Загалом склалося враження, що до п’ятої – ювілейної, як було наголошено організаторами, – церемонії «Гордість країни» ця акція вже набула своїх традицій: незважаючи на значну кількість різного віку і статусу жінок у вечірніх сукнях та чоловіків у смокінгах, у театрі панувала цілком демократична атмосфера. Віктор Пінчук посміхався і роздавав у фойє інтерв’ю, знову, як і в попередні роки, нагадуючи про необхідність не плутати повсякденну метушню зі справжнім життям.

 

 

 

У номінації «Рекорд року» нагородили 14-річних близнюків Льоню та Колю Тузенків, які стали абсолютними чемпіонами Європи у розв’язанні математичних задач. Повернувшись із паризького математичного Єврокубку, хлопці привезли додому золоті медалі та один на двох калькулятор. Організатори української церемонії були винахідливішими: голова правління Нового каналу Ірина Лисенко вручила маленьким вундеркіндам із села Баланівки, що на Вінничині, футбольний м’яч із підписом Андрія Шевченка та квитки на матч за участю їхнього футбольного кумира.

 

 

 

Мешканця Броварів, 29-річного Олега Іваненка відзначили у номінації «Особисте досягнення». Невдало стрибнувши у воду, хлопець зламав собі шию, але не здався – зміг здобути вищу освіту, організувати для людей із обмеженими можливостями реабілітаційний центр і встановити світовий рекорд, пропливши 50 метрів стилем батерфляй без єдиного вдиху. На тлі вбивчих прогнозів, які Олегу колись видали медики, його теперішні досягнення, його енергійність та доброзичливість дійсно вражають. Вразили вони й міністра Юрія Павленка, що вийшов привітати Олега і пообіцяв віднині «щодня пам’ятати про те, що є люди з особливими потребами».

 

Ще до появи на сцені театру 15-річного Андрія Костецького, під час перегляду сюжету про нього та його сімейну історію, найбільш вразливі глядачі полізли за носовими хустинками. Перш ніж іти до школи, хлопець із Мостиська доїть корову та козу, рубає дрова і готує сніданок для себе, своїх сімох братів та сестер, а також для старенької бабусі. Рік тому, після смерті батьків, вісьмох сиріт хотіли розподілити по дитячих будинках. Діти проплакали півдня – і написали, як могли, прохання до міськради, щоб їх не розлучали. Андрія та його велику родину з екрану привітала «няня» Анастасія Заворотнюк, а голова правління Фонду Віктора Пінчука Юлія Чеботарьова оголосила, що для їхньої родини відкрито депозит на 100 тис. грн., щоби згодом хлопець зміг реалізувати свою мрію – стати водієм. У цей момент за сценарієм на сцені мав з’явитися міністр Юрій Луценко зі своєю особливою місією для родини Костецьких, але чомусь його не було. Ведучий церемонії Олександр Богуцький, намагаючись протягнути час, спробував було підняти із зали губернаторку Київщини Віру Ульянченко і запросити її замість міністра на сцену, але тут вивели самого пана Луценка, який розчервонівся і характерною скоромовкою випалив, що 2 квітня Андрій отримає і машину, і права.

 

 

 

Черговий сюжет, що передував появі на сцені наступного «героя країни» в номінації «Видатні приклади відваги», справив особисто на мене неоднозначне враження і змусив знову замислитися над адекватністю телевисловлювання, публічної презентації тих невигаданих історій із життя непублічних людей.

 

58-річний водій маршрутки Микола Філіпов зайшов до банку сплатити кредит і несподівано став свідком грабіжницького нападу на відділок. Пан Микола не піддався загальній паніці і самотужки зміг втримати озброєного грабіжника, якого вже давно шукала міліція. Як і в усіх постановочних сюжетах, що мали розказати про славні вчинки номінантів церемонії, в цьому також досить правдоподібно відтворювалися обставини, в яких панові Миколі довелося проявити відвагу та мужність. Але в цьому – явно занадто. Склалося враження, що режисеру інсценування бракує лаврів Тарантіно, бо він не обмежував свого творчого запалу – в деталях показав, як грабіжник поранив банківського працівника (і нехай обидва були акторами), як той лежав у калюжі крові, як пан Микола притиснув руку злодія дверима, а той матюкався... Таке гіпертрофоване натуралістичне відтворення реальних подій, така імітація оперативної зйомки брутально контрастували із загальною святково-сердечною атмосферою церемонії. Замість сюжету-портрета героя автори постаралися з таким, як на мене, художнім садизмом і зробили кривавий міні-бойовик за мотивами життя «простого, звичайного», як чомусь заведено у ведучих цієї церемонії підкреслювати, водія маршрутки, не врахувавши, що це, скажімо, дивитимуться діти. До того ж, панові Миколі довелося пережити ті страшні події вже втретє: спочатку «по-справжньому», потім на знімальному майданчику, а тепер у театрі, куди він напевне прийшов не для того, щоб хапатися за серце. Але художній ефект завдяки зусиллям авторів цього сюжету знову виявився важливішим за емоції конкретної людини. В результаті вийшовши на сцену, пан Микола не зміг вимовити жодного слова. «Ви просто переживаєте», – з поблажливою посмішкою підбадьорив його ведучий Богуцький і знову запросив на сцену міністра, який, за словами того ж Богуцького, «інколи робить, а потім думає». Юрій Луценко не підтримав жартівливий тон ведучого і віддав наказ усім українським міліціонерам рівнятися на відважного пана Миколу.

 

У номінації «Досягнення всього життя» відзначили киянина Сергія Григоровича. Вигадавши «Козаків» та «STALKER», цей 29-річний хлопець став мільйонером та одним із найуспішніших розробників комп’ютерних ігор у світі, але таким, який не має вищої освіти, носить переважно джинси, захоплюється мотогонками та щоб заощадити час пересувається по офісу на роликах. Поява Сергія на сцені змусила секретаря РНБО Раїсу Богатирьову дати обіцянку, що «оборона і безпека будуть завжди разом із інтелектом», а ведучого програми «Чи розумніший ти за п’ятикласника?» Сергія Притулу зізнатися у спорадичних нападах віртуальної ігроманії. В ролі подарунку для молодого мільйонера з’явилася Вєрка Сєрдючка, яка висловила готовність політати разом із паном Григоровичем на його літаку і заспівала нову пісню про героя свого дитинства Михайла Горбачова.

 

 

 

Номінацією «Почуття обов’язку» вшанували Володимира Мнішенка, який минулого року керував рятувальними роботами у Дніпропетровську, коли завалився 10-поверховий будинок на вулиці Мандриківській. Володимир тиждень не йшов із руїн і, напевне, не йшов би й далі, якби сам не переконався у тисячний раз, що всіх, кого можна було відкопати з-під уламків, врятовано. Цей скромний чоловік вийшов на сцену і в одному слові виразив те головне, заради чого й замислена ця церемонія: «Живіть».

 

Наступними героями у номінації «Сила духу» стали троє чоловіків, які дійсно змогли перетворити свою трагедію на перемогу. Юрій Войтюк був завідувачем кафедри ботаніки, коли зненацька став стрімко втрачати зір. Володимир Турський осліп незабаром після закінчення юридичного факультету. А Олег Полозюк став кандидатом у майстри спорту з плавання, але невдало стрибнув у ставок і залишився у інвалідному візку. Ці троє чоловіків вирішили, що двох пар ніг та однієї пари очей достатньо, аби здійснити свою мрію – помандрувати до Індії і дістатися до Дерева бажань. Ці чоловіки здолали не тільки 240 сходинок, які вели до нього, але й багато життєвих перешкод саме тому, що допомагали один одному та іншим людям, позбавленим можливості бачити або ходити своїми ногами. Тепер завдяки організаторам церемонії «Гордість країни» на цих чоловіків чекає наступна подорож – до Австралії, про яку вони мріяли.

 

 

 

Маленький Рома Купріянов із Херсону – без перебільшення рідкісний талант і номінант однойменної відзнаки. Зазвичай духовики починають у 10 років, а цей малюк у п’ять років вперше побачив у вікні місцевого палацу дитячої творчості дітей із сурмами в руках, почув, як звучить цей інструмент – і з того часу репетирує по 5-6 годин на день. Рома й сам здогадується, що він якийсь дивний у порівнянні зі своїми однолітками, але на це тільки посміхається і каже, що для нього сурма – те ж саме, що для його друзів футбол, мобільний телефон та комп’ютерні ігри. Головний редактор газети «Факты» Олександр Швець вийшов привітати Рому і захоплено сказав: «Хочу гордиться своими четырьмя детьми так, как горжусь Ромкой!».

 

 

Олександр Швець: «Хочу гордиться своими четырьмя детьми так, как горжусь Ромкой!»

 

«Сусідом року» назвали Вітю Шилана з рівненського села Устя. Він сирота, живе з бабусею. Цей 13-річний хлопчик виявився єдиним, хто міг врятувати від смерті у холодній річці свого сусіда, дорослого чоловіка. «Я перелякався і побіг кликати людей. Та навколо нікого не було. Тоді я помчав назад. Не був упевнений, що зможу витягти його, але зрозумів: якщо не зроблю всього, що мені під силу, – смерть людини буде на моїй совісті», – розповідав Вітя. Можна тільки здогадуватися, що пережив цей худенький підліток і про що він поки не хоче нікому розповідати. Тим часом автори сюжету про його вчинок знову не пошкодували художніх засобів, щоб якнайправдоподібніше відтворити, що і як сталося того холодного весняного ранку на березі Случі...

 

 

 

«Видатним прикладом відваги» назвали вчинок чотирьох 11-класників із села Недайводи, що на Дніпропетровщині. Юра Козацький, Вітя Бовсуновський, Дмитро Нелупенко і Толік Ляпота винесли з охопленої вогнем хати чотирьох дітей та їхню маму. Хлопці кидалися у вогняну хату, не замислюючись над тим, що можуть самі звідти не вийти. Цікаво, що цей випадок став для всіх чотирьох доленосним: тепер усі вони вчаться в Академії пожежної безпеки. «Ви справжні мужики, в хорошому сенсі», – привітав хлопців силач Василь Вірастюк. Від організаторів рятівники отримали те, про що мріяли, – мопеди.

 

У номінації «Лікар року» відзначили Сергія Лапонога, житомирського лікаря, який виходив малюка, що народився на світ вагою 490 грамів. Такої крихітки на території СНД ще ніхто не зміг догледіти. «Я щасливий, коли вдається виходити дитину», – зізнався пан Сергій, і це було зворушливо і природно. Не менш зворушливо було дізнатися від Лариси Полякової, керівника програми охорони здоров’я Фонду Віктора Пінчука, що на 1 червня цього року в Житомирі планується відкриття центру, де будуть допомагати вижити таким дітям. (Щоправда, не зовсім зрозуміло, чому цей центр треба відкривати, як висловилася пані Полякова, «на заздрість Європі». Хіба це гідна мотивація?) Не таким природнім виглядав фінал церемонії, коли зніяковілий пан Лапоног попросив мікрофон, щоб сказати пару слів про «человека Виктора Пинчука» та «философию его жизни». Як на мене, це була мить недоречного пафосу і зайвої награності, яку міг би приховати професійний ведучий, але не лікар, далекий від публічних виступів на подібних акціях. Відчувалося, що панові Сергію хотілося й самому сказати якісь слова вдячності одному із засновників премії. Але свої слова, а не ті, що від нього чекали почути організатори церемонії.

 

 

 

Насамкінець ще одне критичне зауваження. «Гордість нашої країни має конкретні імена» – таким є слоган церемонії, і він не викликає запитань. Викликає запитання інше: чому ведучий зі сцени неодноразово помилявся у прізвищах головних героїв цього дійства і жодного разу не перепросив за це? Навіть якщо пан Богуцький побачив сценарій за кілька годин до початку церемонії, хіба не можна було зробити над собою зусилля, проявити професіоналізм і не робити прикрих помилок, презентуючи головних дійових осіб церемонії? Ну так, отих самих «простих людей».

 

 

 

P.S. Телевізійну версію церемонії продемонструє Новий канал 21 березня о 19.25.