Звертаємо увагу -- особливо законодавців -- на те, що йдеться тільки про електронні ЗМ, оскільки ніяка Європейська країна не обмежує політичну рекламу в друкованих ЗМІ.

Якщо аналізувати та порівнювати регулювання політичної реклами в Польщі, Фінляндії, Італії та Німеччині, простежується широкий спектр підходів Європейських держав до передвиборної агітації в електронних ЗМІ. У всіх чотирьох країнах реклама в електронних ЗМІ, які перебувають у державній власності, жорстко регулюються з метою забезпечити рівний доступ кандидатів і невтручання держави. Це зрозуміло з огляду на побоювання, що зацікавленість влади в результатах голосування може призвести до несправедливих рішень що до змісту передач. Що ж стосується врегулювання політичної реклами в ЗМІ, які перебувають у приватні власності, то тут підходи в різних країнах також дуже різні – починаючи з ліберальної Фінляндії до жорстко врегульованої Італії. Хоча деякі країни, як, наприклад Польща, і забороняють певною мірою політичну рекламу під час виборів, жодна країна не застосовує значних обмежень щодо загального висвітлення виборчих процесів або дискусій на політичні чи виборчі теми. 1. Польща Польща досягла певного балансу між підходом, який переважає в країнах Європейського Союзу, де політична реклама строго врегульована задля забезпечення рівних можливостей, та американською моделлю, яка передбачає відносну відсутність обмежень на політичну рекламу. Польща домоглася цього тим, що незначною мірою регулює рекламу в приватних електронних ЗМІ, одночасно з тим надаючи безкоштовний та справедливий доступ до популярних державних ЗМІ. Польська виборча система зорганізована навколо виборчих комітетів, які партії та особи можуть створювати для підтримки окремого кандидата. Кожен комітет має ексклюзивне право проводити передвиборну діяльність від імені цього кандидата. Можливо, саме тому в Польщі заборонені незалежні витрати як самому кандидату, так і особам, що не причетні до комітету. Тільки громадяни Польщі та люди, які постійно там мешкають, можуть робити внески до виборчих комітетів. При цьому окремі внески не можуть перевищувати 15 мінімальних місячних зарплат. А. Приватні електронні ЗМІ Діяльність приватних радіо й телевізійних ЗМІ мало врегульовані. Окрім законів про дифамацію (захист честі та гідності), загальні закони про електронні ЗМІ забороняють політичним партіям бути спонсорами програм. Електронні ЗМІ також не можуть розміщувати рекламу, яка „ображає релігійні чи політичні переконання”, хоча приклади цензури політичної реклами через цю заборону невідомі. У виборчому законодавстві є кілька положень, які стосуються приватних ЗМІ. Вони містять оприлюднення опитувань громадської думки, які прогнозують результати виборів, за 12 днів до голосування та вимогу вказувати спонсорів платної політичної реклами. „Виборча діяльність” дозволяється тільки в проміжок часу між оголошенням виборчого періоду та 24 годинами перед голосуванням, після чого будь-яка передвиборна діяльність забороняється. Закон на дає чіткої дефініції виборчої діяльності, але розумне тлумачення закону дозволяє припустити, що забороняються оголошення, реклами, мітинЄи та офіційна діяльність виборчих комітетів, але не звичайні розмови та політичні дискусії. Не існує особливих обмежень, пов’язаних з виборами, які б встановлювали, як саме приватні електронні ЗМІ повинні продавати ефірний час виборчим комітетам. Зокрема, відсутній обов’язок надавати безкоштовний ефірний час чи рівні можливості, так саме, як і не має правил, що регулювали б розцінки на рекламу. Натомість у фінансових звітах виборчих комітетів надання приватним ЗМІ безкоштовного ефіру, скоріше, вважатиметься спонсорським внеском. Тому можливість приватних електронних ЗМІ надавати безкоштовний ефір жорстко обмежена через вартість окремого внеску, який не може перевищувати 15 мінімальних зарплат. Б. Державні Електронні ЗМІ Політична реклама на державних ЗМІ жорстко врегульована. Обмежується кількість реклами від виборчих комітетів, але забезпечуються рівні – радше, пропорційні – можливості. Починаючи за 15 діб до голосування кандидати мають право на безкоштовний ефірний час на державному радіо і телебачення. У виборах до Сейму і Сенату час розподіляється пропорційно на основі числа зареєстрованих членів партій, а час ефіру визначається жеребкуванням. На президентських виборів державний орган, що регулює діяльність радіо та телебачення, вирішує скільки часу надавати окремим кандидатам. Незадоволені кандидати вправі оскаржувати це рішення. Що ж стосується контролю з боку держави за використанням ефіру кандидатами, то він зводиться виключно до перевірки тривалості ефірного часу з тим, щоби він не перевищував офіційно наданий. Кандидати також можуть купити додатковий час, який не повинен перевищувати 15% наданого безкоштовного ефірного часу. Державні канали мовлення під час виборів до Сейму і Сенату зобов’язані продавати ефірний час всім виборчим комітетам за однаковими, встановленими централізовано, цінами та не вправі відмовити кандидатам в продажу ефірного часу. Кандидати в президента також вправі купити додатково15% часу за ціною, яка є однаковою для всіх і яка не може перевищувати комерційну ціну більше, ніж на 50%. 2. Фінляндія Серед членів Європейського союзу Фінляндії практикує чи не найбільш ліберальний підхід у взаєминах з приватними електронними ЗМІ. Політична реклама на таких каналах майже не врегульована. Натомість, з дуже малою кількістю винятків, Фінляндія забороняє будь яку рекламу на державних ЗМІ. Але Фінляндія не обмежує політичну агітацію чи рекламу до якогось певного моменту передвиборного періоду. А. Приватні Електронні ЗМІ Протягом останніх 20 років лібералізація законодавства про ліцензування відкрило для приватної конкуренції те, що раніше було державної монополією над аудіовизуальним мовленням. Приватні мовники почали конкурувати з головними державними каналами не тільки в ефірі, але також і в кабельній мережі. На подібних приватних каналах політична реклама мало врегульована. Законодавство поширює загальні заборони на спонсорство новин і політичних програм та на рекламу, яка є „образливою” щодо політичних чи релігійних переконань, але не містить ніяких окремих положень, що безпосередньо торкалися б або обмежували передвиборну рекламу. Окрім того, закон не вимагає від мовників забезпечення обов’язкового, безкоштовного чи рівного, доступу до ефіру для кандидатів. Власне, Фінляндія є однією з шести країн-членів Ради Європи, які не мають законів, що суттєво або безпосередньо регулюють фінансування політичних партії. Внаслідок цього такі держави мало що зможуть зробити для запобігання чи обмежування в наданні ефіру політичним фаворитам власників каналів. Фінляндія надає бюджетні фінансування кандидатам і не обмежує їх в кількість державних грошей, які кандидати можуть витратити на власну рекламу. Б. Державні електронні ЗМІ Фінське державне мовлення виглядає значно обмеженішим у порівнянні з приватним. Взагалі-то, реклама не допускається на публічних каналах і приватним особам не дозволяється бути спонсорами програм. Але є достатня кількість програм, присвячених суспільним справам, включаючи передвиборні дискусії, і законодавство вимагає надання партіям рівних можливостей. 3. Італія До недавнього часу в Італії було мало обмежень щодо політичної реклами на приватних каналах мовлення. Але непокоєння зросло, коли Сільвіо Берлусконі використав власну медія-імперію для просування виключно власної кандидатури та партії “Сила Італії” на виборах. Внаслідок цього в 2000 р. був прийнятий закон, який впровадив жорсткі обмеження та рівні можливості подібно до інших членів Європейського Союзу. А. Приватні електронні ЗМІ У лютому 2000 р., Італія прийняла виборче законодавство про рівні можливості, яке врегулювало політичну рекламу на приватних каналах мовлення підчас передвиборного періоду. Суто політичні рекламні акції взагалі заборонені на національних державних каналах. Приватні національні мовники можуть – але не є зобов’язані – показувати „політичні програми”, надані окремими партіями. Але якщо вони це роблять, то зобов’язані надавати рівний ефірний час іншим партіям. Ніяка партія не може показувати більше, аніж дві програми в день на окремому каналі, і ці короткі програми повинні мати серйозний тон та висвітлювати партійну позицію й політику. ЗМІ не можуть за це брати гроші від партій, але отримують часткову компенсацію з державного бюджету. Місцеві приватні мовники працюють в подібних умовах під час передвиборного періоду, але якщо вони безкоштовно показали дві програми про певну партію, їм дозволено продати ефірний час для третьої програми. Якщо місцевий ЗМІ продає ефірний час одній партії, він мусить надати рівний час також й іншим партіям. Італійське законодавство вимагає від приватних і державних мовників показувати програми про загальносуспільні теми й вони зобов’язані надавати партіям рівний доступ до участі в цих програмах. Але вимоги що до рівних можливостей не поширюються на новини. Також державним чиновникам заборонено під час перевиборного періоду поширювати відомості про свою діяльність, окрім випадків коли це необхідно для здійснення їхніх публічних обов’язків. Б. Державні електронні ЗМІ Врегулювання програм на державних каналах майже ідентичне до приватних ЗМІ за одним винятком: державні ЗМІ зобов’язані показувати дві короткі програми від кожної партії на день. Як і у випадку з приватними мовниками, час та послідовність показу партійних програм вирішує жеребкування. 4. Німеччина Ступень державного втручання в Німеччині перебуває десь посередині між польською гібридною системою та жорсткими принципами дотримання рівності, що мають місце в Італії. Відповідно до федеративного устрою Німеччини головну відповідальність за регулювання реклами на державних і приватних каналах несуть окремі землі. Політична реклама до передвиборного періоду значною мірою обмежена, але ці обмеження не поширюються на дискусії про політичні партії, кандидатів чи їхні програми. А. Приватні електронні ЗМІ Показ політичної реклами окремих партій дозволено тільки під час виборів до земельних, федерального та Європейського парламентів. Хоча Німеччина раніше забороняла платну політичну рекламу, місцеві мовники тепер можуть виділяти „розумний” відсоток часу мовлення для платної реклами. Під час виборів до федерального та Європейського парламенту національні мовники зобов’язані приймати „розумну” кількість політичної реклами, за яку держава відшкодовує каналові витрати. Деякі окремі землі вимагають рівності для всіх партії, щоправда, не зовсім зрозуміло, чи ця „рівність” означає рівні можливості щодо доступу до ефіру чи просто однакові ціни. Але мовники не зобов’язані надавати безкоштовний ефірний час. Б. Державні електронні ЗМІ Німеччина дозволяє показ політичної реклами на приватних і державних ЗМІ тільки під час передвиборного періоду. Державні ЗМІ надають кандидатам безкоштовний ефірний час та рівні можливості. Висновки Чотири країни, які вивчалися, йдуть різними шляхами до врегулювання політичної реклами на приватних каналах. З одного боку є Фінляндія, яка надає кандидатам повне право самовираження, одночасно з тим надаючи приватним мовникам повне право відмовитися від їх показу. З іншого боку є Італія, де хвилини мовлення трактуються як публічний ресурс, який має ділитися порівну. Попри певні відмінності, всі чотири країни надають партіям безкоштовний доступ до державних каналів, намагаються надавати рівні можливості та запобігають державному втручанню. І хоча три із чотирьох країн обмежують партійну агітацію до передвиборного періоду, ніяк не обмежуються загальні політичні дискусії.