22 листопада у Полтаві відбувся «Медіадень Премії імені Георгія Ґонґадзе» — подія, що об’єднала журналістів, дослідників, діячів культури та активістів навколо обговорення тем ідентичності, пам’яті та екології — як у локальному, так і в загальноукраїнському контексті. 

Зокрема, під час Медіадня відбулася публічна бесіда з лауреатом премії Ґонґадзе (2020 року), журналістом, головним сержантом роти ударних БпЛА 104 бригади Павлом Казаріним, якого інтерв’ював кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, військовослужбовець ЗСУ Сергій Шебеліст. 

Говорили про журналістику та літературу під час війни, «наелектризованість» українського суспільства та потребу Сил оборони у висвітленні в медіа тем, які їх турбують.

Повну відеоверсію Медіадня можна переглянути за посиланням. Повна текстова версія Медіадня доступна за посиланням. 

Текст далі – скорочена пряма мова Павла Казаріна. 

Колишній/майбутній журналіст 

Я завжди казав, що я колишній журналіст. Проте я сподіваюся, що я й майбутній журналіст. Адже зараз моя військова ідентичність, безумовно, на першому місці. 

На повномасштабних війнах армія завжди складається з колишніх цивільних, тому що саме кадровими військовими виграти повномасштабну війну неможливо. І в цьому сенсі, коли ми стикаємося з новими фактами нашої з вами суспільної реальності та з фактами, пов'язаними з промисловою мобілізацією та дискусіями про це, то повинні розуміти, що ми є не порушенням загального правила, а підтвердженням. Тому що з такими самими дискусіями стикалася будь-яка країна, яка опинялася перед необхідністю вести саме повномасштабну війну, а не війну у формації контртерористичної операції. 

Колишні цивільні, які сьогодні зайшли в Збройні сили України, безумовно мріють повернутися до самих себе колишних. І я так само мрію повернутися колись до своєї професії, зняти форму і не одягати її 365 днів на рік. Я безумовно мрію про повернення до своєї професії, але розумію, що час для неї прийде трохи пізніше. 

Мої різні професійні ідентичності – цивільна журналістка та сержантська ідентичність – інколи конфліктують між собою. 

Якщо говорити про журналіста, то одна з професійних ознак цієї професії полягає в тому, що ти повинен мати власну точку зору з приводу будь-яких подій, які відбуваються навколо тебе. Якщо говорити про те, чи існують якісь привілеї, які армія подарувала мені як журналісту, то вона подарувала мені привілеї не мати власної точки зору з приводу кожного події, яка відбувається в нашому житті.  

Якщо говорити про ці дві ідентичності, про військову і цивільну професії, то військова ідентичність здатна якось посунути журналістську професію в бік і сказати, що та зараз трохи не на часі. 

Я пам'ятаю, що мій перший текст, який я написав у війську, а це був в кінець березня 22-го року, починався з фрази про те, що я не знаю, як писати про війну, тому що є ризик звалитися в пафос, а пафос липкий і його важко відтерти. Я саме цієї ж думки притримуюся і досі. Коли ти пишеш про події надзвичайного масштабу і надзвичайного регістру, дуже важко не скотитися в пафос і знайти цю правильну інтонацію, яка не буде нагадувати фальш. Але навіть якщо ти знайдеш інтонацію, в Збройних силах є певні передумови, через які ти все одно будеш писати набагато рідше, ніж ти пишеш в цивільному житті. 

Це, перш за все, брак часу. А, по-друге, це історія про брак приватності. Тому що в армії вкрай важко бути інтровертом. Якщо ви звикли бути на самоті, то армія змусить вас звикати до нової реальності. 

Навколо вас завжди люди, і армія – це дуже соціальна історія. І саме через це, навіть якщо в тебе сформувався в голові якийсь текст і залишилося просто записати його, то знайти цей час і приватність – це завдання із зірочкою. І саме тому, якщо я до війни писав десь два тексти на тиждень, то зараз, напевно, у мене виходить два тексти на місяць. 

«Внутрішній дискусії в українському суспільству не вистачає розмови не на підвищених тонах»

Наше суспільство, як і будь-яке суспільство, яке опиняється в умовах спровокованої агресії, дуже напружене і наелектризоване. І коли у суспільства немає можливості дотягнутися до справжнього ворога, то у нього виникає спокуса призначити на роль ворога когось, хто є поруч, щоб потім з цим ворогом там дуже героїчно боротися.

Хтось призначає на роль цього внутрішнього ворога людей зі Сходу, які переїздять кудись на Захід і досі традиційно там продовжують спілкуватися російською, або людей, які живуть в містах, де прилітає менше, ніж в ті міста, які розташовані ближче до лінії фронту і в які прилітає частіше. 

Ось ця вибудова внутрішніх парканів, які відділяють нас один від одного, це така внутрішня спокуса, яку ми не завжди можемо уникати. І тому інколи нашій внутрішній дискусії не вистачає розмови не на підвищених тонах, а спокійної та без внутрішніх істерик. 

Тож, мені здається, що у текста має бути можливість бути не криком, а спокійною промовою. Яку можна почути і з якою можна як погодитися, так і не погодитися. Яку можна обговорювати, а не ображатись на неї. І це, можливо, той формат публіцистики воєнного часу, який мені більше до вподоби. 

У нас зараз є величезний прошарок суспільства, який складається майже з одного мільйона людей – це Сили оборони. І мені здається, що інколи цьому величезному прошарку нашого суспільства бракує публічних голосів. Не з приводу того, як відбувалася та чи інша військова операція, не з приводу того, як ми круто зайшли на якусь територію або звільнили якийсь населений пункт, а з приводу того, що цю спільноту бентежить та хвилює, а що навпаки змушує посміхатися. 

«Розповідати іноземцям про війну в Україні – ніби розповідати про «Зоряні війни» тому, хто їх не дивився»

Нам треба зрозуміти, де і як, з якою довжиною, з якою ретельністю розповідати нашу історію, для того, щоб вона нікому не набридла, щоб виникав момент співтворчості, коли твій читач закінчує за тобою фрази. І в цьому полягає виклик. Кожного разу, коли тобі кажуть, а давай напишемо для певної аудиторії, ти намагаєшся зрозуміти, наскільки ця аудиторія занурена в тему. 

Тобто для українців, ми просто кажемо, після 24 лютого або після Херсону. І всі розуміють, що значить після Херсону – звільнення Херсону наприкінці 2022 року. 

А коли ти говориш з іноземцями, то повинен починати з 2014 року, після масштабних протестів в столиці України, коли Віктор Янукович залишив країну, а російські війська скористалися вакуумом легітимності і почали захоплювати Крим. І ти намагаєшся зрозуміти, з яких низин ти повинен почати розповідати цю історію і з якою деталізованістю маєш проговорювати усі деталі. Адже від цього залежить те, чи будуть тебе дочитувати взагалі. 

Якщо ми візьмемо за аналогію алфавіт, то з українською аудиторією будемо спілкуватися з великою величиною смислового пропуску. Наприклад, А, Г, Ж, К і так далі. Коли ти спілкуєшся з аудиторією, яка не занурена в тему, ти повинен проходити кожну літеру – А, Б, В, Г, Д – розповідаючи їм усі моменти поступово, для того, щоб вони не втратили сенс і ця тема була їм зрозуміла. 

Тож ти завжди тримаєш в голові, що це як розповідати історію про «Зоряні війни» людям, які ніколи їх не дивилися. 

Роль класичних медіа в еру соцмереж 

Зараз я маю перспективу більше розвиватися як публічний журналіст, ніж долучатися до якогось конкретного медіа. Це взагалі величезна дискусія, яка триває в наших медіах впродовж останніх десяти років.

І цій трансформації ми завдячуємо появі мобільного інтернету. Ми живемо зараз в галактиці інтернету і нам доводиться лише здогадуватись, до яких глобальних трансформацій вона призведе, але в нашій професії вона призводить до дуже конкретної трансформації. У 20-му столітті медіа були головними посередниками між тими, хто створює контент, і тими, хто його споживає.

Для того, щоб в 80-ті роки до когось донести свою власну думку з приводу якогось питання, ви повинні були йти до редакції газет, радіостанцій чи телебачення і доводити, що ваша думка має право на існування. А мобільний інтернет і соціальні мережі призвели до появи людей, які спілкуються зі своєю аудиторією напряму, тож інституційні посередники у вигляді медіа для них не потрібні. Тож запитання про роль класичних медіа і досі має відкритий фінал.

Я почав про це замислювати ще років п'ять тому і досі спостерігаю за цією еволюцією, але насправді у мене не дуже втішні прогнози. Якщо у вас суспільство існує з 10 тисячами лідерів суспільної думки, кожен з яких розповідає про якийсь інший опис реальності, то можливо врешті-решт ви опинитеся в ситуації, коли ви і ваш сусід по поверху мають різні описи реальності, які не співпадають один з одним. Тому що вони навіть знають про існування різних фракцій. Я не знаю, як ми будемо реагувати на цей виклик. Єдине, що мене трохи заспокоює, що на цей виклик реагуватиме не тільки наша країна, а весь світ, який ми називаємо цивілізованим.

Література повномасштабного вторгнення та поради книг від Павла Казаріна

Книги взагалі доволі нішовий формат, на відміну від кінофільмів і так далі. Адже книги – це форма спілкування з певним прошарком аудиторії. Сьогодні книги вже не відіграють такого значення в просторі обміну сенсами, які відігравали, скажімо, 100 років тому.

Взагалі мені здається, що дуже часто, коли ми дивимося на журналістів та письменників, які пішли в Збройні сили, то кажемо, що тепер вони отримали такий чорнозем сенсів та досвіду, що опісля обов'язково його опишуть і напишуть дуже важливі книжки.

Насправді всі ці люди, які в дорослому віці, як вже сформовані журналісти або сформовані письменники пішли у військо, ймовірніше, не напишуть найголовніші книги про нашу війну. Ми напишемо непогані книжки. Ці непогані книжки стануть документами епохи. От за нами прийдуть справжні письменники, які, можливо, до свого воєнного досвіду ніколи ні про що не писали.

Я думаю, що найголовніший літературний спадок про нашу повномасштабну війну залишать не ті люди, які вміють писати, і не ті люди, які писали до війни, а ті люди, які повернуться з війни та не матимуть іншої можливості випустити біль та досвід, окрім як писати.

Про нашу повномасштабку я намагався читати майже усе, що видавалося протягом останніх чотирьох років. Напевно, я прочитав лише відсотків 70-80. Але є чотири книги про повномасштабку, які я завжди раджу:

▪️Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає»

▪️Павло Белянський «Битися не можна відступити»

▪️Дмитро Крапивенко «Усе на три літери»

▪️Валерій Пузік «Ким ми були».

Це дуже потужні книжки. Адже дуже часто, коли ветеран починає писати книгу, це стає певною формою психотерапії. І книга перетворюється на кушетку терапевта, де він просто розповідає про те, як йому боляче. Такі книги здебільшого потрібні їх авторам та не завжди потрібні читачам. А от книги, які потрібні як автору, так і читачу, і в яких я впевнений, я вище перелічив.

Захід відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Taiwan Foundation for Democracy.

Організаційні партнери: культурна агенція «Терени», регіональний хаб ІМІ Медіабаза Полтава.

Інформаційні партнери: Інститут масової інформації, Суспільне.Полтава, видання «Полтавська хвиля», Детектор медіа.

Премія Ґонґадзе заснована у 2019 році Український ПЕН, родиною Георгія Ґонґадзе, виданням «Українська правда», Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками.

Сталість і розвиток Премії Ґонґадзе відбувається завдяки підтримці меценатів і меценаток. Меценатами є виключно випускники Києво-Могилянської бізнес-школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.