Пропаганді потрібно задати розуміння контексту і тільки тоді вписати в нього вчинок людини, щоб отримати потрібний результат у масовій свідомості. Тобто контекст відображає правило, яке дозволяє створити потрібну інтерпретацію. Наприклад, сказати просто «вбив» мало, оскільки неясні причинно-наслідкові зв’язки. У контексті ж усе стає зрозумілим: типу «вбив, захищаючись» або «вбив, нападаючи».

У контексті міститься велика «сила», оскільки він трансформує розуміння в потрібний для пропагандиста бік. Контекст дозволяє включати в роботу модель світу людини, побудовану заздалегідь. Основні її віхи задає школа, література і мистецтво, а медіа — це «перекладач» події з життя під модель розуміння. Життя повинно знайти підтвердження в моделі, інакше ситуація може отримати безліч інтерпретацій, чого масова свідомість не потребує.

Частина інтерпретації життя буває вторинною, оскільки пропаганда завжди сильніша, особливо на офіційному рівні. Сьогодні повертається чи відроджується «кухонна» інтерпретація, оскільки офіційна не отримує розуміння у масової свідомості. Вона є, але її не приймають люди, відчуваючи фальшивість.

Неприйняття пропаганди активізує боротьбу влади з тими, хто думає не так, як треба, що заганяє неофіційну думку в умовне «інформаційне підпілля». І це повертає стару радянську звичку, яка відбилася в словах «есть обычай на Руси — ночью слушать Би-Би-Си». Сьогодні інтернет ускладнює боротьбу не з тією думкою, але держава прагне покарати не тільки тих, хто говорить не те, але навіть тих, хто слухає або читає не те.

Росія активно бореться не тільки з читанням, але навіть із пошуком «не того» змісту в інтернеті. Тобто міць чужої пропаганди визнається небезпекою. Зараз можна знайти численні приклади навіть не за поширення «не тієї» думки, а за те, що просто прочитали. Ось один із прикладів — людина оштрафована за пошук «Азову» в гуглі: «У протоколі йдеться, що вранці 24 вересня Глухих їхав автобусом на роботу і загуглив “Азов”. У протоколі вказано точний час і місце пошукового запиту, але не вказано, звідки ця інформація. Того ж дня молодого чоловіка затримали співробітники ФСБ і отримали його зізнавальні показання, а також доступ до його телефону. Захисник наполягає, що на Глухих цього дня чинили психологічний тиск», — розповідала російська «Зона медіа». Тобто перед нами покарання за пошук «не тієї» інформації.

Напрошуються аналогії не тільки зі сталінського, а й гітлерівського часу. Тоді теж були, наприклад, списки придатних книг і був напрацьований досвід: «При відборі книжкових найменувань Рейхсміністерство пропаганди і рейхскерівництво пропаганди НСДАП намагалися якомога точніше враховувати літературні побажання солдатів. Опитування, яке на рубежі 1941—1942 років серед солдатів вермахту провів Рейхсрінг із націонал-соціалістичної народної освіти і пропаганди, показало, що перевага віддавалася кримінальним романам, романам Карла Мая або іншим пригодницьким і любовним романам. Тому в лютому 1942 року Вальтер Тіслер, який у партійній канцелярії очолював бюро зі зв’язків із Рейхсміністерством пропаганди, рекомендував Геббельсу на 95% оснащувати фронтові посилки розважальними книгами. Тільки 5% книг повинні бути ідеологічного характеру, причому необхідно стежити за тим, щоб “література подавалася не важка, а дохідлива”. Розробити таку ідеологічну літературу, “цікаву формою, захопливу за викладом або в стилі роману” Тіслер закликав ще в 1940 році. Взявши за зразок житія святих, письменникам пропонувалося літературними засобами “зобразити життя товаришів по партії, які, наприклад, особливим чином проявили себе на війні, але також і в повсякденному житті”», — ідеться в іншій статті того ж видання.

Здавалося, що нові засоби інформації, такі як інтернет, назавжди поховали цензуру, але все виявилося не так просто. З одного боку, загальнодоступна інформація завжди має можливість домінувати, з іншого — радянський і навіть пострадянський досвід вбудували в нас механізми недовіри до офіційної точки зору. Вона не тільки подається не завжди вміло, але й часто суперечить здоровому глузду.

Пропагандисти і генерали стали єдиною кастою в цьому новому російському контексті. Ось один із прикладів: «Новий 2022 рік Суровікін із родиною зустрічали в VIP-ресторані “Підмосковні вечори” в компанії пропагандистки Маргарити Симоньян і Дмитра Пєскова, прессекретаря президента. Соціальні траєкторії бойового генерала і путінської еліти остаточно збіглися: Суровікін тепер вів такий же розкішний спосіб життя, як пропагандисти, пропагандисти стали настільки ж мілітаризованими, як генерали. Коли в лютому Путін вирішив почати вторгнення в Україну, російська армія знову виявилася не готовою до такої масштабної операції. Прийняте в обстановці секретності рішення про вторгнення ґрунтувалося на фантастичних уявленнях про противника і боєздатності власних солдатів. Війська готувалися швидше проводити парад перемоги в Києві, ніж воювати з озброєним противником: вони наступали без належної розвідки, зв’язку та організованої логістики. Багато солдатів знову не розуміли, де вони та з ким воюють», — ідеться в іншій статті цього ж ресурсу.

Росія повторила ті самі правила боротьби не з тією думкою, що існували за радянських часів, хоча радянський досвід довів безуспішність такої боротьби, оскільки реальна правда в решті решт завжди виявляється сильнішою. Але, звичайно, на це потрібен час, а його ні в кого немає.

Російський режисер Олександр Сокуров висловився так: «Жоден заборонений колись державою твір — чи то музика, чи література, чи архітектура — жодна з цих заборон не витримала випробування часом. Усі ці заборони були зняті, тому що всі заборони, спрямовані проти художньої творчості, художньої форми, є заздалегідь приреченими, тому що у мистецтва й у держави паралельні, неконфліктні ситуації. <...> Спробуйте сьогодні зняти “Баладу про солдата” — фільм буде негайно заборонений, а що буде з цим автором — теж невідомо, чи отримає він далі можливість працювати, чи ні. Це принципово важлива ситуація. Треба рішуче змінювати тональність взаємин держави з художнім середовищем, із молодими людьми в першу чергу».

Росія потрапила в пастку. Будувати сучасну державу на цензурі неможливо, оскільки весь розвиток комунікацій демонструє переваги вільного обігу інформації. Закривши розвиток комунікацій, можна отримати зникнення «приходу» майбутнього, оскільки «твоє» майбутнє буде неадекватним новому світу.

Воюючи з Україною, Росія намагається представити це як захист не себе, а українського народу: «Росія досягне всіх цілей спеціальної військової операції, заявив президент Росії Володимир Путін на засіданні Ради з прав людини. За словами російського лідера, Росія змушена збройним шляхом завершувати розпочату Україною проти свого народу в 2014 році війну. Він нагадав, що Київ розпочав війну проти людей, які не змирилися з державним переворотом, що стався в країні у 2014 році», — ідеться, наприклад, у статті пропагандистського російського ресурсу «Ура».

Сокуров прямо каже: «Взагалі, відсутність процедури політичних дискусій, відсутність процедури обговорення — відкритого, спокійного, без істерик — процесів, які мають місце в країні, <…> завдає, на мій погляд, дуже серйозного удару по долях дуже багатьох людей і по долях талановитих, здібних людей. Ми можемо судити по кінематографу, можемо судити по літературі, по роботі книжкових магазинів, де виникають серйозні претензії у влади до діяльності творчих працівників. Це, на мій погляд, дуже велика, серйозна проблема, тому що люди позбавляються можливості реалізувати свої художні задуми, просто працювати за професією. І дуже часто цим людям не пояснюють, чому з ними поводяться жорстко і безкомпромісно.

Мені, наприклад, кажуть, забороняючи мій фільм: іди до свого президента, обговорюй, іди до нього. Що? Яка причина заборони показу мого фільму? Без пояснення причин. Коли у мене були ці процеси за радянського ладу, мені завжди пояснювали, чому мій фільм не буде показаний в Радянському Союзі. Те саме пояснювали Тарковському, чому його фільм не буде показаний в Радянському Союзі. Абсолютно необхідно, критично необхідно, щоб діалог з художнім середовищем відбувався постійно, спокійно і врівноважено».

Якщо раніше було прислів’я «Закон як дишло — куди повернеш, туди й вийшло», то тепер це скоріше медіа як дишло. В інформаційному суспільстві інформація править світом. Держінформація повинна виправдовувати будь-які дії держави. Пропаганда робить необхідну для цього інформацію більш доступною.

Розвиток країни неможливий без свободи медіа, вона буде приречена на відставання. І, до речі, досвід СРСР це чітко підтверджує. СРСР перемагав у війні, але програв у мирному житті. По суті радянська модель виявляється ефективною тільки при жорсткому нормуванні людської поведінки. Людина вільна або просто розслаблена в ній не уживається, звідси постійна міграція в інші країни, звідси втрата молодих поколінь, які бачать своє майбутнє на Заході, а не у себе вдома. Звідси постійна затримка модернізації країни, оскільки вона можлива тільки при наданні свободи циркулювання інформації та висловлюваних думок.

У світі завжди є місце не тільки подвигу, але й інформації, оскільки без інформації подвиг не стане відомим... Радянська модель будувалася на дефіциті інформації, через це цього «правильна» інформація отримувала більше можливостей для поширення. «Неправильна» інформація часто доходила до радянської людини через боротьбу з нею пропаганди. Тим самим пропаганда ставала джерелом «неправильної» думки.