Лізти в корпоративні конфлікти – завжди небезпечно для журналіста, бо неодмінно чимось смердітиме, і якщо заказухою, то це ще кращий варіант. Гірше – коли спроби журналіста якщо не розібрати, то бодай висвітлити суперечку бізнесменів-конкурентів доводять до суду. Так сталося у Львові. Журналіст Львівської обласної державної телерадіокомпанії Ярослав Панчишин на собі пересвідчився, що корпоративні «междусобойчики» пахнуть погано.

 

 

Розбірки між «Львіввікнопластом» і «Віконними системами» для львівських журналістів-розслідувальників є негласним табу. З багатьох причин. По-перше, за правильне висвітлення конфлікту охоче і відкрито платили (і платять) обидві сторони – відтак разюча більшість матеріалів, які з’являлися у пресі останні два роки на платній основі, зашкалювали цькувальними фактами і словесними віражами на адресу обох сторін. По-друге, ця «віконна» справа досі перебуває в судах різної інстанції, і саме це зумовлює більш публіцистичний нахил розслідувань, аніж фактажний. По-третє, в цій історії фігурують моторошні кримінальні барви – були і пожежі, і побиття, і навіть передчасні смерті деяких учасників. Ну, і по-четверте (може, це й найголовніше) – журналісти тричі подумають, перш ніж висвітлювати сімейну війну, адже керівники «Львіввікнопласту» і «Віконних систем» – це екс-подружжя, яке приперчує свої бізнесові розбірки напівінтимними емоціями. Аби необізнані читачі вхопили суть, треба пояснити, що фірму «Львіввікнопласт» задумала Світлана Саєвич. Керівник підприємства пан Решетніков згодом одружився із засновницею, і фірму разом із усім обладнанням забрав собі після розлучення. Відтак пані Саєвич із демпінгових і приватно-мстивих міркувань вирішила заснувати конкурента («Віконні системи»), поміж тим максимально відсуджуючи все можливе в екс-чоловіка.

 

Ось у таке горнило, в якому переплелися юридично-бізнесові аргументи з особистими, влізла телевізійна програма «Неформат» Ярослава Панчишина. Як пояснює автор, він вирішив зробити розслідування, спираючись тільки на папери і документи: «Я свідомо не брав позицію ні пані Саєвич, ні пана Решетнікова, оскільки обидва вони наговорили б мені безліч бруду один на одного. Я вирішив спиратися винятково на документи і подати глядачам тільки факти. Бо навіть зараз на судових засіданнях позивач пан Решетніков постійно наголошує, що Світлана Саєвич йому мстить за те, що він із нею розлучився. Я не хотів давати в ефір особисті образи».

 

 

Наскільки вдалася авторові об’єктивність – важко судити однозначно. Програма, яка опинилася в епіцентрі судових з’ясовувань, вийшла в ефір понад два роки тому, в липні 2005 року – якраз у розпал конфлікту, коли були вже і пожежі на підприємстві Світлани Саєвич, і її жорстоке побиття у власному під’їзді.

 

Журналіст запевняє, що його телепрограма не була замовною. А той факт, що в ній було викладено факти переважно на користь Світлани Саєвич, автор пояснює так: «Інших документів просто не було. Я використовував ті документи, які не викликають сумнівів. Наприклад, висновок експертів, що на підприємстві пані Саєвич дійсно було підпалення. Не підлягає сумніву й інший висновок експерта про підроблену печатку. Так співпало, що ці безсумнівні речі йдуть на користь Саєвич. Ми ж не можемо на біле говорити «чорне»!».

 

Позивачем у справі є фізична особа Решетніков (не підприємство «Львіввікнопласт»). Він просить публічно спростувати більшість фактів. Окрім спростування, пан Решетніков вимагає від журналіста 100 тисяч гривень компенсації.

 

Треба сказати, що суд має сумніви щодо інформаційного спрямування телепрограми. Було проведено лінгвістичну експертизу програми «Неформат». Її вердикт: прізвище позивача Решетнікова упродовж програми згадувалося лише раз, однак його підприємство «Львіввікнопласт» висвітлювалося здебільшого у негативному контексті, а сама програма за жанровими характеристиками і стилістичним забарвленням більше тяжіє до публіцистичної, ніж інформаційної. На думку лінгвоекспертів, автор вдавався до емоційно забарвлених пасажів.

 

 

Прикметно, що активізація судового процесу проти Саєвич і журналіста відбулася саме зараз. Як припускає Ярослав Панчишин, це можна пояснити тим, що позивач озброївся рішеннями «всіх можливих судів, у тому числі Верховного».

 

Утім, двозначно виглядає те, що на захист журналіста у пресі почали з’являтися платні матеріали. Зокрема, 22 лютого у «Львівській газеті» під рубрикою «Точка зору» вийшла замітка «Свобода слова по-львівськи». Підзаголовок досить гучний: «Журналіста переслідують через критичні матеріали». У замітці розповідається, що журналіст Панчишин мало не врятував життя Світлані Саєвич програмою. Через три дні, 25 лютого, «Львівська газета» публікує великий платний матеріал «Кримінальний роман» із підзаголовком: «Під прикриттям правоохоронців корпоративний конфлікт став кримінальною драмою». До честі видання, у вихідних даних відкрито зазначено, що матеріали, вміщені під рубрикою «Точка зору», є замовними.

 

Як пояснила керівник рекламного відділу «Львівської газети» Ярина Бравчук, замовником обох публікацій виступила піар-агенція LC-group – чи не єдина львівська структура, яка відкрито і професійно працює на медіаринку. З міркувань професійної етики агенція LC-group може не розкривати «таємного» покровителя журналіста, якого в платній замітці названо жертвою судового переслідування. Утім, із тексту цілком очевидно випливає, що статтю оплатила Світлана Саєвич – співвідповідач у справі. Неофіційно редактори львівських видань розповідають, що їм пропонували долучитися до висвітлення цієї теми, однак більшість відмовилася через принципове небажання влізати в це діло. Єдиним виданням, яке пішло на це, стала «Львівська газета» – та й то за наявності договору з LC-group та рубрики «Точка зору». Розміщення у пресі платних статей на захист журналіста робить йому ведмежу послугу, адже може скластися думка, що за ним, як, власне, і за тією програмою, стоїть пані Саєвич. На жаль, сама пані Саєвич не може відповісти на це питання, оскільки зараз перебуває за кордоном.

 

Цікаво, що про платну статтю на свій захист журналіст Ярослав Панчишин навіть не знав. «Після судового засідання я відповів на деякі питання, а потім побачив замітку в газеті. Чи це було оплачено і хто оплачував – не знаю. Та й це не так важливо. Мій критерій один: інформація в моїй програмі відповідає дійсності», – каже Ярослав Панчишин.