Українські медіа, що працюють із темою тимчасово окупованих територій, стикаються не лише з браком доступу до інформації, а й із кібератаками, психологічним навантаженням, обмеженими ресурсами та постійною загрозою для джерел.

Про те, чого сьогодні найбільше потребують редакції — від технічної підтримки до нових підходів у роботі з аудиторією — в інтерв’ю «Детектору медіа» розповіла голова ГО DII-Ukraine, голова оргкомітету Donbas Media Forum і медіаменеджерка «Новин Донбасу» Любов Раковиця.

Також цьогоріч медійниця є членкинею журі у спецномінації «Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації» на конкурсі «Честь професії».

— Одним з інструментів, який росіяни використовують проти українських медіа, є атака на вебресурси. Сайт «Новини Донбасу» не працює з 18 березня. Що відомо про цю чергову атаку та як відбувається відновлення?

— Я не думаю, що ці організації варто піарити, але вони позиціюють себе як «хакери», мають телеграм-канали, де закликають «вступати до їхніх рядів», говорять про «сопротивление в Украине». Думаю, їм був потрібен розголос.

Раніше вони писали, що нібито зламували Forbes і ще когось, але це не отримало широкого резонансу. Ймовірно, їм потрібно було вийти в публічний простір — і вони вирішили зробити це через наш сайт.

Перший інцидент стався приблизно за тиждень до основного зламу. IT-компанія, з якою ми співпрацюємо, повідомила, що інцидент вичерпано. Але згодом стало зрозуміло, що не зовсім: ми зафіксували підозрілу активність одного з акаунтів редактора — змінювалися дописи в соцмережах і зображення в новинах. Ми це ніби виправили, але 18 березня сайт усе ж зламали. Повноцінне розслідування можливе лише за наявності логів — слідів їхньої діяльності, а вони їх вичищають.

Ми почали співпрацювати з державними установами — СБУ, Держспецзв’язком (CERT-UA), а також із колегами з Digital Security Lab. Вони разом із партнерами з кібербезпеки знайшли наш сайт серед зламаних ресурсів, які використовувалися в іншому експлойті, зокрема для iPhone. Тобто, ймовірно, наш сайт могли використати інші хакери для розповсюдження вірусу — але це теж лише одна з версій.

Цей інцидент також показав, що наше медіа є ціллю. Ті, хто нас зламали, прямо писали: «Веб-сайт “Новости Донбасса” закрыт. Ваши “новости” — это оружие лжи, которое дезинформирует здоровое население России и Украины». Ми бачимо, що вони продовжують за нами стежити: ми кілька разів намагалися підняти сайт, і вони знову його блокували.

Окрема проблема — технічна. У нас доволі стара адмінка — з 2017 року, яка вже не є достатньо стійкою до сучасних атак. Зараз ми перебуваємо в процесі редизайну та плануємо перейти на новий сайт — але лише після повного тестування і перевірки на стійкість до атак. Ми бачимо, що за нами стежать: вони періодично публікують повідомлення про те, що сайт «Новин Донбасу» досі не працює.

Ми як медіа, яке працює, зокрема, для жителів окупованих територій і висвітлює чутливі теми, становимо загрозу для ворога. Саме тому вони витрачають значні ресурси, щоб заблокувати нашу роботу.

Архівне фото роботи журналістів «Новин Донбасу»

— Крім цього, ваш сайт — це ж ще величезний архів інформації про окупацію. Що буде з ним?

— Звісно, наш сайт існує з 2003 року. У нас були бекапи, хоча частина з них також постраждала. Я сподіваюся, що якщо ми щось і втратимо, то це буде дуже незначна частка.

З іншого боку, цей інцидент показав нашу стійкість. Рік тому ми почали розробляти іншу комунікаційну стратегію та загалом змінювати підхід до взаємодії з аудиторією.

Якщо раніше соцмережі були допоміжними для сайту і ютуб-каналу, то, розуміючи, що сайти можуть блокуватися, канали — закриватися, ми почали розвивати соцмережі як окремі платформи. Тобто як повноцінні канали комунікації з аудиторією і створювати для них окремий контент.

І зараз, під час цього інциденту, це показало, що такий підхід є дуже ефективним. За цей рік нам вдалося диверсифікувати поширення інформації, тому втрати виявилися значно меншими, ніж могли бути.

Це також важливо в контексті комунікації з окупованими територіями. Ми бачимо, що робить Росія — вона продовжує тиснути на людей, зокрема в окупації: закриває месенджери, блокує ресурси.

Мене часто питають колеги: що ми можемо зробити, якщо, наприклад, заблокують ютуб чи телеграм? Моя позиція така: ми не можемо завадити Росії заблокувати певні платформи. Але ми маємо робити те, що в наших силах — шукати альтернативні способи і канали комунікації з нашою аудиторією та розвивати їх.

Ми будемо тестувати, висувати гіпотези й перевіряти їх. Тому що це — те, що ми можемо робити, щоб залишатися на зв’язку з аудиторією, зокрема в окупації.

— Яка з платформ є найбільш ефективною?

— Telegram часто використовують саме як месенджер, і, звісно, він важливий для комунікації з людьми. Мені здається, що одними з найбільш довірених джерел є саме месенджери — як простір спілкування з тими, кому ти довіряєш. Це важливий канал, бо люди можуть пересилати одне одному матеріали. Поки він залишається відкритим на ТОТ, продовжуємо публікувати там новини.

У нас також добре розвинений ютуб-канал: понад 400 тисяч підписників і більш як 3 мільйони переглядів на місяць. Ми створюємо багато контенту, і за статистикою бачимо, що частина аудиторії — зокрема з окупованих територій.

Велику кількість охоплень маємо і в TikTok — там особливо добре видно аудиторію, яка дивиться і читає контент безпосередньо з окупованих територій.

Водночас намагаємося розмежовувати платформи. Наприклад, у Facebook та Instagram більше української аудиторії або людей, які виїхали за кордон. Це видно і за наративами, і за коментарями, і за фідбеком.

Загалом усе залежить від платформи, тому ми намагаємося працювати всюди, де це можливо. Зараз також пробуємо працювати в Threads, але це поки непросто.

— Є якийсь фідбек від аудиторії з ТОТ? Чи не бояться люди лайкати, коментувати, писати про якісь проблеми?

— Ми розуміємо відповідальність за нашу аудиторію, особливо за людей на окупованих територіях, де ризики значно вищі. Тому цілком природно, що в нас менше відкритого залучення — лайків, підписок, коментарів. Люди можуть наражати себе на небезпеку навіть через такі дії, особливо під час перетину кордонів чи фільтраційних заходів.

Ми працюємо з аудиторією, яка часто не є відверто проукраїнською або має низький рівень довіри. І ми не женемося за лайками чи схвальними реакціями. Водночас ми бачимо фідбек — не завжди позитивний, але змістовний. Наприклад, коли людина вказує на конкретний момент: що на шостій хвилині відео якась «неправда», це означає, що вона додивилася і слухала мінімум до шостої хвилини.

Ми розуміємо, що рішення — наприклад, виїхати з окупації чи уникнути незаконної мобілізації — не приймають на основі одного матеріалу. Люди збирають інформацію з різних джерел. І, можливо, у певний момент саме наш контент стане одним із факторів, який вплине на їхній вибір.

Це робота без швидких і вимірюваних результатів. Ми не завжди бачимо прямий ефект чи «історії успіху». Але розуміємо, що важливо робити те, що в наших силах. Це радше про довгу перспективу: ми не сіємо бамбук, ми сіємо дубки — і ніхто не знає, коли вони виростуть.

Для нас це принципово важливо, бо йдеться не лише про території, а про людей. За кожним звільненим кілометром стоять життя — і військових, і цивільних. Тому важливо говорити не лише про перебіг війни, а й про людей, про гуманітарну кризу та про воєнні злочини.

На фото: Керівниця напрямку стратегічних партнерств і впливу у DII Ukraine Марія Вереітіна, Координаторка проєкту Кластер релокованих медіа, редакторка сайту Маріуполя 0629.com.ua Анна Мурликіна та Любов Раковиця

— Як ви думаєте, оця журналістика, яка присвячена ТОТ — це вже окрема ніша чи галузь? З огляду на те, що тут потрібен особливий психологічний підхід, м’яка комунікація без звинувачень, і що це відрізняється від воєнної журналістики. Як би ви схарактеризували цю нішу?

— Ми якраз про це думаємо, зокрема в контексті Кластеру релокованих медіа (проєкт DІІ-Ukraine, що об’єднує редакції з Донеччини, Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини). Але мені не здається, що це має бути окрема, ізольована ніша чи окремі медіа. Навіть ті редакції, які релокувалися з окупованих територій, не мають працювати лише «для своїх».

Ми вже бачимо зростання негативного ставлення: як до людей в окупації, так і до тих, хто виїхав. Є взаємні звинувачення, багато соціальної напруги, і на цьому ґрунті легко поширюються хейт і розкол.

Тому журналістика про ТОТ має бути і для цих територій, і про них, але не у вакуумі. Це має бути частина спільного інформаційного простору, яка сприяє об’єднанню, а не розділенню. Важливо не стигматизувати людей і не виокремлювати їх як окрему «категорію».

Мені здається, що не варто створювати окрему «нішу» медіа лише про окупацію. Ця тема має бути інтегрованою — як, наприклад, теми прав різних груп: ЛГБТК+, людей з інвалідністю, жінок, людей старшого віку. Вона має природно бути присутньою в інформаційному просторі — від підвищення обізнаності до формування довіри.

Ми вже бачимо, що таких тем стає більше, зокрема і в національних медіа — з’являються подкасти, спецпроєкти. І це важливо: говорити не лише про політичні структури чи «ватажків» терористів чи окупантів, а про людей, які там живуть.

Тому я не вважаю, що це має бути окрема ніша. Такі медіа, безумовно, потрібно підтримувати, адже їм складно самостійно охопити широку аудиторію.

— Як часто люди, які залишаються на ТОТ, в умовах 2026 року можуть бути джерелом інформації? Як змінився цей контакт?

— Ми працюємо з цими людьми з 2014 року. Раніше це було простіше хоча б фізично: перетин КПВВ займав порівняно менше часу, і журналісти чи представники гуманітарних організацій могли зустрічатися з людьми безпосередньо на пунктах пропуску. Зараз це значно складніше.

В окупації посилюється цензура, «закручуються гайки», регулярно шукають нібито «шпигунів», і це, звісно, не сприяє відкритості. Але водночас є великий запит на комунікацію і потреба в ній.

Особливо це відчутно, якщо згадати період з 2014 до 2022 року, коли Україна зробила значний крок уперед у реформах і розвитку демократичних інструментів. Люди мали доступ до виборів, місцевого самоврядування, петицій, громадських ініціатив, незалежних медіа. Вони знали, що можуть звернутися й отримати допомогу.

В окупації цих інструментів немає. І особливо на новоокупованих територіях люди це пам’ятають — їм є з чим порівнювати. Вони пам’ятають, що раніше могли впливати на ситуацію, і навіть зараз, попри ризики й цензуру, іноді намагаються вийти на мітинг, але це не допомагає.

Тому люди продовжують виходити на контакт, звертатися, писати. І для редакції це водночас і можливість, і великий виклик — як безпечно і відповідально працювати з такими джерелами.

— Як їх убезпечити від окупаційної влади?

— По-перше, важливо одразу переходити в безпечні месенджери і використовувати VPN. Це базова річ.

По-друге, коли ми працюємо з такою інформацією, важливо не фокусуватися на одній конкретній історії так, щоб можна було ідентифікувати людину. Краще відштовхуватися від окремого випадку й далі шукати ширший контекст — подібні ситуації, тенденції, підтвердження в інших джерелах. Дуже рідко проблема буває унікальною, зазвичай це частина більшого явища. Для нас це часто стає точкою входу, щоб глибше дослідити тему і показати її системно.

З одного боку, це дозволяє убезпечити конкретну людину, а з іншого — показати ширшу картину того, що відбувається на окупованих територіях, у тому числі для аудиторії в Україні та за кордоном.

Ще до 2022 року ми робили багато контенту саме для людей в окупації — як альтернативу тому, що вони бачать у місцевих медіа. Ми розповідали про реальні проблеми: виплати, політичну ситуацію, повсякденне життя. І до нас приходили як до медіа, яке працює для своєї спільноти, навіть попри те, що ми фізично від неї відірвані.

Це багато в чому про довіру. І медіа, які говорять про окуповані території, підсвічують людей і їхні проблеми, виконують важливу функцію — показують, що про цих людей не забувають.

— Які теми, на ваш погляд, зараз неможливо повноцінно висвітлювати українським медіа через брак доступу — фізичного, до реєстрів, документів, коментарів?

— Це багато в чому залежить від конкретного населеного пункту. Наприклад, про Маріуполь інформації більше — там росіяни самі активно це піарять: «відбудова», іпотека, заселення нових людей. Є навіть розслідування, які показують, як це виглядає насправді. Ми також плануємо робити подібні матеріали.

Але якщо говорити про інші міста — Сіверськодонецьк, Горлівку — там інформації значно менше. Одна з головних проблем — верифікація. Раніше була, наприклад, місія ОБСЄ, яка давала хоча б якусь можливість перевіряти факти. Зараз цього немає.

Крім того, складно знаходити героїв. Це не той контент, який можна поїхати і зняти на місці — доводиться працювати з тим, що є: телеграм-канали, соцмережі, поодинокі свідчення. І працювати з цим стає дедалі складніше.

Якщо говорити про розслідування, є дискусія, чи варто вкладати в них ресурси. З одного боку, всі й так розуміють, що відбувається, що росіяни злочинці. З іншого — це не ті розслідування, які закінчуються вироками. Але я вважаю, що сенс є, якщо ми працюємо для аудиторії в окупації.

— Можливо, такі матеріали можуть показати те, чого не покажуть російські медіа, й стати елементом м’якої сили?

— Так, але тоді постає питання, якою мовою робити ці матеріали. У нас є україно- та російськомовні версії, але для невеликих релокованих медіа це означає вдвічі більше ресурсів.

Якщо ми хочемо дійти до аудиторії, яка не підтримує Україну, нам треба залишати російськомовний контент, аби не робити додаткові бар’єри між нашою інформацією і аудиторією. Ми бачимо, що люди, які нас дивляться, можуть дивитися і російські медіа, і їхніх воєнних блогерів. Поки не заблокований ютуб, — нам вдається досягати цієї аудиторії.

Багато грантових програм орієнтовані на розслідування корупції в Україні, але не на злочини в окупації. Раніше цю тему більше підтримували міжнародні донори, зараз — значно менше.

Тому медіа змушені розширювати тематику, зокрема писати про ВПО, що частково розмиває фокус. І виходить, що для того, щоб робити свою основну роботу, доводиться паралельно виконувати іншу.

Водночас важливо постійно працювати над довірою. Якщо аудиторія починає довіряти одному медіа, це може поступово поширюватися і на інші. Я нормально ставлюся до співпраці між медіа — спільні проєкти тут лише допомагають.

На фото: Голова правління Інституту світової політики Віктор Шлінчак, голова правління Українського кризового медіацентру, експосол Валерій Чалий, Любов Раковиця та шефредакторка сайту «Новини Донбасу» Юлія Діденко на Donbas Media Forum

— Чого не вистачає українським медіа для більш глибокого висвітлення теми?

— Дуже добре, що з’явилася спецномінація на «Честь професії», присвячена ТОТ, бо це якраз спосіб достукатися до потенційних стейкхолдерів. Ми також працюємо з цим на Donbas Media Forum: торік почали говорити про окуповані території на національному рівні, й це важливо — ця тема не має залишатися лише в межах спеціалізованих подій, бо тоді медіа замикаються у своїй бульбашці. Потрібно розширювати фокус, робити спільні проєкти з національними медіа. Так само й локальні медіа в громадах, якф приймають переселенців, мають працювати з цією темою.

Також потрібно доносити до донорів, що нам потрібно не лише фінансування, а й підтримка у навчанні, технічних рішеннях, психологічній допомозі. Бо ментальне здоров’я в цій роботі критично важливе. Ми працюємо з дуже важкою інформацією, і часто це люди, які самі є вихідцями з окупованих територій, переселенці, емоційно залучені. Це сильно б’є по психіці. Є і вторинна травматизація: журналісти дивляться складний контент, працюють із пропагандою — вони не можуть цього уникнути, це їхня робота. І це потребує окремих програм підтримки.

Потрібні й навчальні програми, але вони мають бути адаптовані. Не можна робити однакові курси для національних, регіональних, локальних і релокованих медіа — це різні умови й потреби. Те саме зі сторітелінгом: ми не завжди можемо поїхати на місце, дозняти, знайти всі коментарі. Робота з темою окупації має свої обмеження, і це треба враховувати.

Але ці навчання мають бути «екологічними». Часто одні й ті самі програми читають ті самі ментори для маленьких редакцій, де працює три-чотири людини, і це стає формальністю, особливо коли участь обов’язкова для грантів. Люди просто не мають часу. Тому важливо робити навчання більш релевантними. Зараз, наприклад, є запит на доступ до інформації, верифікацію, монетизацію — але знову ж таки, адаптовану.

Мені здається перспективним підхід peer-to-peer — навчання одне одного. У кожного вже є унікальний досвід. Бо часто приїжджають умовні експерти і розповідають приклади, які не працюють у наших умовах. Натомість обмін досвідом між редакціями може бути значно кориснішим.

Окрема велика тема — це digital security. Це дорого і складно: техніка, підписки, протоколи, навчання. Чим більша команда — тим більше потенційних вразливостей. Але й маленьким редакціям складно, бо якщо стається злам — втрачається все.

Так само важливо навчання щодо штучного інтелекту. Він уже активно використовується в пропаганді, але водночас може допомогти оптимізувати роботу редакцій з обмеженими ресурсами.

Ще один аспект — це відсутність системної державної політики та комунікації щодо окупованих територій. Журналістам складно отримувати офіційні роз’яснення з важливих тем — документів, виїзду, пенсій. І тут наша роль — не лише висвітлювати, а й адвокатувати важливість теми, ставати суб’єктами процесу.

І нарешті, важливо говорити про визнання. Такі премії, як «Честь професії», дають відчуття, що ця робота має сенс. Бо часто ми не бачимо результатів своєї роботи — можливо, вони будуть пізніше, а можливо, й ні. Але це наша місія, і ми маємо її продовжувати.

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.