Однією з подій Медіадня стало панельне обговорення «Сила слова. Роль медіа у контролі та прозорості», яке модерувала керівниця «Слідства.інфо», фіналістка Премії імені Георгія Ґонґадзе 2024 року Анна Бабінець.

У дискусії взяли участь:

• Георгій Шабаєв — журналіст-розслідувач проєкту «Схеми» («Радіо Свобода»);
• Вʼячеслав Мавричев — шеф-редактор Східного хабу Суспільного;
• Інна Попович — журналістка-розслідувачка hromadske;
• Ніка Єгорова — шеф-редакторка та співзасновниця Dnipro.media.

Під час дискусії говорили про взаємодію медіа з місцевою владою, виклики проведення антикорупційних розслідувань у регіонах, тиск на журналістів і наслідки розслідувальної роботи після початку повномасштабного вторгнення. Учасники також обговорили запит суспільства на справедливість, роль локального контексту в журналістських матеріалах і значення правової обізнаності для посилення впливу розслідувань.

Локальний контекст розслідувань і «точка опори» для національних розслідувань

Модераторка розмови Анна Бабінець, для якої Дніпро є рідним містом, розповіла, що їй боліло, що у Дніпрі довго не було класного розслідувального медіа. Однак зараз це змінилося.

«Нещодавно ми зробили спільну історію з Dnipro.media — і важливий шматок інформації прийшов саме від колег із Дніпра. Хай як довго ми не працювали в Києві, без місцевої специфіки й без колег “на місці” не буде хорошої журналістики. І те, що перша панель Медіадня стосується розслідувань, — означає, що ця робота важлива», — сказала Анна Бабінець.

Анна Бабінець та Георгій Шабаєв 

Як змінилася розслідувальна журналістика після 2022 року та які це має наслідки

Учасник панельного обговорення Георгій Шабаєв сказав, що зараз суспільство стало ще більш зацікавленим у викритті схем.

«Після початку вторгнення багато хто ставив собі питання: чи на часі антикорупційні розслідування? У перший рік-півтора ми фокусувалися на викритті російських військових і їхніх злочинів. Але потім стало очевидно: є величезний непокритий контекст того, що відбувається всередині країни — хто очолює органи, які схеми працюють, як заробляють гроші під час війни. Ми почали робити про це матеріали й побачили: суспільство стало ще більш зацікавленим у викритті схем. І з мого досвіду — наслідків для фігурантів стало більше, ніж до 2022 року», — сказав Шабаєв.

Щодо наслідків розслідувань Георгій Шабаєв умовно поділяє їх на три типи. Перший — інституційні, коли відкривають кримінальні провадження і намагаються притягнути до відповідальності. Другий — політичні, коли людину звільняють і вона втрачає статус. Третій — репутаційні, коли стає зрозуміло, що фігурант може бути замішаний у корупції. У контексті цього журналіст-розслідувач додав:

«Важливо, щоб журналіст сам орієнтувався в законодавстві або працював з експертами: тоді матеріал, методологія й доказова база можуть генерувати реальний імпакт, а не лише репутаційний».

Запит на справедливість та «відкат» до закритості

Вʼячеслав Мавричев припустив, що повномасштабна війна загострила запит на справедливість.

«Люди більше питають: куди йдуть наші гроші? Бо зараз гроші — це не про розкіш, а про безпеку: зброя, провізія, забезпечення. Кожна копійка перетворюється на засіб спротиву — тому й такий сильний запит на контроль витрат. Водночас війна стала щільною ширмою для того, щоб приховувати зловживання. І інколи те, що відбувається, сприймається навіть не як “корупція”, а як мародерство — час моралі дуже гостро проявляє такі речі».

Георгій Шабаєв та Вʼячеслав Мавричев 

Про запит на справедливість під час дискусії говорила й Інна Попович:

«Наша редакція майже рік не займалася класичними корупційними розслідуваннями — хотілося вірити, що потреби не буде. Я тоді працювала над ідентифікацією іноземних компонентів у російській зброї — це актуально й досі. Але приблизно на першу річницю повномасштабного вторгнення почали телефонувати джерела: “А пригляньтеся до цього. Коли ви почнете робити?”. Запит на справедливість існує — і фігуранти про нього знають, вони цього бояться. Зараз вони вже рідше пишуть “воєнний стан” як універсальну відмовку, бо розуміють: якщо ми надсилаємо запит — значить, ми вже багато знаємо. І інколи достатньо натякнути, що історію бачать юристи чи антикорупційні організації, — тоді відповіді стають детальнішими».

Водночас Вʼячеслав Мавричев каже, що на початку повномасштабного вторгнення було відчуття синергії, яке згодом зникло:

«Посадовці відкривалися, співпрацювали з журналістами, було багато справді корисних кейсів для спротиву громад. Але чим краще військові боронять Схід і стримують росіян, тим більше ми бачимо відкат: посадовці стають закритішими, прозорості меншає порівняно з 2022 роком. Фізично “дотягнутися” до посадовців складніше: розбиті адміністрації, дистанційна робота, засідання рад і комісій перейшли в онлайн без доступу для журналістів. Часто єдиним інструментом залишається інформаційний запит — і навіть тут з’являються відмовки: “не встигаємо через тривоги, відповімо через 3—5 місяців”».

Зі схожою проблемою зіткнулася також Ніка Єгорова: «У нас закрита міськрада: звичайна людина не може зайти. Щоб потрапити на сесію, треба пройти квест — подати запит завчасно, отримати відповідь, прийти до воріт, пройти супровід. Тебе фактично не відпускають — навіть у туалет ідеш із супроводом. Балкони для громади засклили шумопоглинальним склом — щоб не було чути питань. У сесійну залу пускають тільки комунальне медіа. А в поясненнях, чому не пускають нас, звучать формулювання на кшталт: “Ми не знаємо, в якому стані ви приходите”».

Dnipro.media: як медіа не планувало розслідування, а стало розслідувальним

Ніка Єгорова розповіла, як вони з колегами змінили фокус медіа, зрозумівши особливість їхнього регіону та запит суспільства:

«Коли ми запускали Dnipro.media, воно не було розслідувальним і не прагнуло ним бути. Ми думали про культурно-просвітницьке, молодіжне медіа з аналітикою, публічними закупівлями, міськрадою. Але приблизно через три-чотири місяці розслідувальна журналістика почала наздоганяти: до нас приходили люди з громадського сектору, на тренінгах і конференціях нас постійно питали: “Коли розслідування?”. Потім ми побачили “білу пляму” в переліках регіональних медіа: Дніпра фактично не було — про нього писали лише національні редакції. І ми вирішили: відкриваємо розслідувальний відділ. Опитування аудиторії теж підтвердило запит — люди прямо писали, що хочуть більше розслідувань».

Інна Попович та Ніка Єгорова 

Самоцензура й межі «безпекової необхідності»

Однією з тем обговорення стала самоцензура в журналістських розслідуваннях. Георгій Шабаєв сказав: «Внутрішня самоцензура існує — особливо на початку вторгнення всі зважували, чи варто робити певні матеріали. Але ми не синхронізуємо виходи з держорганами: співпраця може бути лише дорогою з двостороннім рухом, і в темі має бути наша додана вартість. Є сфери, де без державних інституцій не обійтися — наприклад, у темах із російським громадянством суддів, коли дипломатичні канали не працюють. Там без підтверджень від компетентних органів процес зрушити важко — і тут знову вирішує публічність і системний супровід теми».

Вʼячеслав Мавричев додав: «Якщо посадовці телефонують і питають “чи на часі” — це часто спроба перекласти відповідальність на журналістів. Ми відповідаємо прямо: ви перекладаєте на нас відповідальність за свої недопрацювання. І продовжуємо роботу. Є речі, які не можна публікувати — зокрема інформацію про військове забезпечення чи деталі, що можуть допомогти ворогу. Але питати про тендери, про підрядників, про логіку витрат — можна і треба».

Натомість Інна Попович розповіла, що з часом змінила своє ставлення до питання самоцензури: «Раніше у мене самоцензура була, я зважувала, що принесе більше користі, а що може нашкодити. Переломним стало розслідування про фортифікації, коли військовий (командир підрозділу) розповів мені, що через “картинку” на одному відрізку, показану вищому керівництву, й замовчування іншого у його підрозділі загинули бійці. Для мене життя стало аргументом, який зняв сумніви: якщо публікація може зберегти хоча б одне життя — її варто робити».

Вʼячеслав Мавричев та Інна Попович 

Ніка Єгорова у своїй роботі зіткнулася не з самоцензурою, а з цензурою від місцевої влади: «Прямих вимог “не публікуйте матеріали” не було, але були обхідні сигнали. Коли нас не пустили на сесію і ми про це написали, з’явився лист/підбірка реакцій із попередженням: якщо будуть матеріали, які вони називають недостовірними, можуть ввести акредитацію і вирішувати, чи пускати медіа на сесії. Ми сприйняли це як погрозу. Додаються й інші історії: наприклад, на запит “чому мало грошей на сили оборони” можуть відповідати шістьма сторінками про те, як багато зробили в 2022 році — коли контекст був зовсім інший».

Які джерела найнадійніші для розслідувань

Кожен з учасників панельного обговорення наостанок поділився з аудиторією своїми інструментами роботи. Зокрема Вʼячеслав Мавричев впевнений, що: «Найнадійніше джерело — документ. Свідчення чи слова можна оспорювати, а відповідь на запит або знайдений документ — це доказ. Реєстри, тендери, запити — величезний набір інструментів. І важливо, що регіональні журналісти можуть цьому навчатися — є багато курсів, майстерень, шкіл, які дають техніку пошуку й юридичну рамку».

Інна Попович сказала, що крім цього важливими є також і особисті звʼязки, проте є певний нюанс: «У всіх є “теплі контакти”, які багато разів можуть підказувати напрям. Але якщо доказів немає, хай як ти не довіряв би джерелу, історія не вийде. Багато сюжетів так і залишаються в комп’ютері лише через відсутність документів».

Ще одним джерелом, на думку Георгія Шабаєва, є контекстуальні джерела: «Інколи саме контекстуальні джерела — фахівці, які глибоко розуміють тему, — можуть за 15 хвилин пояснити те, що журналіст досліджував би тижнями. Така експертна рамка, поряд із документами, посилює якість і вплив розслідувальної роботи».

Ніка Єгорова розповіла про специфіку регіональних розслідувань: «Якщо хтось уявляє роботу розслідувача як засідку — у регіональних медіа це частіше рутинна робота за ноутбуком: гіпотеза за гіпотезою відпадає, десятки вкладок, перевірка джерел, і тільки потім — контакти й коментарі, якщо пощастить».

Пеоеглянути виступи з цієї панелі та інших дискусій можна за посиланям.

Подія організована Премією імені Георгія Ґонґадзе за підтримки міжнародного фонду «Відродження». Організаційні партнери: «Місто і річка» та Dnipro.media. Інформаційні партнери: «Детектор медіа», Львівський медіафорум, Комісія з журналістської етики, Інститут масової інформації, Медіацентр Україна.

Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе — це постійний формат професійного діалогу, який Премія розвиває з 2019 року. Впродовж сезону команда проводить публічні події у Києві та регіонах України, створюючи простір для розмов про відповідальність журналістики, виклики воєнного часу, довіру аудиторії та роботу інституцій.

Премія Ґонґадзе заснована у 2019 році Українським ПЕН, родиною Георгія Ґонґадзе, виданням «Українська правда», Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками. Сталий розвиток Премії забезпечується завдяки підтримці спільноти меценатів — випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, які поділяють її цінності та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну журналістику. Зокрема, подію у Дніпрі підтримав меценат Премії Максим Дядик.