Про ПЕПів. Просто, якщо хтось не знає: в Україні пожиттєвими ПЕПами є директори цирків, філармоній і, наприклад, Довженко-центру. І Арсеналу теж, звісно. Це суто випадкове застосування норми через юридичну форму організації — державне підприємство. Так само директорам усіх цих інституцій заборонено виїжджати за кордон з приватних причин. Водночас ПЕПами не є директори державних установ — наприклад, музеїв і заповідників — із більшими бюджетами, ніж у багатьох ДП.

Ті інституції, які зареєстровані як ДП, а не ДУ чи ДО, як-от музеї і (чомусь) Львівська опера, мають таку форму з певних давно застарілих міркувань. Причина вибору такої форми років зо 20 тому полягала у більшій свободі заробляти і розпоряджатися заробленими коштами. Це була милиця, яка мала трохи підлатати неадекватний ступінь контролю за інституцією з боку органу управління, як це й нині є у випадку державних установ. Ви ж, мабуть, чули скарги на те, що не можна купити олівці, коли в тебе в кошторисі ручки, бо орган управління не погоджує? Оце воно.

Суть і призначення самих інституцій культури при виборі юридичної форми до уваги не бралися. Абсолютно не йшлося про те, що вони за своєю ідеєю є інституціями публічного блага, не спрямованими на отримання прибутку. Зрештою, саме тому всі вони є одержувачами бюджетного фінансування.

Розповсюдження норми й практики пожиттєвого моніторингу на, умовно, директорів цирків — це просто таки кричущий приклад випадкового застосування політик. Тому так, підходи до ПЕП мають бути змінені і таки приведені до якоїсь адекватної і розумної рамки хоча б у цьому.

 Джерело: фейсбук-сторінка Олесі Островської-Лютої