Загальновідомо, що серце, яке не відгукується на чужу біду, перестає битися і застигає. Новітні Снігові Королеви з висоти владних крісел переконують нас, що гарячі серця безсилі перед напором брехні; вони не тільки неспроможні рятувати інших, але й самі гинуть чи стають її слугами. Та чи всі журналісти сьогодні згодні бути слугами пітьми? Чи можна стверджувати, що журналістика як така зникає і поступово перетворюється на збіговисько писарів різного роду керівних структур із управлінської «еліти» держави, партій та бізнес-утворень? Наведу два «пересічних» приклади.

 

У червні 2007-го до Кривого Рогу з візитом прибув Президент України Віктор Ющенко. Здолавши численні перешкоди, я таки потрапив на одну із зустрічей – на колишню «Криворіжсталь», де мала відбутися прес-конференція. Про те, щоб поставити запитання, не було навіть гадки. Я дякував Богові вже за те, що мене, представника проукраїнської (а в цьому місті це означає опозиційної) преси, який на виборах-2004 був головою дільничної комісії «від Ющенка», взагалі допустили на цей захід. І ось тут наш Президент, відповідаючи на запитання одного з представників місцевих ЗМІ із провладної обслуги мера, сказав: «Моє перше відчуття: я знаходжусь в українському місті, яке пам’ятає українську славу, українську історію…». А потім ще додав: «Кривому Рогу повезло з владою. Владу представляють правильні люди, які уявляють проблеми громадян...».

 

Ці слова просто приголомшили і мене, і члена редколегії нашого часопису Валентину Кривду, яка (теж подолавши численні труднощі) все ж потрапила на прес-конференцію (як помічник-консультант народного депутата Євгена Гірника). Бо вже хто-хто, а ми знали, наскільки «українське» це місто, кому це «пощастило» із владою та які саме «правильні» люди ним керують. З ранку до ночі в місті чути тільки скалічену російську, часто пересипану матом; газетно-журнальні кіоски переповнені російськомовною періодикою, серед якої рідко знайдеш щось українською; на полицях книгарень лежать здебільшого книжки про історію Росії, а не України... До того ж, місто поступово перетворюється на цвинтар – варто лише порахувати кількість криворіжців, які потерпають від онкологічних захворювань, туберкульозу або уражених ВІЛ/СНІД. Зрештою, вже навіть у пресі пишуть, що «дитяча смертність у Кривому Розі... на 25% перевищує середні показники по Україні й області і зросла з 14,7 на тисячу новонароджених у 1995 році до 17,1 – у 2006-му».

 

Тож не дивно, що після виступу Президента ми обурювалися й казали, що все це – жахлива неправда. Але жоден із присутніх обласних та столичних журналістів (а їх було кількадесят, не кажучи вже про місцевих) навіть не поцікавився, чому ми називаємо слова Президента брехнею. І найгірше, що таке відбувається мало не щодня – правдива інформація фактично замовчується, а населення цілої країни дезінформується...

 

Уже протягом п’яти років у Кривому Розі триває цькування журналістки Олени Маковій, редакторки радіомовлення місцевої структури Держтелерадіо з боку адміністрації. Їй довелося через суди знімати одну за одною несправедливо оголошені догани, а потім ще й двічі (теж через суди) поновлюватися на роботі після звільнення «за систематичне невиконання завдань» і «за прогул». А все почалося з того, що вона двічі поставила свій підпис під колективними зверненнями до Держкомінформполітики, в яких виявлялася недовіра виконуючому обов’язки генерального директора телерадіооб’єднання «Криворіжжя» Юрію Півню як керівникові.

 

Керівники радіомовлення цькували її тільки так – по кілька разів примушували переробляти якісно підготовлені до ефіру матеріали чи, навіть не прочитавши, кидали їх на підлогу, так що журналістці доводилося надсилати їх потім поштою; припинили випуск її популярних серед радіослухачів авторських програм «Від серця до серця», «Освітанок», «Театральний серпантин» і першої на цьому радіо українознавчої програми «Підкова на щастя»; цілий рік її не запрошували на оперативки, місяцями не допускали до мікрофону й протягом майже півроку взагалі не вносили до плану роботи колективу радіомовлення... Незабаром мине півтора десятиліття як Олена Маковій працює на телерадіо, але її жодного разу так і не допустили до прямого ефіру і вже більше семи років не відправляють на засідання виконкому Криворізької міськради. Звернення по допомогу до партій (зокрема, до керівництва місцевої організації партії «Народний Союз “Наша Україна”» у червні 2005-го) результату не дали. Єдина реакція на ситуацію – чотири публікації у місцевих газетах накладом по кілька тисяч та у віснику «Права людини», а також – відписки або мовчання зі структур Держтелерадіо й облдержадміністрації. І тільки минулого року, коли обладміністрація не хотіла виконувати рішення Апеляційного суду щодо повноцінного поновлення на роботі й два тижні тримала редактора радіомовлення у вестибюлі, не допускаючи її на робоче місце, вдалося кілька разів прорватися з інформаціями в кілька інтернет-видань, зокрема в «Детектор медіа».

 

Зрозуміло, що ці кілька виступів погоди не зробили. Хоча дещо змінилося. Так, Юрій Півень після виконуючого обов’язки став генеральним директором телерадіооб’єднання, благополучно доробив до пенсії і продовжує керувати цією структурою; разом із ним стали пенсіонерами і продовжують виконувати управлінську роботу й кілька інших його підлеглих, а керівником над Оленою Маковій поставили людину, яка до цього взагалі не працювала на радіо. До того ж, уже більше півроку не виконується в повному обсязі рішення Апеляційного суду, яке залишив без змін і суд Верховний.

 

 

Ці приклади я навів лише для того, аби кожен із колег подумки додав цілу низку подібних та впевнився, що українська журналістика стала відверто маніпулятивною і пристосовницькою. Вона виконує замовлення державних або комерційних структур, а тому орієнтується не на людей творчих і таких, які хочуть чесно інформувати світ про все, що відбувається, а на покірних виконавців волі керівників, котрі будь-що хочуть панувати над іншими. Це такі собі престолозаври, на кшталт казкової Снігової Королеви, невмирущий вид, що дійшов до нас із радянських часів у вигляді партноменклатури. Більше того, це наркомани влади, які добирають собі подібних, зокрема серед журналістів, із метою її утримання. І коли така чергова Снігова Королева помітить, що її нова жертва готова до викривлення інформації через призму своїх бажань, вона обов’язково заохотить її – чи то грошима, чи то посадою, чи то послугою «по блату». А наркотик влади, як відомо, швидко робить свою справу, перетворюючи вірного факту і правді журналіста на бездушного слугу-маніпулятора. Зрештою, влада, що спирається не на громадянське суспільство, а на масу людей, котрими вона маніпулює через покірні їй ЗМІ, все частіше й упевненіше намагається замовчати важливі для розвитку громадянського суспільства факти і події.