Програма Partnership fund for Resilient Ukraine (PFRU) — стабілізаційна програма за участі семи європейських країн — останні кілька років системно підтримує Україну у відновленні та підвищенні суспільної стійкості у різних напрямках: від розвитку місцевих громад — до сфери культури.

«Детектор медіа» поговорив з Ольгою Котюк про інституційну архітектуру та ключові напрямки діяльності PFRU, про взаємодію з місцевими громадами, провідними інституціями та органами влади, а також про те, як конвертувати досвід опору викликам війни у майбутнє відновлення та стійкість країни.

— Ольго, розкажіть, будь ласка, про загальну архітектуру та основні цілі програми PFRU.

— Програма «Партнерство за сильну Україну» (Partnership fund for Resilient Ukraine) — це багаторічна мультидонорська програма підтримки уряду та суспільства України. Слово «партнерство» в назві невипадкове, адже нас підтримує не якийсь один європейський уряд, а консорціум із семи країн, що об’єднали свої зусилля, аби допомогти Україні вистояти і зміцнитися під час російської збройної агресії проти нашої країни — це Велика Британія, Естонія, Канада, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія та Швеція. Ініціатива створення PFRU походила від Великої Британії, згодом до неї доєдналися решта шість міжнародних партнерів.

Ця програма виникла ще у 2021 році, до початку повномасштабної війни, і мала на меті діяти «на випередження». Початок повномасштабного вторгнення Росії до України на початку 2022 року змусив нас суттєво переформувати нашу роботу та пріоритетні напрямки діяльності — відтоді мандат нашої діяльності був значно розширений.

PFRU — це стабілізаційна програма, і, на відміну від багатьох розвиткових міжнародних програм, що мають мандат підтримувати розвиток інституцій, індустрій і суспільств загалом, ми не займаємося, власне, гуманітарною допомогою. Наш підхід — підтримувати Україну та посилювати її стійкість під час збройного конфлікту та повоєнного періоду. Зазвичай стабілізаційні програми – це відносно короткострокові інтервенції, що створюють передумови для подальшої роботи розвиткових програм.

— Ваша діяльність розподіляється на два часові горизонти: перший, більш короткий, має назву «Раннє відновлення», другий, більш стратегічний — це «Відродження». Як програма існує в цих двох часових рамках, особливо з огляду на складність планування програмної діяльності під час повномасштабної війни?

— Так і є. Ця складність у плануванні також є викликом і для наших фінансових партнерів із семи європейських країн, що підтримують роботу PFRU. Війна справді триває, тож зараз ми з нашими партнерами та методологічною командою повсякчас переосмислюємо, чим в умовах сучасної тривалої конвенційної війни має бути наша робота.

Ми діємо як на національному рівні, підтримуючи органи центральної державної влади (зокрема ті міністерства, що нині найбільше включені у підтримку життєдіяльності українського суспільства), так і на локальному рівні. Наша географія розповсюджується на всі області, що прилягають до лінії бойового зіткнення (сюди ж входять звільнені від окупації території): це Чернігівська, Харківська, Сумська, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Також ми працюємо з місцевими адміністраціями та громадами, що були змушені переміститися з тимчасово окупованих територій на більш безпечні.

— Якими є ключові напрямки роботи PFRU?

— По-перше, у нас є такий собі механізм «швидкого реагування» у роботі з місцевими громадами, що перебувають у стані загроженості перед викликами великої війни або ж стоять перед загрозою евакуації. В таких ситуаціях ми допомагаємо облаштовувати укриття, забезпечуємо важку техніку, що працює над розбором завалів після обстрілів, фінансуємо закупівлю великих когенераційних установок та генераторів тощо. Це формат «швидкої допомоги», аби місцеві громади мали доступ до базової безпеки та підтримки власної життєдіяльності. Якщо ж лінія фронту наближається до конкретної місцевої громади, і евакуації не уникнути — ми також допомагаємо в цьому процесі.

Другий важливий напрямок нашої роботи — це підтримка критичної інфраструктури. Це і допомога з гуманітарним розмінуванням, і фінансування дренажних систем, і допомога критичним для громади підприємствам з убезпечення ліній виробництва, і реінтеграція та навчання людей нових навичок, аби вони мали можливість продовжувати працювати в умовах війни.

Наступний напрямок — власне, той, до якого належить культура. І тут ми маємо справу з досить нетиповим для міжнародних програм підтримки моментом: у програмі, що від початку здизайнована, аби реагувати на виклики війни, робота з темами культури й ідентичності включена до восьми основних напрямків роботи задля єдності та згуртованості суспільства під час війни.

— Це справді важливо, адже у сталому розвиненому суспільстві культура — не декоративна «вишенька на торті», а базова засада і важлива складова суспільного блага.

— Саме так. Культура в архітектурі PFRU від початку є одним із центральних стовпів, на яких тримається життя загрожених громад. Це і заклади культури, і громадські організації, і мережа дієвців культури, що в громадах часто виступають «тримачами зв’язків» і активом, що допомагає з розв’язанням багатьох нагальних питань. Саме дієвці культури на місцях найчастіше є першими, хто реагує на запити та потреби громади, до того ж, вони здатні розв’язувати величезну кількість питань, навіть не пов’язаних напряму з культурою: від документування руйнувань культурної спадщини — до організації евакуації.

Зрозумівши це, ми побудували таку систему, яка підтримувала б культурні інституції, громадські організації та дієвців культури на місцях. І це критично важливо саме для прифронтових громад, тому що культура — це історично найбільш вразлива галузь, що і до великої війни довгий час була системно недофінансована. З повномасштабним же вторгненням ми постали перед ще більшими викликами в цій сфері. Окрім безпекових загроз, багато фахівців культури виїхали з України, відтак кадрова криза стала ще одним серйозним викликом у сфері.

Уся ця сума нових викликів вимагала від закладів культури на місцях — музеїв, бібліотек, архівів, інших комунальних установ — не лише залучення нових кадрів, але й розвитку нових навичок, що відповідали б запитам часу. Це підштовхнуло нас до створення програми «Спадщина. Простір для роботи», до створення якої також долучилося кілька найбільш спроможних українських культурних інституцій, що готові ділитися власною експертизою — це Мистецький Арсенал, Харківський літературний музей, Одеський національний художній музей, фонд «Ізоляція» та DCCC.

— З яких ключових напрямків складається програма «Спадщина. Простір для роботи»? Якою є її структура та основні завдання?

— Перш за все, ми створили розгалужену curriculum-програму, спрямовану на розвиток основних навичок, необхідних культурним дієвцям для роботи в умовах нової реальності. Ми думали заразом і про те, як інтерпретувати нашу культурну спадщину в умовах великої війни та тієї нової хвилі суспільного інтересу до власної культури й історії, що виник в Україні після 2022 року.

Саме тому ми «запакували» в цю програму і роботу з наративами, і переосмислення культурної спадщини, і багато іншого.

— Інституції культури (і зокрема музеї) нині справді перебувають у масштабному процесі перевимислення власної місії та ролі й загалом інституційної трансформації: від перегляду колекцій і реекспозицій — до пошуку нового способу говоріння з аудиторією. Як побудована архітектура цієї програми та які ще скіли ви допомагаєте музейним командам розвивати в її рамках?

— Окрім, власне, розвитку конкретних скілів, програма «Спадщина. Простір для роботи» передбачає також і менторську підтримку від представників п’яти залучених партнерських інституцій. Відтак, команди, що будуть відібрані на участь у програмі, матимуть менторський супровід від найкращих експертів. Ті ж із команд, що успішно пройдуть навчання, за відкритим відбором зможуть отримати фінансування на втілення свого проєкту.

Наразі відбувається вже третя ітерація цієї програми: відбір на неї триває до 19 квітня. Кожна ітерація мала дещо відмінний тематичний фокус. Саме ця фокусується на трьох основних тематичних блоках: робота з ідентичністю, все, що робить нас єдиними та згуртованими як суспільство, та рефлексія над різними досвідами війни. І тут важливо розуміти, що ці досвіди війни а) здебільшого дуже непрості; б) надзвичайно різноманітні, відтак вони можуть бути як фактором об’єднання, так і тригером суспільних розламів. Тож наша мета тут — допомагати зберігати як вертикальну, так і горизонтальну суспільну згуртованість. Щоб люди в громаді довіряли та приймали одне одного, і могли успішно кооперувати та давати раду з викликами війни, а згодом і працювати над відбудовою країни. І, з іншого боку — щоби наші соціальні ліфти працювали, щоб взаємодія між громадянами та владою відбувалася ефективно, а наші інституції працювали стало тощо.

У цій програмі запрошені лектори й експерти (зокрема з уже згаданих партнерських інституцій), що ділитимуться власним досвідом. Ми плануємо тут говорити про культуру саме як про драйвер суспільної згуртованості, й про те, яким чином нові підходи до залучення аудиторії можуть допомогти нашим культурним інституціям ставати сильнішими.

Другий фокус — це локальна ідентичність. Ми в PFRU загалом багато працюємо з темою ідентичності. Загалом у суспільствах, що переживають події війни, вона часто є точкою конфлікту або посиленої уваги. Українська ситуація тут дещо нетипова, адже досвід попередніх війн найчастіше був пов’язаний із внутрішніми громадянськими конфліктами. Наша ситуація є іншою: ми радше говоримо про ідентичність, яку українці нині відкривають у собі — й події війни тут також відіграють не останню роль.

У нас є дослідницький відділ, що активно відстежує те, як українське суспільство змінюється з перебігом цієї війни. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями, близько 90% громадян України ідентифікують себе як українців незалежно від етнічного походження.

— Звісно, це ж питання приналежності до політичної нації, коли українцем тебе робить саме українська ідентичність, а не кров.

— Так. Також у третій ітерації програми «Спадщина. Простір для роботи» ми плануємо заглибитись у поняття локальної ідентичності, яка дуже характерна для низки регіонів, з якими ми працюємо. І за інформацією соціологічних досліджень, і за досвідом роботи «в полі» ми бачимо, що локальна ідентичність українців не конфліктує з громадянською, а органічно її доповнює. Але інтерес до локальної історії власного регіону, до його культури, звичаїв, умовної традиції крулевецьких рушників нині величезний.

— Насправді ніколи не буває просто «крулевцьких рушників» чи «просто косівської кераміки» — все це фрагменти спільної культурної традиції, а також спосіб укорінення на власній землі й у власній культурі.

— Так, і це не абстрактна теорія, а дуже конкретні, «намацальні» речі. Кожна з трьох фокусних тем програми працює на те, аби передавати методологію інтерпретації нашої культурної спадщини. Тому ми запрошуємо команди різноманітних культурних інституцій (і музеї, і бібліотеки, й освітні проєкти на місцях, і громадські організації, й інституції, що працюють і природною спадщиною (природничі музеї, ботанічна сади, дендропарки тощо) подаватися до участі у програмі «Спадщина. Простір для роботи» — це можна зробити до 19 квітня. Подаватися можуть інституційні команди до трьох людей. Участь можна брати й онлайн, і офлайн. Заявка дуже проста, головне — мати ідею проєкту і бажання працювати з ним. Зі свого боку, ми з експертами радо допоможемо відібраним учасникам розпрацювати та методологічно вивірити свої проєкти, які на другому етапі програми вони подаватимуть на грантове фінансування. Суми фінансування — немалі (є два розміри фінансової підтримки — це проєкти до 500 тис. грн і проєкти до 1,5 млн грн), також ми закладаємо вдосталь часу на реалізацію проєктів — понад шість місяців.

— Ще один напрямок роботи PFRU — це взаємодія з низкою ключових культурних інституцій. Зокрема, ви співпрацюєте і з витворювачем культурних політик та управлінцем культурною сферою в особі Мінкульту, з Українським культурним фондом та іншими культурними інституціями. Який тут основний фокус, у чому саме ви допомагаєте інституціям? Це більшою мірою софти чи саме посилення інституційної спроможності, що нині, під час війни, також є великим викликом?

— Завдяки нашому розширеному мандату як стабілізаційної програми ми працюємо зокрема і з темами на політичному рівні, допомагаючи органам державної влади у формуванні політик. Так, один із наших напрямків роботи — це проєкт, що працює з питанням тимчасово окупованих територій. Оскільки Україна нині не має доступу до цих територій, то цей напрямок зосереджений на аналізі та допомозі органам влади в розробці політик, що сприятимуть майбутній реінтеграції цих територій.

Інший напрямок нашої роботи — «Культура та ідентичність» — також спрямований на діяльність на рівні політик. Він передбачає підтримку ключових стейкхолдерів і policy-maker’ів. У його межах ми підтримуємо низку культурних інституцій, серед яких і Український культурний фонд. Взаємодія з фондом для нас — це можливість працювати системно, адже УКФ — велика інституція, що працює фактично з усім культурним полем.

На відміну від більшості країн, що переживали досвід війн, Україна — це приклад країни, чиї інституції продовжують ефективно працювати навіть під час війни, і це допомагає нашій державі залишатися більш сталою та продукувати більше суспільного блага. Саме тому посилення наших інституцій, і зокрема культурних, є важливим фокусом нашої роботи.

Після торішнього оновлення команди Українського культурного фонду (йдеться про переобрання складу Наглядової ради УКФ на початку 2025 року — «ДМ»), ми змогли почати працювати з УКФ на більш системному рівні. Наразі ми надали кошти на грант-пул, спрямований на роботу освітян із місцевими музеями, що буде невдовзі оголошений і реалізований через УКФ як розпорядника коштів. Також ми працюємо на тим, аби операційно підсилити команду фонду з огляду на те, що попереду, найшвидше, непросте літо і ще більше непроста зима.

— УКФ і цієї зими через багаторазові відімкнення опалення та прориви труб теплопостачання фактично втратив можливість працювати у власному офісі.

— Саме так. Саме тому питання «хардів» тут стоїть доволі гостро. Відтак, ми докладаємо зусиль, аби допомогти команді фонду безперебійно працювати навіть у таких непростих умовах — банально мати необхідне офісне приладдя (від стільців до ноутбуків). Адже ми розуміємо, що не можна просто навчати фахівців без огляду на те, чи мають вони базові умови для роботи.

Ми також системно працюємо з Українським інститутом національної пам’яті в напрямку випрацювання політик меморіалізації війни, підсилення їхньої взаємодії з місцевими громадами, практиками меморіалізації тощо.

— Там справді є, з чим працювати, зважаючи на величезний розрив між реальним запитом на меморіалізацію на місцях і дуже умовною спроможністю держави на нього зреагувати.

— Так. На щастя, команда УІНП дуже відкрита до взаємодії — ми дуже успішно співпрацюємо вже понад два роки. І я переконана, що спільна робота над новими політиками меморіалізації, які б не зарегульовували сферу, а відображали реальні потреби суспільства в цій сфері, є дуже важливим завданням.

— А як щодо вашої взаємодії з державним управлінцем культурною сферою — Міністерством культури?

— З міністерством ми почали працювати ще у 2023 році, проте за останній рік напрямки нашої спільної роботи дуже оновилися. Наразі, після зміни керівництва міністерства та дуже плідної роботи експертних груп із розробки стратегії культури до 2030 року, ми почали активно працювати над тим, як наші практики та наші дієвці культури на місцях можуть ставати опорою для держави та запорукою стійкості сфери культури загалом. Виник запит піднімати це на рівень роботи з національними культурними політиками. Міністерство зі свого боку виявляє абсолютну відкритість у цій співпраці.

Наразі у нас є кілька напрямків взаємодії. Перше — це співпраця, що стосується розвитку сектору культури як чинника національної безпеки. Під час торішньої Ukraine Recovery Conference ми мали установчу зустріч, що започаткувала новий підхід до «хард»-відновлення в низці українських регіонів. Нині ми спільно з міністерством розробляємо та промотуємо підхід Cultural sensitive recovery (культурно чутливе відновлення), що має перерости у велику програму. Цей підхід виходить із того, що культура є важливою підвалиною та однією з важливих «лінз», яку громади та відповідальні органи мають використовувати у розвитку країни, і зокрема у її повоєнному відновленні. Звісно, бойові дії нині ще тривають, але в Україні є громади, що вже успішно подають свої проєкти відновлення на державну платформу фінансування Dream (за задумом, фінансування усіх проєктів відновлення має бути централізовано, аби місцеві громади могли подаватися на нього за єдиним стандартом).

У чому полягає наш підхід Cultural sensitive recovery? По-перше, ми спільно з експертами, а також Міністерством культури розробляємо методологію, що ляже в основу відповідних державних політик, і тоді кожен проєкт, що подається на державне фінансування через платформу Dream, матиме цю культурно чутливу оптику. Аби кожна місцева громада могла оцінити, яка у них є локальна ландшафтна спадщина, яке просторове планування тощо. Щоб при масштабуванні майбутньої повоєнної відбудови на рівень усієї країни ми могли зберегти власну культурну ідентичність і різноманіття, а не просто реплікували типові проєкти по всіх регіонах, без огляду на локальні особливості.

Окрім цього, наразі ми готуємося до оголошення вже другого конкурсу для мультидисциплінарних команд із різних громад. Туди будуть залучені і представників місцевого самоврядування, і менеджери місцевих адміністрацій, відповідальні за проєкти відновлення, і представники сектору культури. Ці команди спільно працюватимуть над розробкою проєктів. Звісно, тут є виклик, що всі місцеві громади нині перебувають у різних безпекових умовах: якщо йдеться про прифронтові регіони, то очевидно, що пріоритетом там нині може бути саме безпека, а не подібні проєкти. Проте ті громади, що нині перебувають в кращій безпековій ситуації, ми закликаємо долучатися до проєкту.

Також у нашому «портфелі» спільних із Міністерством культури напрямків співпраці — робота з підтримки грантової програми «Власна справа» для креативних індустрій. Важливо комунікувати цю можливість представникам креативних індустрій, які могли досі не замислюватися про можливість отримати грант на власну діяльність від держави.

Ми підтримуємо і такий напрямок розвитку політик міністерства як реформа державних комунальних установ культури. Перший пул закладів, що беруть участь у цій трансформації — це 20 культурних установ, проте я певна, що надалі все більше інституцій завдяки цій реформі зможуть посилити власну самозарадність. Ми підтримуємо розробку аналітики та дорожньої карти цієї реформи. Працюємо з командами юристів, організаційних менеджерів та інших експертів, аби допомагати міністерству супроводжувати розробку та впровадження реформи крок за кроком.