Країна підійшла до четвертої річниці початку повномасштабної війни. Позаду — кілька років, яких більшість європейських націй просто не пережили б. Попереду — найпевніше, також не найлегші часи. Посеред подібного шляху часом єдине, що ти можеш, окрім упертого руху вперед — намагатися осмислити, чим є вже подолана частина дороги.

Яким був і що приніс для українського суспільства ще один рік великої битви за країну? Які надії справдив, а які, на жаль, розбив на друзки? І головне — як цей досвід може допомогти осягнути зміни, що з нами відбулися, та заглянути у завтрашній день?

Четвертий рік повномасштабної війни відчувався виснажливим, як жоден із попередніх, а може навіть і гіршим для цивільних людей. І не лише відчувався — він таким і був. Темний, хиткий, важкий, як нескінченне човгання холодним болотом із безнадійно промоклими ногами, коли йти несила, але треба.

Передовсім, це був рік складних усвідомлень. Зокрема життя під обстрілами, часом у холоді та в блекаутах, у постійних втратах і втомі врешті усвідомилося не як тимчасова криза, а як нова норма — ми врешті по-справжньому прийняли той факт, що це може тривати ще дуже довго. Що це ультрамарафон, де важливо не лише зберегтися, а й навчитися розвиватися в нестерпних умовах. Відтак наші навички та практики виживання поступово перетворюються на більш сталі стратегії, що дозволяють нам, хай і ускладнено, але все ж рухатися вперед.

Ще однією яскравою ознакою часу та примирення з реаліями є те, що ми більше не говоримо про перемогу за будь-якої нагоди, як це було у 2022—2023 роках. Це слово припинило бути легким до вживання — тепер його зважують і вживають украй обережно, адже розрив між запитом на справедливе завершення війни (власне, перемогу) та реальністю став занадто болісним.

Замість цього слова хтось воліє тепер говорити  про «справедливий тривалий мир», хтось — просто про «мир», а хто і бодай про «призупинення війни». Наші очікування сьогодні реалістичніші, адже ми точно знаємо, наскільки глобальний світ буває несправедливий до того, хто потребує захисту та підтримки. Проте варто пам’ятати, що саме в цей момент і викристалізовуються наші суспільні цінності: чим ми готові поступитися заради миру, а чим — за жодних обставин. І це надзвичайно важливо, адже наступний рік великої війни може стати часом, коли нам як суспільству доведеться ухвалювати рішення, наслідки яких можуть вплинути на долю держави та життя наступних поколінь. І це величезна відповідальність, яка може стати як тягарем, так і потужним фактором суспільного єднання.

Це був рік нової міри самотності для України. Рік, коли з приходом до влади в США Дональда Трампа нас почало кружляти на американських гірках контроверсійних заяв і неочікуваних дипломатичних поворотів (досить згадати лише епічну перепалку між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом в Овальному кабінеті), а сама Америка з ключового союзника України у війні перетворилася у такого собі арбітра, що підкреслено перебуває «над бійкою». Відтак паралельно з виживанням у війні та видобуванням допомоги та зброї нам весь час доводилося лавірувати на дипломатичному треку, аби не дати американській адміністрації остаточно стати на бік ворога й уникнути капітуляції, яку нам намагаються нав’язати.

Часом це було нестерпно важко. Адже коли ти змушений докладати надзусиль просто щоби вижити, а твого ворога в цей час урочисто приймають із червоним хідником у стані твого союзника — це дає болісне усвідомлення, що життя достобіса несправедливе. І тут головне не потонути у відчутті, що світ перевернувся, а демократичні цінності (розбудовувати які нас так довго вчили міжнародні партнери) більше не існують. Натомість чесно собі сказати: так, ми справді сам на сам із нашим запитом не лише вціліти у цій війні, але й домогтися справедливості. Але це самотність не слабкого — це якраз про силу розуміти, що справедливості в цьому світі є рівно стільки, скільки ти зумієш собі вигризти й захистити. Про силу продовжувати боротися та шукати способів будь-що домогтися свого.

Разом із тим, що в очах світу ми все ще не є тими, хто заслуговує на безкомпромісну справедливість, це був рік, коли європейські партнери були змушені врешті подивитися на Україну як на цінного військового союзника, що має величезний бойовий досвід, знання й експертизу. Завдяки цьому, а також доброму розумінню ворога ми змогли стати підтримкою розгубленій після ізоляціоністських заяв Америки на торішній Мюнхенській безпековій конференції Європі. Наші союзники на континенті лише за останній рік усвідомили власну загроженість без підтримки Америки, для України ж тут немає нічого нового. Саме тому ми нині — один із небагатьох дорослих у міжнародній кімнаті, де одні хочуть трощити все навколо, а інші — по-дитячому сподіваються уникнути загрози. Україна сьогодні — гнучкий мангуст, що тримається і фронтом, і тилом, ділиться військовим досвідом із союзниками та продовжує адвокатувати власну країну. Тільки тепер ми робимо все це не «на характері», як у 2022-му, а завдяки навичкам і досвіду. І це свідчить про те, наскільки сильнішими ми стали за роки війни.

На внутрішньому ж треку четвертий рік повномасштабної війни відчувався як час великого відкату у суспільній мобілізації. Щось подібне було в 2016—2017 роках — рекордне падіння благодійних зборів, бажання відсторонитися від травматичних новин і загальна «втома від війни» більшої частини суспільства. Нині картина виглядає дуже подібною: мільйони українців, що обрали не виїжджати з країни на час великої війни, сподіваючись «перечекати» її вдома без великих змін звичного укладу життя, остаточно зрозуміли, що нічого схожого на довоєнне життя більше нема і не буде. І це болісне усвідомлення продукує дуже багато стресу та бажання дещо відсторонитися від реальності.

Усе це вкупі формує ще одну важливу больову точку четвертого року великої війни — і це збільшення розриву між фронтом і тилом. В останній рік він відчувався більшим, аніж будь-коли доти. Фронт і ветерансько-волонтерська спільнота навколо нього вже давно живуть, як дуже потужна система повного циклу — не лише з військовими навчаннями та професійним зростанням усередині війська, але й із власними системами управління та рекрутингу, своєю внутрішньою культурою в бригадах, власними медичними та хорунжими службами, програмами реабілітації тощо. Часом це неймовірні за своєю архітектурою та ефективністю складні великі механізми, що існують взагалі поза цивільним світом. Разом із тим частина тилу й далі намагається жити власне звичне життя, часом — ціною відмежування від реальних потреб фронту. Це дуже видно по одному з найбільших його запитів — у свіжих кадрах — і по так і не налагодженому державою процесу мобілізації.

У чому причина цього ескапізму? Чи це інфантильність і безвідповідальність? Чи шалена втома кількох років великої війни? Чи об’єктивна немілітаризованість нашого суспільства, яке завжди було налаштоване на мир і добрі стосунки з іншим світом, навіть до деякого часу з таким сусідом як Росія? Вочевидь, усього потроху, й відсутність емоційного ресурсу на глибинну рефлексію про це речі нині справді дуже відчутна. Але тут важливо пам’ятати, що захисники та захисниці на фронті також утомилися, також мають родини й близьких, і також не хотіли б відкладати своє життя на потім. Різниця між військовими та нами, цивільними, не в тому, що їм «не пощастило» опинитися на фронті, а в тому, що вони захищають країну, щодня ризикуючи власним життям, аби тут наставали нові світанки, працювала економіка, йшли до школи діти. Але це війна не фронту, а всього суспільства. Не якоїсь частини країни, а всієї України. У 2022-му від втрати державності нас урятувала лише 100-відсоткова суспільна консолідація. Вочевидь, так це працює і з війною загалом.

А ще варто пам’ятати, що ворог завжди використовує будь-яку тріщинку в наших суспільних процесах, аби поглибити її до рівня великого розколу. Тому замість роз’єднуватися, маємо гуртуватися навколо спільної мети. І ця мета — сильна, незалежна, соборна країна.

Але заразом цей рік показав, наскільки дорослішими та відповідальнішими ми стали як суспільство. На фоні затяжної кризи довіри суспільства до влади прикладом цього став вибух громадянської незгоди з прийняттям ганебного закону №12414, що мав на меті демонтувати незалежність антикорупційних органів — НАБУ та САП — торік улітку. Кількаденний «Картонковий майдан» не лише змусив владу швидко «переприйняти» вже інший законопроєкт, але й оприявнив, що в країні виросло нове покоління, чиї цінності сформовані вже після Революції гідності: вони не бояться влади та силовиків, почуваються господарями у власній країні та усвідомлюють важливість дієвих інституцій для майбутнього держави.

Події наступних місяців, зокрема «Міндічгейт», що сколихнув країну восени 2025 року, лише підтвердили, що ми недарма так серйозно ставимося до нашого антикорупційного поступу, але заразом і засвідчив, що від нинішньої влади марно сподіватися не лише на політичну волю до боротьби з корупційними «друзями», але й на чесну розмову з суспільством. І доки влада замість стратегічних рішень учергове пересуває кадрові ліжка, а замість відвертої розмови з людьми — продовжує комунікації в стилі телемарафону, нам, вочевидь, залишається роль watchdog’а у власній країні.

Попри всі виклики життя «тут і тепер», у четвертий рік великої війни ми багато говорили і думали про пам’ять — себто про те, як осмислення того, що вже сталося, може допомогти нам жити далі й творити майбутнє. Ми потроху стаємо суспільством, для якого пам’ять є важливою частиною повсякдення. Яке витворює нові, людяні й інклюзивні практики пам’яті. Де щодня о 9:00 — хвилина мовчання. Де замість «вантажу 200» ми з повагою говоримо й пишемо «На щиті». Де пам’ять є дієсловом, дією. І це важливо не лише на рівні громадянського обов’язку пам’ятати й розповісти наступним поколінням про те, що з нами нині відбувається. Але й як щеплення від можливих відкатів у майбутньому — адже демонтаж державності часто починається саме з забуття про те, чого вартувало її здобуття та збереження.

Але найголовніше — це був рік, коли ми протрималися там, де мало хто б зміг. Ми втрачали й на фронті, й у тилу. Рухалися вперед, зціпивши зуби. Часом мусили реагувати на різкі повороти міжнародних подій, часом — хапатися за внутрішні питання. Але попри все — жили і діяли. Відстоювали власні інституції, адвокатували державу на зовнішній арені, не пересварилися, скільки б незгоди не мали всередині. Мислили і говорили про подальші сценарії, продовжувати працювати і тримати економіку, не втекли з Києва й інших великих міст від блекаутів. Пережили холод і темряву, «відростили» абсолютно новий рівень витримки та самозарадності. Не обвалили фронт. Не зламалися. Вистояли і стоїмо.

Віктор Франкл у своїй книзі «Людина у пошуках сенсу» писав, що найстійкішими у критичних обставинах є ті, хто готовий витримувати нестерпне, скільки б це не тривало. Не чекаючи, що це от-от завершиться. І не зневірюючись дожити до кращих часів. Просто роблячи все можливе й тримаючись, скільки треба. Ми нині є втіленням цього підходу на рівні цілої нації. І хай як багато темряви ще попереду, ми неодмінно її подолаємо. І світло настане.