Під наглядом. Як документальний фільм "Спеціальна операція" фіксує російську окупацію ЧАЕС
Під наглядом. Як документальний фільм "Спеціальна операція" фіксує російську окупацію ЧАЕС
Цієї суботи, 8-го листопада о 18:00 відбудеться безкоштовний показ нового фільму Олексія Радинського "Спеціальна операція" в київському Будинку кіно. Надалі стрічка готується до французької прем’єри фільму на Escales Documentaries, литовської – на Scanorama та сербської – на Experimental Superstars. А в кінці листопада фільм покажуть у DCCC в Дніпрі.
"Спеціальна операція" – документальний фільм створений з записів камер відеоспостереження, що фіксує російську окупацію Чорнобильскої АЕС в лютому 2022 року.
Для УП.Культура про стрічку та важливість її показу розповідає кінооглядач Алік Дарман.
2025 був насичений українським документальним кіно, і наразі важко сказати, які саме стрічки стануть маркерами цього року. Можливо, знову Мстислав Чернов, що відкривав фестивальний рік на Sundance з "2000 метрів до Андріївки". А може, гучні "Стрічка часу" Катерини Горностай або "Мілітантропос", знятий колективом Tabor Production. Цікаво, що всі вищезгадані фільми мали українську прем’єру на кінофестивалі Docudays UA. Він намагається акумулювати всю українську документалістику. І, певно, наш глядач насамперед запам’ятає документальне кіно саме завдяки фестивальній програмі.
Побачити ж "Спеціальну операцію" Олексія Радинського на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі, замість Docudays UA, було чимось нетиповим. Втім, ОМКФ уже не дотягує до притаманної йому "лакшері"-планки, а перетворюється на демократичний фестиваль і демонструє кіно на будь-який смак: від відвертого комерційного "шлаку" до суто фестивального кіна та серйозних ретроспектив.
Новий фільм Радинського "Спеціальна операція" став яскравим доповненням фестивалю. І хоча зал був повний, медійної уваги фільм отримав небагато. Новин про прем’єру на Берлінале було значно більше, ніж про нещодавній показ на ОМКФ. Український глядач може банально не дійти до наступних показів, бо просто не знатиме про них. Безперечно, панує певне перенасичення, бо української документалістики справді дуже багато. І хто зараз може згадати гучну прем’єру "Спеціальної операції" минулого лютого в Берліні? Ми згадаємо.
Міжнародна прем’єра "Спеціальної операції" відбулася на Берлінале, у незалежній програмі Forum Expanded, яка славиться своєю селекцією, спрямованою на експерименти з формою та роздуми про кіно як медіум, а також дискусіями навколо цих фільмів та їхніх сенсів. Це був закономірний комплімент Олексію Радинському, який знімає політичне документальне кіно з великої літери, а "Спеціальна операція" – його найбільший експеримент із формою на цей час.
"Спеціальна операція" продовжує два попередні короткі метри автора. Насамперед – "Чорнобиль 22" (2023 рік), перша робота режисера після початку повномасштабного вторгнення, що розповідає про захоплення ЧАЕС російськими військовими. У повному метрі Радинський поглиблює цю сторінку російського вторгнення – і ніхто не знає, скільки ще може вийти фільмів, які осмислюватимуть конкретний історичний епізод.
Проте стрічка підхоплює ще одну тему автора, а саме деколоніальну, що лягла в основу "Там, де закінчується Росія" (2024 рік) – попередній роботі режисера, змонтованій зі старих документальних фільмів епохи Київнаукфільму, архівом якого Радинський опікується разом із групою Kinotron. У "Спеціальній операції" деколонізація присутня вже в самій назві. Радинський вдало апропріює евфемізм, вигаданий російською машиною пропаганди, обертаючи фразу-мем проти її ж авторів.
Якщо говорити про жанр, то "Спеціальна операція" найближче до found footage movie (кіно змонтоване зі знайдених у відкритих джерелах кадрів – ред.), адже фільм складається виключно з кадрів камер відеоспостереження, які зробили працівники ЧАЕС та дивом зберегли під час окупації. Монтажне кіно, де режисерські рішення мають визначальну роль, і за умови роботи з професійним режисером монтажу та якісним звуком може народитися, пробачте за пафос, "чистий кінематограф".
Не зважаючи на те, що у фільму відсутній сюжет в класичному розумінні, він розповідає історію окупації: від приїзду російських солдатів та їхнього освоєння на території до програшу битви за Київ, яка точиться за кілька десятків кілометрів, і втечі з чорнобильської зони. Глядач тут ототожнюється з працівником станції, який, ніби крізь шпаринку в жалюзі, спостерігає за тим, що відбувається на вулиці. Він побачив не все, але й цього достатньо.
Режисер монтажу "Спеціальної операції" Тарас Співак жартував, що перегляд фільму – "симулятор охоронця" ЧАЕС. У цьому жарті багато правди й сенсів. Навіть дивлячись неігрове кіно, ми маємо потребу з кимось себе ідентифікувати. Найпростіше, звісно, з героєм. Проте важко придумати щось більш безособове, ніж записи з камер спостереження. У кіно вони зазвичай відсутні: коли, наприклад, детективи починають своє розслідування. Або їх знищують правопорушники перед злочином – і глядача зустрічає передбачуваний кадр, який у секунду обривається пострілом. Останній приклад ближчий до фільму Радинського. Але йому вдається надати камері спостереження сенс, який виходить далеко за межі жанрового тропу.
Якщо лишатись у полі української воєнної документалістики, то ідентифікація з охоронцем – річ надзвичайно цікава. Передусім камера є своєрідним охоронцем, а радше його продовженням – зброєю. Саме камери зафіксували загарбників, а фільми стали доказом воєнного злочину (варто згадати оскароносний "20 днів в Маріуполі" як найяскравіший приклад). Камера – страшна зброя, особливо якщо всі зафіксовані обличчя колись опиняться у в’язниці або в землі. Але "Спеціальна операція" – це не просто фільм-розслідування чи "флешка в Гаагу". Насамперед це приклад експериментального повнометражного кіно, що є рідкістю й радістю для сучасної української кіноіндустрії.
Фільм дарує неочікуваний досвід – він заспокоює. Дає відчуття, що ти в безпеці, під захистом камери, яка відділяє тебе від російського солдата. Ти бачиш їхні обличчя, а вони твоє – ні. Вони не більше ніж таргани, що пролізли у твою квартиру. Ти бачиш їх під збільшуваним склом. Але це й не "Мирні люди" Оксани Карпович, яка повертає історію з пральними машинками в обсерваційну документалістику.
"Спеціальна операція" не прагне показати сутність росіян – із цим уже все зрозуміло. Фільм з дистанції говорить про події перших місяців, а Радинський вдало працює з дистанцією і пустотою. Звісно, спокій фільму може перерости у страх безсилля – ти не можеш нічого змінити, вплинути на події, які відбулися декілька років тому. Певною мірою "Спеціальна операція" говорить про те, що нам тоді трохи пощастило: у місце, просякнуте ядерною небезпекою, зайшли люди з силою, але без відповідальності, воєнні злочинці, які водночас самі не розуміли, яку небезпеку несуть не лише нам, але і собі самим. Фільм стає застереженням і посланням західній аудиторії: Росія вдало маніпулює темою ядерної зброї, але, крім маніпулятивних заяв, вона ще й окуповує АЕС.
У картині Радинського збігається дивовижний баланс між медитативною камерою та жахом того, що відбувається в кадрі. З іншого боку, у фільмі більше повітря, ніж людей, бо камери спостереження фіксують усе – їхня статичність не дає вибору, який має кінокамера в руках оператора. Баланс сил підтримують вітер, сонце, дощ, сніг, собаки, день і ніч, погодні зміни. Аж згадуються новини, як росіяни рили окопи в чорнобильських лісах, де земля пройнята радіацією.
Часом камера зумиться на росіян, вихоплюючи крупним планом їхні обличчя, або ж фіксує їхнє пересування коридорами. Але це не історія про майбутнє покарання чи помсту. І не пропаганда. Звук камер у стрічці набагато важливіший за будь-який інший: він репетативний і постійний. Поки рухається камера – ми рухаємось. Поки камера працює – ми бачимо небо, красиве, різнокольорове, з живописними заходами сонця над ЧАЕС, та доводиться бачити й загарбників.
Експеримент Радинського вдався. Картина, змонтована з безвиразного матеріалу, стає моторошною та захопливою пригодою в кабінеті охоронця, який водночас і заручник, і спостерігач. Кінематограф, побудований на вуаєризмі – це його найвизначніша частина. А "Спеціальна операція" – це кадри, які ніхто не мав побачити, про події, що не повинні були статися.
Навряд чи фільм матиме кінотеатральний прокат, чи отримає ще якісь нагороди. Але важливо його не пропустити й не забути, адже він вирізняється серед іншого українського документального кіна, яке усе частіше повторює саме себе. У "Спеціальній операції" багато простору для думок, навіть коли камера рухається й указує на що дивитися. А Радинський має дивовижну здатність робити з нецікавого матеріалу цікаве кіно.
