У Європі чи Азії, посткомуністичні держави однаково мали досвід господарювання, наслідки якого даються нам взнаки донині. У своєму дослідженні «Новий клас» колишній віце-президент Югославії, друга людина в країні після маршала Тіто, а згодом – дисидент Мілован Джилас аналізував цей дивовижний економічний устрій, в якому політична бюрократія «користується, управляє та розпоряджається в кінцевому рахунку одержавленим та осуспільненим майном, як і цілим життям суспільства». «Те нове, що комуністи привнесли у власність, не є її колективність, але є всеосяжність такої власності. Власність нового класу вони зробили більш всеохоплюючою, ніж в усі попередні епохи, навіть у Єгипті при фараонах», – резюмував пан Джилас. Взаємопов’язані відсутність конкуренції та свободи запрограмували цю економіку й, автоматично, суспільний устрій на крах.

 

В часи краху комуністичних режимів у Східній Європі Хорватія отримала механізм приватизації мас-медіа, названий «моделлю Марковича». Медіаексперт Давор Главас констатує: «1989 року тодішній прем’єр-міністр Югославії Анте Маркович розпочав комплекс реформ. Можливо, це була остання, хоча й невдала спроба врятувати федеративну Югославію та перетворити її на конфедерацію, орієнтовану на ринок. Комплекс включав приватизацію державних підприємств, у тому числі засобів масової інформації. На урядовий орган (тоді це було Державне управління економіки) покладалося проведення аудиту й оцінки ринкової вартості кожної компанії. По завершенні оцінки працівники компанії отримували пропорційну частку її акцій, виходячи з того, скільки років особа працювала в компанії. При цьому акції, так само пропорційно, отримували працівники, що вийшли на пенсію».

 

Всі медіаменеджери та представники журналістської спільноти, з якими ми зустрічалися в Хорватії під час організованої Координатором проектів ОБСЄ в Україні та громадською організацією «Міжнародна підтримка ЗМІ» (Данія) поїздки, сходилися на думці, що модель Марковича теоретично була найкращою, бо залишала видання у власності колективів, забезпечуючи їм свободу редакційної політики. Але швидкий розвал Югославії дозволив завершити процес приватизації за таким сценарієм дуже малій кількості підприємств. Крім того, пан Главас зазначає: «Насправді, керівництво компанії було здатним маніпулювати її розрахунковою вартістю, зазвичай надаючи Державному управлінню економіки неточну фінансову інформацію. Штучно знижуючи вартість компанії (за відсутності ринку цінних паперів чи фондової біржі, що дають змогу обґрунтувати і перевірити фактичну ринкову вартість) і маючи безпосередній доступ до інформації про поточну і перспективну діяльність компанії на ринку, керівництво мало широкий простір для маневрування, аби отримати контрольний пакет акцій. Хоча акції розподілялися серед усіх працівників, керівники, як правило, пропонували малим акціонерам викупити їхні акції і, скуповуючи їх, ставали власниками контрольного пакету».

 

Важливо розуміти, що ця приватизація не була ваучеризацією. Жоден колектив не отримав майна на безоплатній основі. Держава оцінювала підприємство і потім продавала його акції. Співробітники ж мали першочергове право на їх придбання, розраховуючись грошима, що відраховувалися із зарплатні. Аби забезпечити власність видання редакції, менеджмент газети Novi List із міста Рєка взяв банківський кредит на своє підприємство, головний редактор та керівництво заставили власні будинки в іпотеку. «Це видання, що існує на Балканах уже більше 100 років, є регіональним. Але з національної точки зору Novi List був і лишається важливим: газета завжди мала опозиційний ухил. Сьогодні це єдина в Хорватії газета, наклад якої щороку зростає, незважаючи на те, що в інших регіонах вона з’являється із запізненням на день», – підкреслює Ягода Вукусіч, що була президентом Хорватської асоціації журналістів в 90-х роках, а нині працює у МЗС.

 

Вдало скористалася моделлю Марковича газета Glas Istre з міста Пула. Її головний редактор Дражен Добріла з гордістю говорить: «Коли в нашому регіоні людина заходить в крамницю і говорить: “Мені хліб, молоко та газету”, всім зрозуміло – мається на увазі Glas Istre. Правда, представники принаймні ще трьох видань дослівно тим самим прикладом ілюстрували нам впливовість своїх газет у власних регіонах. Але в Хорватії дійсно жива висока довіра до регіональних мас-медіа. На питання, як Glas Istre вирішує загальну проблему щоденок, які наразі більше читають в інтернеті, ніж на папері, пан Добріла всміхається: «Наші читачі звикли починати день ранковою газетою під філіжанку кави. А на веб-сторінку версію видання ми викладаємо після 16.00, коли всі, хто бажає свіжої інформації, її вже придбали. Але ми розуміємо значення інтернету і плануємо створити веб-портал зі стрічкою новин».

 

Glas Istre читає 60 відсотків із близько 200 тисячами населення регіону, відсоток повернення тиражу Glas Istre – 15, національних газет – до 30. Відверто, такому рівню кольорової поліграфії позаздрили б провідні національні газети України. Щодня Glas Istre виходить із тематичною вкладкою, раз на місяць має безкоштовний додаток, присвячений модам та іншим розважально-консьюмерським темам. Крім обов’язкових регіональних та значущих хорватських новин, неодмінно подається міжнародна інформація – політична, культурна, спортивна. Загалом у всіх службах газети працює 115 людей.

 

Glas Istre – це також поліграфічна база та дистрибуція, ціла мережа кіосків, у яких крім друкованих ЗМІ продають ще й іншу продукцію. В Хорватії друковані видання традиційно купують уроздріб, мізерна передплата (2-3 відсотки загального тиражу) робиться переважно державними установами. Розповсюдження приносить головний прибуток хорватським виданням. До існуючого на західному медіаринку співвідношення доходів – близько 75 відсотків від реклами та 25-ти від реалізації – наближаються лише великі національні газети, такі як Vecernji List. Надходження від реклами складають 60-65 відсотків його валового доходу. «Доходи інших газет і досі, іноді на 80 відсотків, залежать від накладу, що справляє істотний вплив на методи роботи журналістів, котрі в них працюють (ставка переважно робиться на сенсаційність, використовуються «кричущі» заголовки, аби продати більше примірників через торгову точку, тощо)», – зауважує Давор Главас.

 

Стосовно ж приватизації Glas Istre, її досвід є настільки ж вдалим, наскільки й винятковим. Дражен Добріла розповідає: «В 92-му році керівництво нашої газети знайшло іноземного інвестора, який повністю профінансував приватизацію. Згідно ж із тодішнім законодавством, іноземець не міг отримати 100 відсотків акцій, першість мали співробітники. Таким чином, інвестор не купував, а саме інвестував, склавши договір із правлінням підприємства. 48 відсотків акцій було безкоштовно розподілено серед співробітників залежно від стажу. Залишок інвестор розподілив таким чином – 28 відсотків безкоштовно передав менеджменту, 24 – залишив собі». Намагаюсь з’ясувати, звідки ж беруться такі філантропи-інвестори? Пан редактор зізнається: «Інвестор був особистим другом одного з топ-менеджерів газети. Загальна сума інвестиції склала 150 тис. євро. Хоча реальна оцінка тодішньої вартості видання – 800 тис. євро. Але в країні тривала війна, економіка була дезорієнтована. Нині ж вартість Glas Istre оцінюється в 10 млн євро». Структура акціонерів із часу приватизації змінювалася мінімально. Новим співробітникам акцій уже не продають, взагалі власники можуть продати акції лише зі згоди товариства. Виробництво газети обходиться приблизно в 4 млн євро на рік (близько 300 тис. євро на місяць).

 

 «Влада зацікавлена передати видання крупному власнику, з яким можна домовитися. Для неї газета, яку контролює колектив, – головний біль», – говорить Юлій Маршич, що приїхав зі знаменитого міста Спліт, аби зустрітися з українськими колегами. 18 років він бореться за правду про приватизацію газети Slobodna Dalmacija. Вона виходить уже 65 років, колись була найприбутковішою в Хорватії та однією з п’яти провідних у Югославії, мала наклад 170 тис. примірників. В 1991 році, коли спалахнула війна між Сербією та Хорватією, наклад видання нараховував близько 100 тис., місячний чистий прибуток складав 1 млн німецьких марок (півмільйона євро). Після кількох реприватизацій та виснажливого протистояння газети із владою тираж впав до 40-50 тис.

 

 

 

Процеси, що відбувалися в хорватських ЗМІ та суспільстві в 1992–1998 роках, пригадує Зденко Дука, член парламентського комітету Хорватії з питань ЗМІ: «Цей довгий період війни кинув нас на коліна. Вісім років знадобилося, аби країна повернула власну територію під своє керівництво. При президенті Туджмані фактично існувала однопартійна система – його партії належала абсолютна більшість голосів у парламенті». В державі відбувався перерозподіл власності. Мас-медіа ж опинилися під подвійним тиском – ідеологічним (із реальних та надуманих причин національної безпеки) та економічним (як вигідний бізнес, яким хотіли володіти наближені до влади). Усі неприватизовані підприємства, а таких була більшість, опинилися під контролем урядового Реструктуризаційного агентства. На свій розсуд воно через державний тендер виставляло на приватизацію будь-яку компанію. Але крім того, що спричинений війною обвал ринку призвів до різкого знецінення активів, тендери оголошувалися у такий спосіб, аби можливість їх виграти мали потрібні владі персони.

 

Зробивши приватизацію за моделлю Марковича, співробітники Slobodna Dalmacija мали можливість контролювати 51 відсоток акцій газети. Та держава розгорнула безпрецедентний тиск на редакцію, що надто вільно висловлювалася на своїх шпальтах. «Останні шість років соціалізму ми дуже добре жили й не дозволяли політикам втручатися в редакційні справи. Видання з невеликим накладом та локальним впливом не цікавили владу, там приватизація пройшла легше. А нашу, тиражну, газету уряд жадав підкорити. В 90-х Slobodna Dalmacija була найсучаснішою газетою в цій частині Європи. Ми інвестували в чудове німецьке обладнання. Сьогодні ж газета працює на шестидесятирічної давнини станках із Болгарії», – заявляє Юлій Маршич.

 

Нав’язавши важкий кредит Slobodna Dalmacija, держава створила умови, коли співробітники спромоглися контролювати лише 26 відсотків акцій. Газета розпочала страйк. 101 зі 117 журналістів та фотокорів страйкували. «Наша приватизація йшла в той час, коли рвались гранати. А хлопці-журналісти, що захищали країну, не змогли отримати жодної акції! Молодики від правлячої партії палили нашу газету на головній площі, під Діоклетіановим палацом, знищували весь тираж, що мав направлятися в Загреб. Уявіть наш стан, коли ми це бачили. Влада наймала п’яниць, які заявлялися в редакцію та коїли неподобства. Вривалися до будинків співробітників – членів опозиційних партій», – образа за долю рідного видання й нині болить пану Маршичу. Півтора роки йому разом із іншими керівниками страйку було заборонено переступати поріг газети, в якій він пропрацював більше 40-ка років. Влада перемогла. Газету було продано підставному власнику. Тираж упав до 60-ти тис. 1998 року вже збиткову Slobodna Dalmacija знову прибрали до державної власності, а 2004-го – продали німецькій компанії. У колективу викупили геть усі акції.

 

«98-го року той самий уряд, що був у 92-му, визнав, що 93 відсотки приватизацій у країні відбулися з порушенням закону. А от анулювати жодну з них тепер неможливо, бо це був би прецедент, що призведе до хаосу», – підсумовує Маршич.

 

 

 

– Мені випало бути призначеною головним редактором Vecernji List після того, як газету придбало не найсильніше австрійське видавництво. Які ж стереотипи мали іноземні власники та наші співробітники стосовно одне одного й чого варто уникати?

 

 

 

Іноземцям притаманно вважати, що в професійному плані ми відстаємо на десятиліття. Вони не знали наших законів і не знали, що ми організовані, структуровані, маємо профспілку та розуміння, що таке колективна угода. Вони були зарозумілі, вважали, що в посткомуністичних країнах воліють лише їсти та пити й не мають інших потреб. Намагались якнайскоріше розщепити підприємство, аби анулювати дію законодавчих актів, що нас захищають.

 

Іноземці хочуть якнайскоріше повернути кошти, вкладені при купівлі компанії. При цьому вельми повільно приймають рішення, запрошуючи своїх консультантів, збираючи нескінченні наради, замість користатися місцевими консультаційними центрами. Кадри вони змінюють некритично, керуючись симпатіями та антипатіями. Можу сміливо про це говорити, бо мене взяли через симпатію до мого знання німецької. Щоправда, я відпрацювала за контрактом чотири роки, себто – була ефективною.

 

Плюс – це інвестиції. Вони вкладають у поліграфічну базу, обладнання редакції, розуміють, навіщо купувати нові комп’ютерні системи.

 

Нашим мінусом була погано організована профспілка, яка боролася не за наші інтереси, а за те, щоб ніхто ні з ким не воював. Також те, що ми не одразу прийняли статут, у якому прописано взаємодію всередині редакції та із власником. Помилкою було непублічне спілкування між собою в коридорах, що виходило зі сприйняття інвесторів як колонізаторів. Краще йти на відкритий діалог.

 

Перед появою іноземних інвесторів необхідно вчасно зберегти все добре, що організує роботу: укріпити профспілку, делегувати до неї активних людей, що розуміють інтереси вашого колективу, оформити колективну угоду і статут.