Роком серйозного відродження кіновиробництва в Україні фахівці називають 2003-й. Саме в той період у нас активно почало зніматися телевізійне кіно. Причому, чимдалі ми все менше залежимо від Росії у творчому плані та в питаннях організації виробництва. Утім, одна серйозна залежність все ж таки лишається. І йдеться не про фінанси, хоча в українському кіновиробництві поки що переважають російські гроші. Мова про інше – Росія поки що є основним ринком збуту телевізійного і «великого» кіно, виробленого в Україні.

 

Тим часом, за чотири роки, що минули відтоді, наші кіновиробники йдуть тим самим шляхом, яким років п’ятнадцять тому пішли росіяни. Згадайте: спочатку в Росії почали знімати дешеві серіали з маловідомими акторами, переважно театральними. Згодом підхід до виробництва серіалів став серйознішим, почалося «велике» кіно, і на широкому екрані з’явилися вчорашні «зірки» телевізійного «мила». А дехто далі залишився в серіалах і досить впевнено почуває себе «намиленим». Набивши руку, режисери почали братися за серйозні масштабні проекти. Нове російське кіно перестало бути лише фестивальним, почалися перші касові збори. Нарешті, в кіно прийшли вчорашні кліпмейкери, давши йому «нову мову», зрозумілу аудиторії 18+ – основним відвідувачам кінотеатрів.

 

Ці паралелі проводили під час круглого столу «Український кіноринок», який пройшов 26 жовтня у рамках ІІІ Міжнародного кіноринку «Молодість». Оскільки в нас усе це тільки починається, то основним завданням українська сторона поставила для себе дізнатися в російської сторони про їхні перемоги, а головне – про помилки. Враховуючи які, можна зробити українське кіно комерційно привабливим.

 

Мені здається, вперше за довгі роки в Україні почали говорити не про необхідність дотримання традицій «поетичного кіно» і не про втілення на екрані принципів духовності, а про кіно як комерційний продукт. Чим він, власне, і є. Тому в першу чергу ваш автор хотів почути, що вітчизняні кіношники відмовляються просити в держави будь-якої підтримки, крім законодавчої. Бо держава – не бізнес-проект і не комерційна структура, і мати з нею ділові стосунки неможливо. До речі, в цьому унікальність СРСР: книговидавництво і кіновиробництво здійснювалося в Союзі державним коштом, і держава робила все, аби ці кошти повернути. Такий собі колообіг рублів у природі.

 

Саме тому з розвалом країни Рад найбільш комерційні підрозділи виробництва інтелектуального продукту отримали по голові найпершими. Зникли єдиний економічний простір, єдина держава, єдина національна валюта, єдина ідеологія. Враховуючи ці моменти, дивним було бажання генерального директора Національної кіностудії імені Довженка Ігоря Ставчанського зробити студію флагманом національного кіновиробництва. Більшим реалістом був генеральний продюсер кіноринку «Молодість» Андрій Різоль, який сказав, що українські студії реанімуються і вже починають надавати якісні послуги зарубіжним партнерам, намагаючись шукати якомога більше замовлень. Зрозуміло, в першу чергу йдеться про російських колег.

 

Таким чином, Україна поки що переважно надає послуги в галузі кіновиробництва. За аналогією, в нашій державі є багато людей, котрі називають себе видавцями книжок, хоча на повірку лише надають видавничо-поліграфічні послуги, забезпечуючи швидкий та якісний друк літератури за «дядькові гроші». Тому, повертаючись до кіно, слід звикнути ось до чого: майже все, назване сьогодні українським кіно, – насправді копродукція.

 

Прикладів такого співробітництва далеко шукати не треба. Представлений на кіноринку фільм «Корольов» – спільний проект, у якому студія імені Довженка взяла участь у якості партнера по забезпеченню зйомок, а за українських акторів віддувався Володимир Горянський, у якого в картині зовсім невеличка роль негідника. Інший приклад – стрічка Сергія Струсовського «Блаженна». За його словами, більша половина фільму знята на Одеській кіностудії, було залучено ресурси Ялтинської студії та Київського метрополітену, який, цитата, «виглядає в кіно як московський». Це, плюс участь Ади Роговцевої та Олексія Вертинського, дає підстави де-юре називати проект спільним, а де-факто – українським кіно.

 

Я б не поспішав довкола цього ламати козацькі списи та шаблюки, вперто обзиваючи всю цю та іншу продукцію «все одно російським кіно». Звісно, якби для показу в Україні копродукційні картини дублювали або хоча б титрували українською, націонал-патріоти трошки б заспокоїлися, вважаючи болюче мовне питання частково вирішеним. Одначе вони не розуміють, наскільки копродукція відповідає національному українському духу. Вдумайтеся – ми з року в рік вчимося робити кіно за чужі гроші! Невже цього поки що не досить?

 

Зрештою, якби в Україні як у державі існувала сьогодні якась нормальна національна ідея і поняття «патріотизм» не було б сотні раз перекручене і дискредитоване, ситуація давно б виправилася на краще. Про це говорив Віктор Веретенников, режисер і продюсер студії «Злагода». Його фільм «Запороги», представлений на минулорічному кіноринку (у фільмі зіграв свою останню роль класний актор Віктор Степанов), було зроблено на національному матеріалі й озвучено українською. Продати його в Україні не вдалося нікому! Я не бачив стрічки і не можу оцінювати її художні якості, але ризикну припустити: навряд чи вона гірша за «Аврору» Оксани Байрак (для мене особисто «Аврора» поки що – найнижча планка якості). Аби врятувати проект, пан Веретеников, за його словами, мусив переозвучувати фільм російською, просувати його на російський ринок, а вже потім, через Москву, повертати в Україну.

 

Аналогічну ситуацію днем раніше мені описав генеральний продюсер компанії StarMedia Юрій Мінзянов. Виробивши фільм про Україну українською мовою, виробники не змогли продати його в Україні жодному (!) телеканалу. Чи то купівельна спроможність низька, чи то в нас справді ще не навчилися купувати українське. Словом, тут розмов не на один день, та суть лишиться одна: з огляду на ситуацію, що склалася, комерційний теле- та кінопродукт виробляється в Україні насамперед із прицілом на вдячний російський ринок.

 

У зв’язку з цим дивною здалася пропозиція Дмитра Литвинова, генерального директора групи компаній PlanetaInform. Він вважає доцільним просувати українське кіно в Росію, влаштовуючи спеціальні дні українського кіно. З урахуванням сказаного вище мені важко уявити репертуарне наповнення хоча б одного такого дня. Адже більш-менш якісне кіно – копродукція, а презентувати українську кіноіндустрію чимось на кшталт «Помаранчевого неба» чи «Прорвемось!» якось не комільфо.

 

Нарешті підходимо до головного. Спеціально запрошені на круглий стіл російські актори Карина Разумовська і Даніїл Страхов майже в один голос нарікали: в Росії попри налагоджений процес виробництва власного кіно глядач своє кіно переважно ігнорує (зате в Україні воно дає пристойні касові збори. – А.К.). А продюсер компанії «Нева-фільм» Олег Березін пояснив причину.

 

Виявляється, в Росії держава фінансує 200 ігрових картин на рік. Тобто, ось вам державне бабло – знімайте кіно на благо держави. Реальність же така, що замість нормального комерційного виробництва починається «освоювання коштів», адже повертати вкладені гроші через прокат держава не вимагає. Краще, за його словами, пустити ці гроші на підготовку технічних кадрів, яких катастрофічно не вистачає, – в кіно приходить нова сучасна техніка, з якою реально нема кому працювати. Замість цього на-гора видається більш як півтори сотні поганих стрічок, знятих державним коштом і зроблених мало не сокирою, що цілком закономірно відштовхує російського глядача від свого. Він надає перевагу нехай одноразовому, зате перевіреному та професійно зробленому і на сто відсотків комерційному американському продукту.

 

За офіційною інформацією, в Україні цього року з бюджету виділено на кіновиробництво 49,2 мільйонів гривень ($10 мільйонів). Згоден, це бюджет однієї шостої частини одного середньостатистичного американського фільму. Та при наявності ідеї за такі гроші у нас можна зняти мінімум десять справді хороших стрічок. Для прикладу, бюджет американської стрічки «Відкрите море» (2003 рік) складав трошки більше $300 тисяч. У прокаті кіно зібрало $20 мільйонів. Глядач платив за ідею, а не за спецефекти, яких у фільмі не було зовсім. Але як наші кіномитці, котрі потребують державної підтримки, «освоять» ці десять мільйонів – навіть фантазувати на цю тему боюся. Актуальних же ідей бракує, та їх і не шукають. Для чого – коли ще не екранізовано біографії всіх українських гетьманів та козацьких полковників…

 

Висновки круглого столу: українське кіно, якщо воно хоче нормально розвиватися, мусить бути насамперед продюсерським, незалежним від держави. І, як зазначив кінокритик Дмитро Репік, робити ставку передусім на якісне телевізійне кіно – серіали і ТВ-муві. Тобто, цитуючи класику, «тренуватися на кішках», набивати руку, вчитися, ставати на ноги. А шлях до великого екрану відкриють ті ж самі продюсери. Аби тільки кінотеатрів більше відкривалося.