Люблю Мюнхенську безпекову конференцію за дуже прикладну річ: у ці два дні можна зрозуміти, куди рухається світ щонайменше на найближчі 12 місяців: по настроях, по тому, як формулюють відповіді, по тому, що говорять у кулуарах.

Висновок перший.

Не виглядає так, що наші європейські союзники готуються до завершення війни в Україні цього року. Ніхто, звісно, не говорить це прямо — у Європі взагалі мало хто любить проголошувати речі в лоб, але це читається у розмовах про довгострокові оборонні програми, про спільні закупівлі й масштабування виробництва озброєння. І ще більше — у самому способі мислення, який проступає крізь ці розмови, у тому, що підтримка України дедалі частіше описується як інфраструктурне зобов’язання. Європейські союзники готуються до довгого фінансування,до пошуку грошей і механізмів підтримки на роки. І це вже реальність, яку вони прийняли. Європа намагається зробити підтримку України менш залежною від настроїв своїх суспільств і більше залежною від інституцій.

Другий висновок. Європа глобалізується. І це не про красиві слова, не про «відкритість світу», а про безпеку, про те, що європейці нарешті почали дивитися на карту так, як довго дивилися на неї американці, де кожна політична криза за тисячі кілометрів раптом стає твоєю внутрішньою проблемою.

Делегації з Саудівської Аравії, Японії, представники глобального Півдня — це не просто ширша географія учасників, як це було в минулі роки, а стратегія. Європа дедалі менше розуміє логіку американської внутрішньої політики й тому намагається розширювати коло союзників. Тут не стільки антиамериканізм, скільки нове усвідомлення: якщо правила можуть змінюватися разом із виборчими циклами, то безпеку потрібно робити більш адаптивною.

Багато хто на конференції цього року чекав на виступ Марко Рубіо і вважав, що може бути повторення минулорічного «бенефісу» Джей Ді Венса. Але Рубіо вийшов більш прагматичним і більш «європейським», ніж Венс минулого року: менше різкості, більше системності, більше спроби бути зрозумілим для союзників. І в цьому проглядається внутрішня американська історія — спроба виглядати більш передбачуваним і відповідальним політиком на довгу дистанцію, на відміну від Венса, який минулого року став уособленням американського зсуву.

У кулуарах, щоправда, про це говорили жорсткіше. Хтось сформулював це так: нинішня поведінка США дедалі більше нагадує типову модель аб’юзера. Спочатку жінці довго пояснюють, що вона недостатньо ідеальна, що їй потрібно змінитися, що проблема в ній. А потім, на 14 лютого з’являються слова про союз, про любов, про спільні цінності. І пояснення, що вся ця жорсткість була «для її ж блага», щоб вона стала сильнішою та кращою )))

Це іронія, але в ній багато істини, бо мова про відчуття нестабільності, в яких зараз перебуває Європа: коли ти не до кінця знаєш, чи залишаться правила такими самими завтра, чи не доведеться знову доводити очевидне, чи не перетвориться союз на шантаж. І саме це штовхає Європу до пошуку автономії — фінансової, оборонної, геополітичної. Не тому, що Європа хоче «відокремитися», а тому, що вона більше не може дозволити собі бути залежною.

Тому було видно, як ЄС вибудовує альтернативні маршрути й союзи. Дискусііі за участі президента Азербайджану Ільхама Алієва про транскаспійський коридор і енергетику зокрема звучали в тому числі як частина великої перебудови логістики та впливу. Участь Марти Кос в цьому обговоренні також показова.

Окрема увага — Арктика. Китай економічно заходить у регіон, Росія системно нарощує мілітарну присутність, США не хочуть втрачати стратегічний шанс. Танення льодів відкриває нові маршрути і водночас нові можливі лініі розлому. Безперечно, тема Арктики буде визначальною для геополітики в найближчі роки. І не лише через Гренландію.

Ще один висновок. Європейське лідерство виглядає фрагментованим. Фрідріх Мерц намагається його очолити, але йому поки бракує міжнародного досвіду такого масштабу. Для Макрона це фінальний відрізок президентства, і Франція входить у внутрішній перехідний період — дуже непередбачуваний та цікавий і водночас потенційно небезпечний для нас. Європа ніби шукає голос, який міг би говорити від її імені, намагається робити це хором, іноді розсинхронізованим.

Натомість дуже чітко звучали північні країни. Олександр Стубб, Метте Фредеріксен, Ульф Крістерссон ( віднесу до цих лідерів також і Кайю Каллас) говорили про російську загрозу без ілюзій. Цікаво, як розвиватиметься це лідерство в Європі в наступні роки.

І ще одна річ, яка дуже відчувається, — це криза ідей і криза ліберальної демократії. Її продовжують повторювати як основу європейської ідентичності, але дедалі частіше це звучить як формула, яку потрібно захищати, а не як аксіома. Віра в незворотність цієї моделі більше не є безумовною. І це небезпечно не тому, що хтось відкрито від неї відмовляється, а тому, що відчуваєш, як з цих розмов поступово зникає внутрішня впевненість.

Тому виглядає все так, що світ перейшов у стадію стратегічної витривалості. Етап, коли рішень мало, а відповідальності багато. Коли нова архітектура безпеки ще не сформована, але стара вже не дає гарантій. Коли кожна країна намагається підстрахувати себе: фінансово, військово, політично. І в цій паузі між старим і новим і буде визначатися найближчий рік. Чи зможе Європа перетворити свою нинішню тривожність на щось нове і стале.

Для мене особисто найемоційнішим моментом конференції стала зустріч з Владиславом Гераскевичем і коротка розмова з його батьком. Дуже щира людська історія в усьому цьому з одного боку прагматизмі, з іншого боку —невизначеності.

Фото з офіційного акаунту MSC

Джерело: фейсбук-сторінка Севгіль Мусаєвої