– Так, це було за часів режиму Мілошевича. Його режим не можна порівняти навіть із режимом Кучми. Було набагато гірше – така самовлада однієї прокомуністичної й ультранаціоналістичної партії. «Данас» за часів Мілошевича навіть забороняли, виписували великі штрафні санкції по 50-100 тисяч тодішніх нiмецьких марок.

– Так, та були ще деякі регіональні, місцеві станції. Радіо В92 і газети «Наша борба» та «Данас» були центральними ЗМІ, розповсюджувалися по всій території Сербії від півночі до півдня, постійно виступали проти цього режиму та його політики. Засновниками «Данаса» тоді були тільки журналісти, що до того часу працювали в інших редакціях: переважно 40-літні люди, які мали досвід роботи. Коли вони зібрали гроші, то почали друкуватися. Було дуже важко робити газету. По-перше, ми не могли купувати достатньо паперу. Папір купували різними способами за кордоном. Іноді в один день мали 2000-3000 примірників, бо друкарня казала – немає паперу. Часто вимикали електрику – усі комп’ютери мертві. Залякували наших журналістів. Навіть кількох заарештували.

 

Скажімо, журналіст їхав до якогось містечка на демонстрації опозиції. Міліція затримала на дорозі. Його не били, але ніч у поліції він провів, на ранок його відпустили.

 

Я ж у редакції майже від початку заснування газети. Писав колонки, коментарі. У березні 2006 року став головним редактором. Тепер у газети 13 приватних власників.

– Державної форми власності немає. Державне телебачення, як то кажуть, є громадським сервісом. Тільки в газеті «Політика» держава має, мабуть, 49%, 51% у німців. Власник газети «Бліц» – швейцарська компанія. Від власника залежить політична орієнтація видання. Вже за першими сторінками можна визначити цю орієнтацію.

– 13 імен. Власники сербські, деякі з них працюють тут, у редакції, деякі відійшли й займаються приватним бізнесом, або на пенсії. З ними нормально контактуємо. Мабуть, раз на рік вони мають збори, на яких аналізують роботу. Ті, що працюють у редакції, скажімо, мій заступник – один із власників, у щоденну роботу не втручаються.

– Політичні теми на першому місці, потім – економічні й культурні. У нас дуже якісна культурна рубрика, мабуть, краща ніж в усіх газетах. Дуже багато інформації насамперед із альтернативної культури: рок-культура, андеграунд-виставки, концерти. У першому регіональному виданні маємо регіональні сторінки: з краю Воєводино, Новий Сад, інших регіональних центрів у Сербії. У бєлградському випуску присвячуємо три сторінки Бєлграду.

– Були, були. У 1999 році на Великдень вбили Славка Чурувію. Він друкував газету «Європеєць», був і головним редактором, і власником цієї газети, мав дуже критичне ставлення до режиму Мілошевича. Його застрелили. Слідство триває ось уже 8 років і досі не завершилося.

– Нібито знайшли, але виконавець мертвий. Усі впевнені, що це зробила політична поліція з наказу дружини президента, бо він (Чурувія) її дуже критикував. Та доказів немає. Слідство тягнеться й тягнеться. У 1994-му, також за часів Мілошевича, вбили Даду Вуясинович, молоду журналістку, що працювала у виданні «Дуга» («Веселка»). Поліція сказала, що це самогубство. Самогубство з мисливської рушниці – це дуже складна справа для 25-річної дівчини. Тоді ще були воєнні часи, вона часто писала про багатіїв, що на війні торгували зброєю й бензином, також критично писала про деяких політичних діячів. У Сербії є дві Спілки журналістів. Десь раз на рік ми організуємо маніфестації: нагадуємо, що наших колег убили, слідство досі триває, а що робить правова держава?!

– Міністр інформації або інший міністр мусить дати якусь заяву. У день вбивства Славка Чурувія ми щороку покладаємо вінок на місце, де його вбили. Всі телеканали розповідають про це. І тоді, звичайно, Міністр інформації й Міністр внутрішніх справ подають заяву. Можу сказати, що журналісти завжди дуже солідарні між собою в таких справах. Все-таки є професійна солідарність.

– У Сербії, трохи в Хорватії, Боснії й Герцеговині та в Чорногорії – там немає митних та інших перешкод. Наклад – приблизно 30 тисяч примірників щодня.

– Цього року ми влаштували 10-15 молодих журналістів, які закінчили університет, не мають досвіду, практики, але мають солідну журналістську освіту. Дехто – з державних університетів, дехто – з приватних. У них дуже хороша підготовка, гарна культура. Вони грамотні, знають, що таке журналістське ремесло, а решту здобудуть у практиці. Ми маємо домовленості з відділенням журналістики факультету політичних наук, з відділенням журналістики одного приватного інституту. Найбільше молодих журналістів приходить саме з журналістики факультету політичних наук. Через вакансії приймаємо приблизно трьох-чотирьох молодих журналістів. «У мене місяць вільного часу, – кажуть студенти. Можна прийти?» – «Можна, – відповідаю. – Дивися, запитуй, вчися».

– (Сміється.) Так, так. Таке ж саме явище й у Сербії. Тому для нас основне джерело кадрів – факультет політичних наук. Ми знаємо, що там є кадри. В інших університетах засновують кафедру, знайдуть на гонорари професорів, журналістів із досвідом, але де гарантія, що хороший журналіст може бути добрим педагогом... Я не гарантую, що міг би викладати...

– Закон «Про інформацію» ухвалили два з половиною чи три роки тому. Закон дуже ліберальний, немає жодних обмежень. Газети можуть з’являтися – і цього ж місяця одразу зникати. Якщо ви маєте 2 кімнати, 5 комп’ютерів, 10 працівників – можете робити дешеву газету: трохи скандалів, велика фотографія. Я не знаю, хто все це купуватиме, але конкуренція є. Справді, жодних перешкод немає.. Щодо телебачення й радіо існують певні обмеження: треба мати частоту, а їх кількість обмежена. Тепер взагалі неможливо отримати частоту. Ефір поділено: є 5 центральних каналів для всієї Сербії і, мабуть, 15 регіональних.

– Думаю, що це готуються, але поки його ніде немає.

– Тут у нас було понад 800 радіоканалів. Їх було надто багато, а якість тих програм була катастрофічною. У програмах брали участь ворожбити. Тепер закон це забороняє.. Зараз більш-менш урегульована кількість каналів. Я цим задоволений. Якість програм покращилася. Зараз уже не почуєш дурниці й неприпустимі речі, а ще три роки тому в радіо можна було говорити що завгодно. Тепер цього немає

– В92 має і радіо, і телебачення. Газети «Кур’єр» і «Голос громадськості» мають одного й того ж власника. Власник «Бліцу» ще має газету «Алло».

– Алкогольні напої й тютюн заборонили рекламувати півтора роки тому. У нашій газеті не можна подати фото людини з цигаркою.

– За рівнем сербські діаспорні газети дуже відстають від тих, що друкуються у Сербiї. Так що припускаю, що те ж саме й із українськими. Діаспорі все-таки важко зробити якісну газету – немає потрібних кадрів. Я про це кажу на сербському досвіді.

– Десь до середини цього року у нас було не більше 300 євро. Упродовж останніх 2-3 місяців видання мало багато реклами й нам вдалося підняти зарплатню. Середні зарплати у журналістів газети – приблизно 400 євро.

– Хм, якщо я перегляну 3-4 центральні газети – маю інформацію про все. Ні в кого немає цензури. Тепер «Політика» (49% якої належать державі. – Є.О.) дає інформацію і про опозицію. Якщо був фінансовий скандал, газета, прихильна до цього власника, не повідомляла про нього, або ж давала протилежну інформацію. Тепер це робити важко, бо маємо десяток вільних газет.

– І на В92, і на державному, громадському сервісі телебачення «Фокс» мають якісні новини. Так що їх щовечора дивлюся: вивчаю, який розклад інформації вони дають, чому більшу увагу присвячують, також дивлюся ранкові програми з 6-ї до 8-ї.

– Це залежить від події. Парафування угоди про приєднання до Європейського союзу на всіх каналах є першою новиною. Серби взагалі дуже політизований народ. Мені здається, що політиків більше, ніж потрібно у ЗМІ. Та ось коли розгорнете «Політику» (розгортає газету. – Є.О.) – для «Політики» сьогодні цікавіший перший сніг. Ми уникаємо політичних діячів на перших сторінках, хоча ми є політичною газетою і принаймні раз на тиждень маємо якесь політичне інтерв’ю.

– Періодичного профільного видання немає. Час від часу Спілка журналістів дає свій аналіз. Іноді це роблять наші експерти на замовлення певних іноземних інституцій – вони більш зацікавлені в таких дослідженнях. Дуже добрі аналітичні дослідження ЗМІ дає Інститут суспільних наук.

– Спілка журналістів, правду кажучи, не дуже впливова. Я би хотів, щоб це була передусім профспілкова організація, щоби захищала права всіх журналістів, незважаючи на їх політичні чи інші погляди. Мені здається, що ці дві Спілки більше політичні, аніж профспілкові. Вони дійсно захищають журналістів, коли можуть, але не захищають матеріальні права журналістів. Якщо комусь півроку не видають заробітної платні, то немає в кого вимагати захисту. Немає журналістських профспілок.

– Тут немає обмежень.

– Може бути. Я кажу моїм власникам: давайте, нехай нас хтось купить. Буде краще.

– Іноземці є у власності газет «Бліц» і «Алло», 51% (у німців. – Прим.) – у «Політиці». Інші, наскільки мені відомо, сербські. Закон дає таку можливість, але особливої зацікавленості немає. Можна заробити більше в Угорщині (там більші тиражі), в Румунії, навіть у Болгарії. А в Сербії, наскільки я знаю, щодня друкують від 600 до 700 тисяч примірників газет – це замалий ринок. В Угорщині, мабуть, утричі більший.

– Держава звикла контролювати – це державне телебачення. Кабінет мiнiстрiв призначає Головний комітет РТС, а цей комітет, у свою чергу, призначає директора. В Головному комiтетi є представники всіх парламентських партій – на паритетній основі: найбільша партія має найбільше членів. Потрібен час, щоб усе нормалізувалося, щоби люди, які там працюють, усвідомили – треба служити громадянам, а не прем’єр-міністрові чи міністрові фінансів. Утім, є й певний тиск громадськості, яка постійно вимагає й критикує, якщо надто багато говорять про прем`єр-міністра. Громадська критика є, й вони телеканали на це звертають увагу. Телеканали В92, РТС і «Пінк» щодня змагаються за глядача. Якщо хочеш мати більше глядачів, мусиш служити їм, а не владі.

– Є плата – 300 динарів – це приблизно 4,5 євро щомісяця. Цього недостатньо для великого телебачення, тому їм потрібна реклама – вони б’ються за рекламу щодня. РТС – не громадський сервіс, як це мало би бути, але він на доброму шляху. Щодня з опів на сьому я дивлюся інформаційні програми й бачу, що вони змагаються – хто зробить ліпшу програму, з більшою кількістю та якістю інформації.

– Чому громадський мовник виник саме на базі державного? Так було простіше? У нас теж розглядалися варіанти створення громадського мовлення на основі державної форми власності, але деякі критикують такий варіант з огляду на можливий уплив держави.

– Уже були кадри, ресурси – все, що треба для телебачення. Мені здається, що все-таки сильніша боротьба за глядача, ніж уплив держави. Якщо маєте програму, що до вподоби лише владі, таку програму не дивитимуться люди.

– Ідея цікава, але так багато тих хороших новин немає. Звичайно, як є добра новинка, ми завжди кладемо її на першу сторінку, незважаючи на те, чи сталася вона в Бєлграді, чи в якомусь містечку біля кордону. Добра новинка – то добра новинка. Мені взагалі не подобається починати газету з негативу.

– У «Данасі», слава Богу, так. Не можу сказати, як у інших редакціях. Краще працювати з дівчатами. Серйозно! Легше домовитися. Хлопці п’ють – як вип’є 2-3 кухлі пива, то тільки тоді йому хочеться писати. Та куди ж йому...

– Інколи перегляну сайт «Свободи», газету «День» і «Дзеркало тижня» відкривав – як на мене, дуже якісно. Не можу збагнути орієнтацію видання, але читати цікаво, широка інформація й те, що мені подобається – аналітика.