Дмитро Лінартович — актор, поет, офіцер ДШВ ЗСУ, голос голлівудських героїв в українському дубляжі. Після поранення в Соледарі він відновлювався через мистецтво, слово й музику. В інтерв’ю Детектору медів він розповів про «фронтову хімію», гіперсприйняття дійсності, ПТСР а те, чому українському кіно потрібні люди з «непорожніми» очима. 

— Дмитре, можете розповісти, як саме ви дістали поранення?

— Це сталося під час боїв у Соледарі. Спочатку був Херсонський напрямок, потім Бахмут, а далі — Соледар. Там нас взяли в кільце. Дуже щільно працювали ворожі снайпери. У наш панцирник прилетіло збоку, потім ми підірвалися на міні — нас підкинуло, все посікло… Уламки залетіли через оглядове вікно, коли я відстрілювався.

Усе це відбувалося на величезному стресі. Я потім у своїх «словоспівах» багато цих біографічних речей прописав у поетичній формі. Є в мережі мій твір, який так і називається — «Поранення». Це про ті потрясіння, після яких ти виходиш у цивільне життя після шпиталю, після катетерів і крапельниць. Тобі здається, що ти просто як поранений вовцюга з цим «хлопцюжним» духом. Ти розумієш, що нічого не можеш змінити, й тільки терпіння тобі допоможе.

Але вібрації все одно «випирали». Я пам’ятаю, як адаптувався, коли почав з’являтися «на паркеті» по службі. Мені доводилося буквально зациклювати себе на спокої, бо кров вирує. Будь-яка конфліктна асоціація, побутова суперечка чи навіть випадкова обмовка — і в тобі одразу закипає активність, просинається гостре почуття справедливості. Тобі здається, що все навколо не так, а треба інакше. Хоча насправді це просто спокійна розмова, а я все сприймав гіпертрофовано, у перебільшених формах. Реакція була такою, ніби ти одночасно тримаєш сім-вісім об’єктів уваги, як у бою.

— Наскільки важко вам було після поранення не просто відновитися фізично, а й адаптуватися до цивільного життя? Що вас найбільше вразило після повернення з війни?

— Річ у тім, що там, на бойових, ти постійно працюєш на межі ресурсу. Це хронічний недосип, недоїдання, холоднеча. Ти переживаєш величезні потрясіння — бачиш кров, смерті, й у тобі починає працювати так звана «фронтова хімія». Коли ти постійно в такому стані, організм звикає до цього шаленого ритму. І коли ти переходиш у цивільне життя, твоя фізіологія за звичкою каже тобі: «Давай, гойдай так само, як ти робив раніше!».

Але в цивільному житті, навіть коли служиш у тилу, такого немає. Навіть коли виходиш на сцену в театрі, того впорску адреналіну в кров уже не відчуваєш. Що таке ПТСР, про який усі говорять? Це картинки з бойових, що постійно стоять перед очима. Наприклад, як ти переступаєш через тіло молодого українського воїна, він молодший за тебе, він поранений і стікає кров’ю, дивиться в небо… А ти не можеш зупинитися, бо тобі треба доштурмувати. Ти йдеш уперед, залишаючи його одного. Багато таких речей закарбовується в пам’яті.

У цивільному житті зовсім інші вібрації, темпи й ритми. Дух побратимства там надзвичайно сильний, бо від твого «оплічника» залежить твоє життя. У міських циклах такого способу існування просто немає, це неможливо. Тому доводилося адаптуватися, буквально стишувати себе.

— Як вам вдалося знайти рівновагу і стати частиною реабілітаційного руху?

— Мені пощастило — я кинув себе у творчість. Зараз я паралельно і офіцер ЗСУ, і актор, і член спілок кінематографістів та письменників. Я взяв гітару і пішов у люди: до курсантів у військові виші, до побратимів, до волонтерів, до небайдужих співгромадян, яким «болить за Україну». Я почав проводити творчі зустрічі, де не тільки співав, а й розмовляв із людьми, «виговорювався» на наші одвічні теми: хто ми такі, яка наша ментальність.

Через пісні та вірші я сповідував усе: воєнний цикл, соціально-побутовий, філософський, іронічний. Коли ти працюєш на глядача, ти віддаєш себе і свою енергію сповна. У якийсь момент я був на таких швидкостях, що мав по три-чотири виступи на день. Я повертався знеструмлений, але саме це «притинало» мій ПТСР. Умовно кажучи, я ніби освячував свою кров самостійно.

Після виходу зі шпиталю далі реабілітація завжди продовжується завдяки хорошим людям. І саме тому зараз я співпрацюю з організацією «Реабілітаційна сила України». Ми спілкуємося з ветеранами, показуємо кіно, проводимо творчі зустрічі — це «зшиває» серця. Це трошки поновлює душі. Я зрозумів, що реабілітація потрібна не лише воїнам, реабілітація потрібна усьому нашому суспільству. Наші люди «розкуйовджені», пошарпані війною. У кожного хтось служить або волонтерить. Оскільки я маю «українську прошивку», я знав, що мушу вижити, щоб нести людям українське слово, щоб реабілітувати таких, як я, бо я знаю методики, я знаю, як це робити через творчість, через розмову і бесіду. Я почав цим займатись і можу сказати, що зараз я себе вже трошки «вирівняв». Я продовжую служити у війську і паралельно можу реалізувати себе і у творчому напрямку.

— Багато акторів із початком повномасштабного вторгнення стали до лав захисників України. Зараз дехто з них уже повернувся з фронту через поранення, хвороби або з інших причин. Наскільки кіноіндустрія має бути готова залучати їх, навіть якщо вони не були зірками до війни?

— Якщо актор пройшов горнило фронту, зачерпнув цього суворого і безжального досвіду й при цьому знайшов в собі сили жити далі, має бажання повернутися в професію — його неодмінно треба брати в кадр. Чому? Тому що оптика камери зафіксує глибину очей. Там не буде порожнечі, там буде думка. Навіть якщо це не воєнне кіно, а мелодрама — такий актор буде переконливішим. Мистецтво не любить фальші.

Звісно, що у нас дуже часто знімають «однодневки». Подивилися, насіння полузгали й забули. Але якщо раптом продюсери захочуть щось шедевральне зробити, дійсно хороше і якісне, тоді потрібно залучати акторів, режисерів, операторів, які пройшли «бойові». Які при цьому здатні, які залишились у формі, які можуть творити — зніматись і знімати. Вони створять високохудожні картини, які будуть достовірно передавати епоху, час, у яких буде глибина. Будуть створювати фільми, які ми зможемо залишити своїм нащадкам.

Зараз часто йдуть за тенденціями: беруть когось «профнепридатного», аби типаж сходився і щоб людина була «кишенькова» — що сказали, те й зробив. Це шлях у нікуди. Це порожній і прісний кадр. Це не мистецтво, а антимистецтво. Тому я закликаю продюсерів і режисерів: не бійтеся брати фронтовиків. Якщо людина має талант і бажання, з нею треба працювати. Магія кіно — монтаж, плани — допоможе, але багаж і глибину образу може принести тільки особистість.

Хоча я завжди наголошую: в кіно можна «проскочити» на типажі, а в театрі — ні. На театральних дошках обов’язкова професійна освіта. Це моя особиста думка: театр не прощає відсутності ремесла.

— Як ви зараз оцінюєте фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», який свого часу зробив вас відомим?

— Це була перша ластівка, ми пробивали шлюзи для українського кіно в кінотеатри. Звісно, що зараз я як митець бачу місця, де можна було зробити точніше. Але кіно — це не театр, там не переграєш сцену наступного вечора. Проте я чесно скажу, що пишаюся цією роботою і співпрацею з Михайлом Іллєнком.

— У фільмі «Осінні спогади» ваш герой нагадує «українського Рембо» — людину, яка повертається з війни в цивільний світ, де вона чужа і нікому не потрібна...

— Це дуже влучне порівняння. Перший «Рембо» — це не класичний бойовик, це дуже потужна драма, це кіно про людину, зламану війною, яку не прийняло суспільство. Моєму герою у фільмі «Осінні спогади» пощастило більше — він зустрів людей, які його прийняли. Хоча він «нашорошений», як їжачок, він не вписується в цивільний одяг. Проте саме завдяки цим людям він знаходить своє місце в цивільному житті.

Було б дуже круто зняти продовження «Осінніх спогадів» саме зараз. Ми пережили 2014-й, тепер переживаємо велику війну. Це був би фільм про те, як не втратити в собі людину після всіх потрясінь. Таке кіно зараз має величезний запит, бо воно допомагає родичам зрозуміти воїна, а воїну — знайти вихід. Це кіно з розряду психологічної допомоги. І саме тому зняти його саме зараз було б дуже доречно.

Фото з архіву Дмитра Лінартовича