Раніше я ставився до YouTube та блогерів доволі скептично. Як професійний журналіст із 20-річним стажем, випускник Інституту журналістики, я вважав цю платформу майданчиком для аматорів. Я будував кар’єру на телебаченні: «Сіті», «Тоніс», «Київ», ТВі... Останнім моїм прихистком був телеканал «ЧП.INFO» (Магнолія-ТВ), де я працював ведучим, редактором та журналістом. Але велика війна все змінила і зрештою я сам став блогером. Але про все по порядку.

Коли 2022-го телеканал ЧП. INFO закрився, я фактично опинився на вулиці. Окрім журналістики, я більше нічого не вмів. Але був готовий на будь-яку роботу, щоб якось вижити. В результаті зіштовхнувся з реальною дискримінацією, про яку раніше лише знімав сюжети.

Мені було 38 років, і мене не взяли баристою, бо «вже застарий». Мене не взяли продавцем окулярів, бо я чоловік, а не жінка (хоча досі не розумію, кого я мав там зваблювати?). В медіа на той час скрізь були скорочення. Зрештою, я опинився в кол-центрі, де за 50 гривень на годину вислуховував матюки від пенсіонерів, які скаржилися на комуналку.

Це був період, коли здавалося, що професія втрачена назавжди. 

Але у 2024-му я таки зміг повернутися в журналістику завдяки онлайн-медіа “Точка Сходу”. Там я створював контент про переселенців, який розміщувався на YouTube. І тоді я зрозумів: YouTube — це не лише про аматорство. Це реальний шанс для журналіста отримати свободу, якої немає в класичних медіа. І я вирішив ризикнути. 24 лютого 2025-го я створив свій YouTube-канал, а 5 березня того ж року вже випустив перше відео (про що писав “Детектор медіа").

І це стало для мене справжньою терапією. Коли навколо війна, вибухи й повна невідомість, створення власного контенту допомагало «не поїхати кукухою».

Я пам’ятаю, як знімав свої перші відео, намагаючись відволіктися від новин. Це був мій особистий безпечний простір. Замість того, щоб нескінченно гортати стрічку з жахіттями, я вивчав, як працює світло, як монтувати в InShot на смартфоні, як записати чистий звук на просту петличку та обробити його. Ця концентрація на деталях буквально рятувала моє ментальне здоров’я.

А ще я зміг реалізувати давню мрію — робити відео не про політику чи кримінал, а про шоу-бізнес. Моя рубрика «Як я міг це слухати?», де я аналізую артистів свого підліткового віку з 90-х та їхню позицію щодо війни, стала тим містком, який з’єднав мій професійний досвід і щиру особисту зацікавленість.

Сьогодні я можу впевнено сказати: YouTube дав мені більше, ніж телебачення. Він дав мені право голосу без цензури й редакційних рамок. Він став моїм порятунком у найтемніші часи.

Скільки саме я заробив за цей рік, які підводні камені чекають на журналістів у блогерстві та чи варто йти в YouTube у 2026-му році - розповідаю у спеціальному відео з нагоди річниці свого каналу.