Голлівудське кіно – лідер інтертейнменту – не є мистецтвом, адже воно не ставить питань, а лише дає вже готові відповіді, втискаючи реальність у наперед заготовлену просту схему розмежування добра і зла. Остаточні етичні судження (тобто судження типу «це погано» – «це добре») підтверджують відсутність ґрунтовного обдумування. Адже обрання найпростіших із можливих висновків свідчить про небажання всебічно розглянути певну проблему. Простий приклад: у реальному житті ми можемо, судячи з певного негідного вчинку, зробити висновок, що людина, яка вчинила негоже, – погана. І заспокоїтися на такому висновку – найлегше. Але досвід показує, що корисніше замислитися над причинами й обставинами.

Голлівудське кіно не змушує глядачів розмірковувати, адже тут завжди зрозуміло, хто поганий, а хто – хороший, хоча в реальному житті все не так однолінійно. Скажімо, хеппі-енд фільму викликає у глядача радісне відчуття, що в головних (позитивних) героїв і надалі завжди все буде добре. Тим часом, негативні герої, котрі протягом усієї кінострічки заважали бути щасливими героям позитивним, залишаються «справедливо» покараними. Як бачимо, світосприйняття в таких фільмах максимально спрощене, в них здебільшого відсутні напівтони, яких у реальному житті – хоч греблю гати. Тож розважальні кінострічки сконструйовані так, аби, спираючись на найпростіші схеми, що не передбачають серйозних розмірковувань, розгорнути цікавий сюжет. І хоча з першого погляду це виглядає як невинна розвага, такі фільми несуть у собі певну погрозу, адже присипляють відчуття необхідності глибокого життєвого аналізу, викликають відчуття реальності запропонованої ними життєвої схеми. Отже, голлівудський кінематограф – найкращий приклад касового популярного кіно – не просто дає беззмістовне задоволення від перегляду, але й відучує мислити, аналізувати, привчає легковажно вішати ярлики і ставити штампи, присипляючи таким чином інтелектуальні здібності людини. До того ж, головними героями розважального кіно дуже рідко є люди, що самі рефлектують над життям.

Інтенції перетворення кіномистецтва на стовідсотковий інтертейнмент не дивні з огляду на те, що на розважальному кіно найлегше заробити гроші. Тому основною характеристикою кіно має бути доступність та легкість сприйняття, і жодним чином не заклик до осмислення.

Причина криється, перш за все, в тому, що для кіноарту важливі гроші та, відповідно, рейтингові показники. Йдеться також про принципи існування телебачення, адже сьогодні воно суто комерційне. Рейтинги, що фіксують комерційний успіх, замінили всі інші цінності, ставши єдиним критерієм. Тому формування сітки телеефіру майже не враховує інтелектуального глядача. Тож телеканали підтримують створення кінострічок, розрахованих на «пересічного» кіноглядача, щоб охопити якомога більшу аудиторію.

Але тут виникає принаймні дві проблеми: за великим рахунком, саме поняття «пересічний глядач» – це фікція, вигадка, а не реальна аудиторія. Чомусь вважається, що людина не здатна на осягнення більш складної схеми, ніж запропоноване в кіно відображення життя. Побутує точка зору, що більшості не потрібно давати імпульс для осмислення, бо в неї відсутні необхідні для цього задатки. Вважається, що її необхідно лише розважати, адже заробіток на цьому непоганий, а ризик, пов’язаний зі створенням і трансляцією інтелектуального продукту, необґрунтований. Бо ж раптом люди привчаться мислити і перестануть задовольнятися розважальним кіно? У результаті навіть потенційно вдумливий глядач вимушений обирати з того, що пропонується, не має змоги переглядати цікавий йому продукт. Якісну поживу для мозку така людина має вишукувати самостійно.

Те, що телеканали надають перевагу розважальним фільмам, свідчить про неповагу до телеглядача: його сприймають як людину, яку має повністю задовольняти пропонований низький інтелектуальний рівень продукту.

Тим часом кінопродукт не лише формується під впливом аудиторії, але й формує її рівень. Утім, якщо кіновиробники й телеканали візьмуться підвищувати інтелектуальний рівень глядача – постраждає рейтинг, а отже і заробіток. Адже для того, аби глядач перелаштувався на новий рівень, переборюючи виплекану в ньому інтелектуальну лінь, потрібен час. Але баланс між розважальним та серйозним потрібен у будь-якім разі. Така політика допоможе кінематографу не перетворитися на суцільну розвагу, а зберегти у собі потенціал мистецтва.