У квітні 1945 року, коли американські війська просувалися вглиб Центральної Німеччини, підрозділи, відповідальні за вилучення трофейних архівів, натрапили на масив документів, евакуйованих із Берліна. Йдеться про матеріали спеціальної служби при Верховному командуванні Вермахту. Вона збирала докази порушень законів війни усіма сторонами, передусім — начебто вчинених проти німецьких військових і цивільного населення. Архів знайшли союзники. Після захоплення його вивезли до Сполучених Штатів як трофейні документи. На відміну від багатьох інших німецьких матеріалів, цих чомусь практично не використали під час Нюрнберзького процесу. Вони залишалися в американських архівах із обмеженим доступом протягом десятиліть. Лише наприкінці 1960-х років архів почали передавати до Федеративної Республіки Німеччина. Сьогодні у Фрайбурзі зберігається близько 226 томів цих матеріалів — саме той обсяг, який фізично зберігся після війни.
Тож маловідомий, але принципово важливий історичний факт: паралельно з веденням агресивної війни нацистська Німеччина створила власну систему документування воєнних злочинів, де військові збирали інформацію про ймовірні порушення законів війни. Ця система мала всі зовнішні ознаки серйозної юридичної роботи. Це було зроблено як із пропагандистською метою, щоби формувати вигідну для себе картину подій і звинувачувати противників у порушеннях міжнародного права, так і для власного захисту. І це ламає стереотип, що воєнні злочини документують лише жертви агресії.
Чому я вирішив про це згадати? Бо цей досвід демонструє, що агресори теж збирають факти правопорушень. І роблять це системно та із залученням пропагандистських інструментів. Росія зараз чинить так само.
1939 року при Верховному командуванні Вермахту було створено спеціальне бюро з розслідування порушень міжнародного права — Wehrmacht-Untersuchungsstelle für Verletzungen des Völkerrechts. Його завданням було документувати правопорушення, нібито вчинені проти німецьких військових і цивільних, а також перевіряти звинувачення проти самої німецької армії. Бюро не проводило слідчих дій безпосередньо на місцях. Воно опрацьовувало матеріали, що надходили через військові й адміністративні структури Вермахту, а опісля здійснювало їх правовий аналіз і систематизацію. Тобто інформацію збирали військові структури, а вже потім ці матеріали централізовано узагальнювали, систематизували та оформлювали у багатотомні справи.
Юридичної форми було дотримано: протоколи, свідчення, рапорти, судово-медичні висновки, фотографії, відео, журнали бойових дій. Проте показово, що з усіх збережених томів лише один містив інформацію про злочини, вчинені німецькою стороною.
Серед задокументованих епізодів були й відомі події. У червні–липні 1941 року під час відступу радянських військ співробітники НКВС здійснили масові страти ув’язнених у львівських тюрмах. Ідеться про тисячі загиблих українців, євреїв, поляків та інших, заарештованих у 1939–1941 роках. Німецька сторона фіксувала ці факти й використовувала їх у пропагандистських матеріалах.
Іншим прикладом став Катинський розстріл. Навесні 1940 року НКВС розстріляв понад 20 тисяч польських військовополонених і представників еліти. Після виявлення масових поховань 1943 року німецька влада організувала ексгумації, залучила міжнародну комісію лікарів і провела судово-медичні дослідження. Матеріали були оформлені в докладні звіти й стали частиною масштабної інформаційної кампанії. Водночас СРСР намагався включити Катинь до обвинувачення проти нацистів у Нюрнберзі, стверджуючи, що розстріли відбулись у вересні 1941 року й були здійснені саме німцями. Однак у підсумку суд не визнав це доведеним і не виніс рішення по суті.
У матеріалах також зафіксовано окремі випадки позасудових страт німецьких військовополонених підрозділами французького Руху Опору 1944 року.
За різними оцінками, бюро сформувало понад 400 томів матеріалів. До нашого часу збереглися 226 томів — приблизно половина первинного масиву. За наявною інформацією, частина архівів згоріла наприкінці війни, частину втрачено під час евакуації. Це показує одну важливу річ: доля навіть «доказів» агресора часто залежить від того, хто контролює архіви після війни і як формується повоєнна політика пам’яті. Чи можемо ми з упевненістю стверджувати, що всі томи повернулися до Німеччини? Ні. І тут теж є над чим замислитися.
Після війни світ побачив Нюрнберзький і Токійський процеси. Водночас процес відбувався в умовах повоєнного балансу сил. Частину матеріалів, зібраних німецькою стороною, союзники використали для підтвердження окремих епізодів, але значний масив документів не став предметом самостійної правової оцінки. Як і злочини, вчинені союзниками.
Ця історія має прямі паралелі із сьогоденням. І дає змогу краще зрозуміти, чи навчилися ми на власних помилках. Очевидно, що у війні сторони борються не лише за території, а й за долю правди та право формувати юридичну версію того, що відбувається. Однак якщо раніше перемоги на фронті були безпосередньо пов’язані з правом формувати власну версію подій, то в наш час усе набагато складніше. І питання, як цю війну знатимуть наші нащадки, насправді досі відкрите. Багато залежить від нас самих.
Іще з 2014 року російська влада системно формує власні масиви матеріалів про нібито злочини української сторони. Ми ж розпочали цю системну роботу п’ять років по тому, 2019 року, зі створення Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, в Офісі генерального прокурора.
У Слідчому комітеті РФ цією темою займається спеціально створене управління з розслідування «злочинів міжнародного характеру проти мирних громадян», а також, починаючи з 2022 року, Головне військове управління. Відкривають кримінальні провадження, публікують «свідчення», готують звіти, знімають сюжети про «розіп’ятих хлопчиків». А раніше ще й «спамили» до ЄСПЛ. Нам це здається абсурдним, але юридична оболонка частини таких матеріалів створює враження доказовості.
У більшості випадків ці матеріали, ймовірно, мають насамперед пропагандистську мету — сформувати альтернативну версію подій, виправдати факт агресії, розмити межу між нападником і жертвою. І ця робота активно ведеться, зокрема, в тих-таки країнах Глобального Півдня. Я можу це стверджувати, адже ще до повномасштабного вторгнення працював із такими матеріалами. Тоді російська влада видавала «томи» з нібито доказами, які розповсюджувала насамперед за кордоном. Якось мій знайомий привіз такий із Чехії. Недовго думаючи, я долучив його до матеріалів кримінального провадження. Колеги тоді дуже здивувалися. Але, як на мене, найкраща боротьба з фейками — реальне незалежне розслідування. Цю роботу не варто недооцінювати, коли ми говоримо про гібридні загрози й інформаційну війну.
Як бачимо, це не нове в історії. Агресори різних епох часто мають більше спільного між собою, ніж із тими, кого вони звинувачують. Російська влада називає одним із приводів для агресії «денацифікацію». Проте використання права як інструмента інформаційної війни, вибіркове документування та централізоване конструювання потрібного наративу — це практики, вже відомі в історії. Водночас важливо розуміти, що міжнародне гуманітарне право, на жаль, ефективно працює насамперед там, де всі сторони конфлікту принаймні намагаються його дотримуватися. Якщо одна сторона системно ігнорує норми, а інша опиняється в умовах асиметрії, простір для права різко звужується.
Звісно, сьогодні ситуація істотно відрізняється від 1940-х років. Доказ порушення більше не існує лише в закритому архіві чи матеріалах державного слідства. Він формується й циркулює в різних середовищах: у відкритих джерелах, звітах міжнародних організацій, розслідуваннях журналістів і правозахисників, масивах цифрових даних. Сучасні технології значно ускладнюють монополію держави на інтерпретацію подій і дають змогу фіксувати факти майже в реальному часі. І те ж поле бою завдяки новітнім технологіям фактично стає прозорим. Утім, така відкритість створює нові виклики: інформації стає більше, але водночас зростає ризик маніпуляцій, дезінформації та помилкових висновків. Тому ключового значення набувають стандарти перевірки, збереження та юридичної оцінки доказів. Не менш важливим є питання універсальності, застосування однакових критеріїв до всіх сторін конфлікту.
Саме тому для України принципово важливо не лише викривати маніпуляції, а й безумовно дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, системно працювати з доказами. І, зрештою, створити в самій структурі Збройних сил України повноцінний напрям зі збору та збереження доказів із поля бою. Йдеться про послідовну фіксацію фактів у зоні відповідальності військових (куди немає доступу правоохоронним органам), збереження доказової бази, взаємодію з міжнародними механізмами правосуддя та забезпечення прозорості розслідувань. Адже в сучасній війні доказ є не лише юридичним інструментом. Він формує довіру до держави, впливає на міжнародну підтримку й стає основою для майбутньої відповідальності винних. У довгостроковій перспективі саме якісно зібрані та перевірені докази визначатимуть, чи буде відновлено справедливість і чи зможе міжнародне право зберегти свою силу перед обличчям агресії.
