Переглянути й оглянути весь масив документального кіно, анонсованого й показаного під четверті роковини повномасштабного російського вторгнення, неможливо фізично. Тематична документалістика від різних команд, різних жанрів, хронометражу та якості — так, війну знімають різні люди різної фаховості з різною метою! — була, є і буде. Фільми, поза сумнівом, загубляться і вже губляться на одному полі через не завжди продуману й прораховану стратегічну, ідеологічну чи маркетингову політику просування та визначення цільових аудиторій.

Саме так, у множині: адже попри однозначну потребу фіксації всього, пов’язаного з цією війною, кінцеві продукти все ж вимагають сегментації. Адже в різних аудиторій різне сприйняття. Комусь треба серйозніша розмова, комусь досить раз по раз твердити, що відбувається в їхній країні. Далі мова піде лише про три стрічки, дві з яких заплановані окремим — зазвичай обмеженим, — кінотеатральним прокатом, а третя відразу запланована для ютубу. Всі вони, за збігом обставин, були представлені від 19 по 26 березня на майданчику кінотеатру «Жовтень» і кожен показ зібрав чималу вдячну аудиторію. Чи буде так із прокатом і кількістю переглядів — не знаю.

Почну зі стрічки Євгена Лесного «Пробач мені, мамо…». Хоча її представили хронологічно останньою, вона показує війну в ширшому, ніж повномасштабна, контексті. Автор після прем’єри написав на своїй сторінці у фейсбуці слова радості та вдячності тим, через кого у великому залі не лишилося місць: «Протягом дня почали надходити повідомлення від друзів, колег, знайомих: “Пробач, мене не буде на прем’єрному показі твого фільму. Я з температурою 40. Києвом гуляє страшний вірус”. Я подумав, що зал буде напівпорожній… Але коли у фоє кінотеатру “Жовтень” не було де ступити, а люди все приходили й приходили, хвиля страху накотила знову. І водночас було надзвичайно приємно бачити кожного, хто прийшов».

«Пробач мені, мамо…» — класична втілена біографія, фільм-портрет, недовгий життєвий шлях удостоєного звання Героя України Геннадія Афанасьєва. Уродженець Криму не в останню чергу завдяки матері Ользі зробив вибір спершу на користь навчання в україномовному класі, потім ставши на шлях політичного українця. Афанасьєв був із тих, для кого війна з Росією почалася в 2014 році: в травні, після анексії Криму, він разом з Олегом Сенцовим та Олександром Кольченком уже став військовополоненим. Хоча в армії не служив, підтримуючи заблокованих «зеленими чоловічками» українських військових.

Звільнити його вдалося два роки потому, і після того, хай і чітко розуміючи — Росія лише взяла паузу й полізе далі, Геннадій почав поступово дистанціюватися від минулого. Ні, позиція не помінялася. Просто він не дуже прагнув публічності, яка робила його передусім жертвою, в'язнем Кремля й звужувала поле діяльності. В перший день повтомасштабного Афанасьєв пішов воювати вже фізично і в грудні 2022-го загинув на Луганщині.

Життя героя обірвала велика війна. Проте в фільмі тривалістю півтори години саме вона займає відносно небагато місця. Через великі інтерв’ю з мамою та вдовою Людмилою глядач має змогу не так побачити, як почути і зрозуміти: Геннадій — цивільна людина, котру обставини непереборної сили змусили рахуватися з воєнним часом, навіть коли війни де-факто нема. Зокрема, звертають на себе особливу увагу вироблені ним правила поведінки в сім’ї: обережність, максимальне уникнення чужих у домі, дбання про безпеку, котре обумовлює носіння зброї. По суті, він і його родина певний час жили в умовах обложеної фортеці, абсолютно цього не бажаючи й не вважаючи нормою. Війна — відхилення від норми, що й декларує показаний життєпис.

Суголосний цьому фільму інший — «Простий солдат» Артема Рижикова і Хуана Каміло Круса. Крім України серед виробників указані США та Велика Британія. Сама стрічка вже має фестивальну історію та нагороди від ОМКФ і DOK Leipzig. Це авторський погляд на війну Артема Рижикова, котрий фільмував і далі фільмує своє перебування в ЗСУ на камеру. Показова деталь, яка мимоволі стала сюжетним ходом — цю камеру Артемові подарували іноземні колеги замість тієї, яку в 2014 році на Майдані пострілом розбив снайпер.

Суголосність тут передусім у шляху головного героя та його сприйнятті війни та себе на війні. Рижиков не військова людина, про що час від часу нагадує не так глядачам, як собі. Адже стрічка — своєрідний щоденник, тобто засіб ділитися особистим. Удома лишилися дружина й донька, яких герой не може бачити регулярно й надовго. Емоції й рефлексії з цього приводу показують героя, скажемо так, без зовнішньої, позірної героїчності.

Артем — учасник російсько-української війни, один із сотень тисяч, проста людина в непростих умовах і ситуації вибору без вибору. Екзистенційність ситуації в тому, що ані він не обирав війну, ані війна не обрала його. Бо теоретично потребує військових, а не цивільних. Проте без простих солдатів війну не виграти й країну не захистити. Рижиков не може, не має права відмовитися, він не тікає й не ховається — проте й повернутися, зрозуміти термінів служби не може. Звідси — пронизливий крик відчаю ближче до фіналу.

Від згаданих вище стрічка «Війна — ненажера: Сім» відрізняється і за жанром, і за формою. Вона була представлена наприкінці жовтня минулого року серед 14 проєктів патріотичного змісту, підтриманих Мінкультом. Створений професійною командою «Вавілон-13» теж із перспективою прокату, фільм має найменший хронометраж, заявлений як екранізація творів митців-військових. І справді, починається накладеним на читанням вірша Сергія Жадана відео військових на вокзалах, залізничних вагонів із пасажирами-військовими, загалом фронтового побуту. Далі з’являються історії, так само фрагментовані.

Стрічка представлена як альманах із семи новел, створених сімома режисерами.  Ось військові в колісних кріслах проходять реабілітацію та разом із психологом розмірковують про те, чи буде війна для всіх нас вічною. Ось оператор і військовослужбовець Ярослав Пілунський відбуває з родиною останні дні своєї чергової відпустки, побутові картини міксуються з його роботою на лінії зіткнення. Ось ветеран ботанічного саду імені Гришка висаджує рослини, асоціюючи процес із копанням окопів. Фоном до різних новел то служать, то ні фрагменти текстів Артура Дроня, Олексія Бикова, зниклого безвісти Миколи Леоновича.

Все це в комплексі — фіксація побаченого на війні з метою закарбувати в пам’яті. Тут небагато прямої мови персонажів, а автори новел більше зосереджені на зображальних засобах. Порівняно з іншими роботами «Війна-ненажера. Сім» зосереджена не на історіях як таких, а на своєрідній спробі закликати глядачів подивитися у вікно, роззирнутися круг себе та побачити воєнний час доби в буденному й повсякденному. Чим, власне, наша повсякденність і є. Не героїчним, не звитяжним життям у війні та на війні, до якого неможливо адаптуватися — проте хто ж нас питає.