Останнім часом у сфері культури відбувається ціла низка зрушень і змін. І хоча деякі з них виглядають досить контроверсійними, як-от стратегія утвердження ідентичності або нова програма «1000 годин українського контенту», держава все ж поступово береться і за стратегію культури, і за мистецьку освіту, і навіть за інститут меценатства.

Так, у грудні було ухвалено проєкт закону про меценатство у сфері культури. «Детектор медіа» проаналізував його основні положення, а також історію питання, аби зрозуміти, чи зможе цей документ врегулювати взаємини між державою та донорами у сфері підтримки культури, а для культурного середовища — стати додатковою опорою в непрості часи, чи цей задум є спробою держави перекласти частину відповідальності за утримання культури на чужі плечі.

Тема меценатства протягом усього періоду української Незалежності залишається обговорюваною в культурній спільноті, проте так досі й не була до кінця врегульована з боку держави. Перепон тут завжди не бракувало: від системного недофінансування галузі — до відсутності розуміння, як побудувати механізм таким чином, аби меценатська підтримка культури з боку бізнесу чи приватних осіб була водночас і дієвою, і прозорою (а бажано, ще й вигідною усім залученим сторонам).

У міжнародній практиці питання благодійності загалом і меценатства в культурі зокрема регулюється державами доволі жорстко. Активно мотивувати заможних людей і бізнеси підтримувати культуру там немає особливої потреби (у розвинених країнах є усталена традиція підтримки важливих для суспільного блага сфер), проте уряди цих країн пропонують благодійникам цілком конкретні бонуси: від податкових пільг до репутаційних переваг. Відтак бути меценатом там не лише престижно, але і вигідно, а сам процес є максимально прозорим і передбачає регулярне оприлюднення фінансової звітності.

При цьому, якщо донорів-благодійників традиційно контролюють фіскальні служби, то бенефіціарам цієї допомоги важливо бути максимально прозорими самостійно, регулярно звітуючи про результати використання отриманої підтримки. Тож, повертаючись до українського контексту, варто зафіксувати, що й у нас із прийняттям закону про меценатство в культурі невідворотно постане питання змін до Податкового кодексу, що уможливили б лібералізацію податків для меценатів.

Які ж кроки держава вже робила раніше у сфері законодавчого врегулювання теми меценатства? Однією з важливих віх тут стало ухвалення у 2013 році Закону «Про благодійну діяльність та благодійні організації» (найсвіжіші правки до нього були внесені вже у минулому, 2025 році). Ці нормативні зміни допомогли легалізувати грошові потоки з боку приватних осіб і бізнесу на користь громадських, благодійних та інших організацій (і не лише у сфері культури).

Серед іншого, цей закон регламентував поняття меценатської діяльності, визначивши його як «благодійну діяльність у сфері освіти, фізичної культури та спорту, культури та мистецтва, захисту культурної спадщини, науки та наукових досліджень».

Чергові розмови про намір держави серйозно взятися за врегулювання питання меценатства в культурі розпочалися ще у 2024 році — логічно припустити, що причиною такої активізації став системний брак фінансування на сферу культури та пошуки альтернативних джерел надходження коштів. Улітку того ж року Мінкульт (яким тоді в статусі т.в.о. керував Ростислав Карандєєв) представив концепцію законопроєкту «Про внесення змін до деяких законів України щодо меценатської діяльності у сфері культури». Нинішній проєкт закону про меценатство в культурі можна вважати його «наступником».

3 грудня 2025 року Кабінет міністрів схвалив законопроєкт про меценатство у сфері культури, що має на меті врегулювати партнерство між бізнесом і державою в полі підтримки культури, а також на юридичному рівні закріпити визначення поняття меценатства й особи мецената. Окрім цього, цей документ визначає ключові напрямки допомоги сфері культури та стимули для меценатів. «Уперше визначаємо, що вважається меценатством, хто може бути меценатом і бенефіціаром і які напрями підтримки охоплює така діяльність», — написав телеграм-канал прем’єр-міністерки Юлії Свириденко. За словами Свириденко, законопроєкт також «запускає нову модель партнерства між державою, бізнесом і громадянським суспільством».

Серед основних понять і положень законопроєкту про меценатство у сфері культури:

уперше офіційно визначається поняття меценатства — це добровільна, безкорислива підтримка культури, мистецтва, освіти й науки;

введено визначення поняття мецената — це фізичні та юридичні особи, що здійснюють меценатську підтримку української культури;

також вводиться поняття меценатської допомоги — це кошти, майно, послуги або роботи, надані для культурних потреб;

отримувачем меценатської допомоги є заклади культури й освіти, благодійні організації та інші юридичні особи, що працюють у сфері культури;

стимули для меценатів: законопроєкт передбачає заохочення (пільги) для благодійників.

Законопроєкт також передбачає внесення змін до Закону «Про культуру» та Закону «Про благодійну діяльність та благодійні організації».

Ключовими напрямками здійснення меценатської допомоги є:

підтримка й оновлення матеріально-технічної бази закладів культури;

будівництво, реконструкція, реставрація та реновація;

створення та промоція національного культурного продукту;

підтримка фестивалів, виставок, конкурсів, аукціонів, інших культурно-мистецьких проєктів.

Види меценатської допомоги:

пожертва коштів, майна, будівель, землі, транспорту;

безплатне надання послуг і виконання робіт;

закупівля та передача обладнання, інвентарю й іншого майна.

На рівні дефініцій і базових понять усе чудово, проте проблемою є те, що цей проєкт закону ніяк не регламентує необхідні зміни у Податковому кодексі, а також не створює юридичного механізму для того, аби культурні інституції могли виступати в ролі грантодавця (на сьогодні з державних культурних інституцій це може робити лише Український культурний фонд, що керується окремим законом про цю інституцію).

Відтак не дуже зрозуміло, у чому полягає механіка, за якою цей законопроєкт має допомогти врегулювати взаємини між ключовими стейкхолдерами у сфері культурного меценатства (адже без податкових змін це неможливо). Наряд чи метою прийняття закону є просто комунікаційна кампанія з популяризації меценатства. Адже, якщо держава справді має на меті залучити більше донорів до підтримки культури в ці непрості часи, то просто пообіцяти їм «вічну шану і славу» без чітких фінансових стимулів точно буде не досить. Якщо ж одним із завдань нового закону є створення ефективного механізму, що дасть можливість благодійникам отримувати реальні пільги за свою меценатську діяльність, а інституціям культури — ефективно приймати й освоювати кошти, то чітке розуміння, як запропоновані державою стимули будуть реалізовані на практиці, тут є дуже важливим.

Днями віцепрем’єрка з гуманітарної політики, міністерка культури Тетяна Бережна опублікувала у власних соцмережах допис про зустріч із представниками культурних інституцій і профспілок, де тема врегулювання меценатства згадується наряду з реформою держуправління мережею закладів культури. Відтак можна припустити, що наразі певне цілісне бачення цього питання у держуправлінця сферою все ж є. Залишається сподіватися, що деталі цього бачення, а також чіткий опис механізму, що врегулює процес культурного меценатства на державному рівні, ми вже невдовзі побачимо у новому законі та зможемо детально проаналізувати.

Безсумнівно, увага держави до інституту меценатства (нехай навіть стимульована необхідністю латати фінансові діри) є дуже важливою, оскільки вона дає шанс нарешті законодавчо унормувати питання, яке чекало цього десятиліттями. Проте важливо також не перетворити цей шанс на втрачену можливість через банально недопрацьований механізм закону чи непродумане питання узгодження податкових аспектів.