умови праці у маленьких або партійних виданнях – там чи не все залежить від доброї волі власника чи партбоса. Журналістів примушують не те що працювати за їжу, їм ще й доводиться вирішувати фінансові проблеми свого шефа, наприклад, виступивши поручителем його банківського кредиту. Середньовіччя! І це відбувається за прямого потурання самих журналістів. Поки людина не стане вільною, поки вона не усвідомить, що у неї є права, – нічого не зміниться, жодна їй профспілка не допоможе.

 

Що вже говорити про інші проблеми – такі як соціальні пакети, відпустки, нормування праці тощо. Але всі проблеми мають одну моральну базу – усвідомлення журналістом своєї значимості й одну економічну – необхідність легальної зарплатні.

 

– Маленький урок географії. Рівне знаходиться на планеті Земля, в державі Україна. І, безумовно, інформаційний простір Рівного має багато спільного з інформаційним простором будь-якого іншого українського міста. Хоча в мене є надія, що рівняни, відомі своїми демократичними традиціями, обиратимуть завжди, керуючись об’єктивною інформацією. І в наданні об’єктивної інформації їм допоможуть рівненські ЗМІ. Рівне – досить невелике місто, і приховати щось у ньому дуже важко. Тому, можливо, на щось і сподіваються кандидати, які, кажуть, уже привезли валізи грошей для інформаційного супроводу своєї кампанії. Але навряд чи це їм допоможе. Навіть якщо газети вимушені будуть під тиском цих шалених грошей ставити великі матеріали, що прославляють якогось кандидата, користі воно йому (якщо це і дійсно не шанована і тямуща людина) жодної не дасть. Люди розберуться. Як уже не раз розбиралися до цього.

 

Хоча зверну увагу на такий нюанс цієї виборчої кампанії (яка ще, до речі, офіційно не розпочалася). Явного лідера симпатій рівнян на сьогодні немає, тому міським головою може стати чи не кожен. Імовірно, що великі гроші зроблять свою справу і за розкручування якогось кандидата візьметься якийсь сильний заїжджий політтехнолог. Але технологія – це не все. Рівненським журналістам я вчергове побажав би стійкості. Не варто братися за справу, за яку потім буде соромно. І, які би гонорари вам не обіцяли, не варто прив’язувати своє ім’я до якогось кандидата. Чесне ім’я журналіста – це єдина вартісна річ, яку слід берегти.

 

Ще про інформаційний простір Рівного: можливо, це й не помітно з першого погляду, але у ньому сталися незворотні зміни. Адже у Рівному тривав місцевий марафон «Доба вибору» й оперативне втручання журналістів унеможливлювало будь-які фальсифікації. Згадаймо хоча б те, як нещодавно журналісти повстали проти пропозиції депутатів Рівненської міськради провести засідання у закритому режимі. Ще два роки тому медіапрофспілка не могла знайти кількох журналістів, щоби судитися за аналогічне рішення Рівненської ради, а сьогодні журналісти відмовилися залишити сесійну залу, зачитали з трибуни звернення профспілки. Дійшло до того, що секретар ради навіть зопалу кинув: «Ви що, думаєте, якщо ви звідси не підете, то депутати не знайдуть іншого місця, щоб продовжити сесію?». Уявляєте, оце був би сміх – депутати, слуги народу тікають від журналістів, аби той самий народ про них нічого не дізнався! Рівненських журналістів тепер поважають, бо вони самі вибороли це право. Тепер жодна сотка рівненської землі не може бути роздана без прискіпливої уваги ЗМІ. І хоча, незважаючи на публікації, земля роздається і надалі всім родичам і знайомим, але мені здається, це вже конвульсії – таким депутатам, таким кандидатам, які ховаються від преси, рівняни не довірять владу.

 

– Пам’ятаю 2003 рік і не досить адекватну реакцію пана Кучми на моє дрібне, по суті, запитання. Щось там було про відставку львівського губернатора. Ішлося про критерії відставки – чи Президент має якісь критерії відставки і чи можна про них дізнатися, бо в нас відставки губернаторів трапляються якось дуже раптово. Тодішній президент чогось обурився з того питання, поглянув суворо на рівненського губернатора Сороку, запитав, чого це рівненську пресу турбують львівські проблеми? Уявляю, що було б, якби я працював у державному ЗМІ! Але я все своє журналістське життя провів у незалежних ЗМІ, відтак нічого, крім неприємних вражень після прес-конференції президента, у мене не було. Політики насправді собі дуже лестять, коли думають, що вони впливають на пресу і ЗМІ їх повинні боятися. Насправді це не так. Журналіст боїться настільки, наскільки він дозволяє собі боятися. Зараз нічого не змінилося: Президент, чи колишній, чи нинішній, чи наступний, навряд чи відповість на запитання про прозорість механізмів призначення і відставок посадовців. Ось у чому проблема. Ось де ворог, і не тільки преси, але й усього суспільства, – це таємниця. Мова не йде про конкурентне заміщення вакансій професіоналами, про реальний конкурсний відбір кандидатур, ми не знаємо, що буде завтра з тим чи іншим напрямком економіки – ось проблема. Так що часи Кучми ще далеко не відійшли від нас.

 

Але якщо серйозно, то я, мабуть, був поганим журналістом, не писав про такі гострі теми, які б зацікавили фігурантів плівок Мельниченка. Але були і кращі журналісти. І вони зараз не з нами. І це – трагедія. Вона ще буде усвідомлена українським суспільством.

 

А у нас, на Рівненщині, які вороги? Так собі, «воріжки». Подають до суду, думають через кишенькові суди щось виграти. Свою політичну імпотенцію сублімують у позови на ЗМІ. Дехто не дає інформації, дехто відверто хамить, дехто навіть погрожує – але це навіть весело. Сумно те, що сьогодні журналіст, керуючись завойованою свободою слова, може говорити все що завгодно про Ющенка, Тимошенко чи будь-кого, і при цьому отримає реальні неприємності, якщо поцікавиться декларацією про доходи районного прокурора чи чиновника. Це так. Завойовану свободу слова зі столичного рівня слід переносити на обласний і районний. І ніхто цього, крім самих нас, журналістів, не зробить.

 

– Звісно, є членські внески. Це – основа діяльності будь-якої профспілки. Однак, як я вже казав, журналісти радше вип’ють зайву гальбу пива, аніж заплатять внески. Членські внески – це і відповідальність, насамперед, керівництва профспілки перед членами. Хоча не буду оригінальним, якщо скажу, що фінансова основа нашої організації – членські внески. Беремо участь у проектах національної медіапрофспілки. Під конкретні проекти залучаємо меценатів, причому таких, які потім нічого не попросять «навзаєм». Але найбільшу підтримку отримуємо від своїх колег по «третьому сектору».

 

Щодо політиків – ми завжди дистанціювалися від них, і здається, поки що вдало. Серед тих, із ким доводилося проводити «профілактичну роботу» з приводу наїздів на журналістів, були і депутати-демократи, і депутати-недемократи. Вони всі одним миром мазані. Тут партійність на кількість сірої речовини не впливає. Тож якщо ми однаково незручні всім – значить, правильно працюємо. Для себе особисто я вирішував конфлікт між своїми партійними справами (Сергій Штурхецький очолює на Рівненщині «Народну самооборону». – Авт.) і профспілковою роботою просто: пішов на час виборів із профспілкової посади. Серед членів профспілки – багато членів різних політичних партій. Але ми зібралися у профспілку не для того, щоб мірятися партійними програмами, а щоб захищати право на професію. Та й проблеми, які стоять перед профспілкою, потребують аж ніяк не партійного підходу. Вони потребують солідарності.

 

Ось так і живемо – завдяки проекту НМПУ маємо комп’ютер, а що грошей бракує на оренду офісу, то час від часу ми змушені переїздити. Ставок і оплачуваних посад у нас немає. Утім, не хотів би аж так драматизувати ситуацію. Основне, що у нас є, – це ідея. У нас є підтримка колег. І нам, журналістам, потрібна профспілка. Можливо, краща, можливо, з іншими керівниками, але потрібна.