У країнах, які переживають зміни, таких як Польща чи Україна, не можна змістовно вести дебати про бажану модель медіа без усвідомлення, чому вони (ці медіа) зобов’язані служити у вільному світі. По-перше, вони зобов’язані задовольняти різнорідні потреби споживачів (глядачів, слухачів, читачів). По-друге, добре було б, якби вони репрезентували інтереси споживачів перед тими, хто має вплив на їхнє життя, тобто, в широкому розумінні, перед владою і бізнесом. По-третє, особливо в країнах, що будують демократію, медіа мають сприяти цьому процесу, відіграючи своєрідну «освітню роль» однаковою мірою як перед споживачами, так і перед владою. Зрештою, по-четверте, щоб існували і розвивалися, медіа мусять приносити власникам хоча б мінімальний прибуток.

 

У комуністичній системі всі медіа були власністю партійної держави і служили справам єдиної партії. Після 1989 року перетворення у друкованих медіа в Польщі відбувалися трохи інакше, аніж в електронних.

 

У газетах зроблено ставку на приватизацію. Першими власниками існуючих раніше газет залишалися журналістські кооперативи, політичні середовища або приватні, вітчизняні інвестори. Лавиноподібно почали виникати нові газети, тижневики і щомісячники, також за участі закордонного капіталу. Часто це були польські версії газет, що належали до великих західних медійних концернів. Швидко виявилося, що польський маленький медійний капітал заслабкий, аби впоратися з ринковою конкуренцією й утримати свої газети. Наскільки я знаю, протримався лише один загальнопольський аналітичний тижневик Polityka, утримуваний журналістами, і заледве кілька маленьких місцевих газет, власники яких легітимуються польським капіталом. Уся польська преса з великими накладами тепер перебуває в руках медійних концернів із меншою чи більшою часткою іноземного капіталу. Існує один цікавий виняток: держава зберегла 49% акцій у загальнопольській газеті Rzeczpospolita. Крім того, майже кожна з понад 2000 польських ґмін видає свою газету інформаційно-комерційного характеру.

 

Державне телебачення і радіо, яке існувало перед 1989 роком, було вирішено перетворити на громадські медіа. Було залучено Загальнодержавну раду радіомовлення і телебачення (KRRiT), яка, зокрема, скомерціалізувала радіостанції й телеканали, перетворюючи їх на одноосібні товариства державної власності, керування якими здійснюється через наглядові ради, і які щороку, згідно з кодексом торгового права, затверджуються «власником», тобто міністром державної власності. При цьому про публічний характер Польського радіо (PR) і телебачення (TVP) має свідчити той факт, що їх справжнім власником повинні бути слухачі і глядачі, які повинні сплачувати за них абонентську платню. Польські громадські медіа не найкращим чином виконують свою роль і є предметом безперервної критики і численних спроб реформ. Про це мова піде далі.

 

У 90-х роках як гриби після дощу почали виникати приватні комерційні радіостанції, яких із презирством називали «музаками» (muzaki). Більшість із них тепер діють у межах великих радіо- або радіо-пресових концернів – що цікаво, здебільшого тих, що належать польському капіталу. Ці концерни, окрім власне комерційної продукції, пропонують також амбітніші проекти, наприклад, Radio Classic чи інформаційне радіо TOK FM.

 

Із приватними телеканалами йшло, очевидно, значно важче. Бракувало частот і капіталу. Тепер дві великі приватні телевізійні групи, які ефективно конкурують із громадським телебаченням, – це Polsat і ТVN. Першу заснував поляк, але походження його капіталу до цього дня спірне й аналізується спецслужбами. Друга виникла за співучасті американського капіталу. Кожна з цих телекомпаній пропонує сьогодні від декількох до понад десяти спеціалізованих каналів, присвячених інформації (наприклад, TVN24), бізнесу, моді, спорту, релігії і т.д. Звичайно, це стало можливим завдяки переходу на цифрове мовлення, з благ якого користується також громадське телебачення, розширюючи свою пропозицію. Найновішим гравцем на польському ринку електронних медіа є Руперт Мердок (Rupert Murdoch), який купив католицьке телебачення, що поступово занепадає.

 

Католицьким медіа в Польщі потрібно було би присвятити окрему публікацію. Єпархіальна преса почувається непогано, часто використовуючи бренди із дуже давніми традиціями. Видавці деяких престижних видань, наприклад Tygodnika Powszechnego, після періоду боротьби за самостійне існування допустили зовнішній капітал. Абсолютним феноменом є явище, яке називається «імперією отця Тадеуша Ридзика». Його початки – це Radio Maryja, потім телеканал Trwam, газета Nasz Dziennik, мультимедійний навчальний заклад, а до того всього – ще й зростаючий вплив, зокрема політичний, серед менш освіченого, традиційного, часто ксенофобського електорату. Походження і структура капіталу цього потужного і впливового концерну – це винятковий приклад браку прозорості на польському медійному ринку. KRRiT визнала медіа о. Ридзика (так само, як єпархіальні радіостанції) так званими суспільними мовниками, що не тільки звільняє власника від податків, які мусить сплачувати комерційна структура, але також виводить його фінанси з-під будь-якого контролю. У запевнення, проголошувані цим редемптористом, що він ніби утримує свою імперію з пожертвувань вірних, мало хто вірить.

 

Частина польських споживачів медіа нарікає на їхній закордонний капітал. Особливо вірні прихильники о. Ридзика, а також деякі праві політики, що оперують накинутою ним термінологією, говорять про медіа «польськомовні». Тим часом, історія польських змін медійного ринку й українські спостереження підтверджують моє переконання, що іноземний капітал у польській пресі добре прислужився свободі слова, прозорості і плюралізму польських медіа.

 

Наше щастя, мабуть, полягало в тому, що в нас не було справжніх олігархів, які б через медіа полагоджували свої справи і боролися за політичні впливи і які небагато мають спільного зі, власне, роллю медіа, що згадувалася у вступі. Видання польських газет за гроші німців, норвежців чи англійців означає, що сюди прийшли досвідчені медійні концерни, головним задаванням яких було залучати читачів і заробляти гроші, а не вирішувати інші справи на стороні.

 

Тепер найбільшими гравцями на польському ринку преси є Аксель Шпрінгер (Axel Springer), Polskapresse (пов’язана з німецькою Verlagsgruppe Passau), Mecom Group i Agora. Лише останній концерн виріс на базі польського капіталу, пов’язаного з «Газетою виборчою» (Gazetа Wyborczа), щовиходить з 1989 року, але тепер він також має серед своїх акціонерів американців. Окрім газет, в тому числі безкоштовних, концерн володіє великою мережею радіостанцій різного профілю. Аксель Шпрінгер, крім кольорових тижневиків, є власником таблоїду Faktі впливового видання Dziennik. Британський Mecom купив два роки тому від норвезької Orkli 51% у газеті Rzeczpospolitа. Натомість, Passauer, який розпочав свою польську кар’єру з того, що скуповував регіональні газети, останнім часом, разом із британським Times, з’єднав їх в одне видавництво. Цей останній приклад викликає найбільше занепокоєння серед знавців медіа та громадськості. Здійнявся плач про «кінець регіональної преси». Фактично, логотип нової газети має потрійну назву, наприклад у Вєлькопольському воєводстві – Polska, the Times, Głos Wielkopolski. Але регіональні газети у порівняння з загальнодержавними та закордонними, принаймні в плані змісту, є цілком пристойними. Якщо ж ідеться про програмні лінії окремих газет, то, всупереч думкам деяких політиків, вони намагаються сприяти журналістській свободі слова, забезпечуючи одночасно плюралізм і конкуренцію.

 

Найбільший клопіт ми маємо із громадськими медіа. І то щонайменше з двох причин. KRRiT обирається парламентом і президентом. Партійні кандидати, які після 2005 року були винятково з тодішньої урядової коаліції, переносять свої політичні преференції через наглядові ради до керівництва товариств. Це у фатальний спосіб відображається на змісті програм, об’єктивності й моралі журналістів. Другою причиною неспокою в громадському радіо і телебаченні є низький рівень оплати абонентської плати (40%). Отже, вони мусять поповнювати свої фінанси продажем реклами, як наслідок – велика частина програм нічим не відрізняються від пропозицій комерційних каналів і радіостанцій. Тепер тривають дискусії, як усунути ці два первородні гріхи громадських медій. Але водночас постає ключове питання: може, громадські медіа взагалі нам не потрібні? Я маю сподіваюся на перемогу думки, що комерція ніколи не зможе повністю виконати так звану місію. І тут ідеться не лише про об’єктивну інформацію, поглиблену публіцистику, але також про освіту, театр, радіопередачу чи репортаж – форми для рекламодавців, як відомо, малопривабливі. Утім, Європа вирішила, що громадські медіа нам всім у цьому складному світі дуже потрібні.