30 жовтня в Києві проходив Форум «Українська — мова сильних» до Дня української писемності та мови.

У рамках заходу відбулися три тематичні панелі. Під час однієї з них під назвою «Медіа та мова: вплив слова на суспільну свідомість» учасники обговорили державне регулювання та ринок україномовних медіа; роль соцмереж у формуванні мовної культури; українську мову як тренд серед молоді у цифровому просторі. Модераторкою розмови була українська телеведуча й акторка Людмила Барбір, а учасниками — Ярослав Пахольчук, генеральний директор «1+1 media»; Олександр Богуцький, генеральний директор StarLihgtMedia; Юлія Шелудько, виконавча продюсерка «Українського радіо», координаторка Радіодиктанту національної єдності; Андрій Шимановський, блогер і популяризатор української мови; Юрій Пероганич, громадський діяч, засновник громадської організації «Вікімедіа Україна»; Максим Онопрієнко (онлайн), член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Учасники тематичної панелі: Юрій Пероганич, Андрій Шимановський, Юлія Шелудько, Олександр Богуцький, Ярослав Пахольчук, Людмила Барбір

Подаємо відредагований виклад дискусії.

Людмила Барбір: Ми будемо говорити про роль медіа і медіапростору, цифрового простору в формуванні мовної культури. Ми будемо говорити про те, як україномовний контент зробити трендовим. І особливо це стосується молоді. Як нам урегулювати медіаринок для того, щоб захистити національний мовний простір. І також поговоримо про конкретні інструменти та формати, які допоможуть зацікавити вивчати українську мову, говорити українською і зробити її сучасною, модною, трендовою, затребуваною і мовою своєї ідентичності. Це про тих, для кого вона ще такою не є, на жаль. Пане Максиме, як змінюється мовний ландшафт в українських медіа після повномасштабного вторгнення?

Людмила Барбір

Максим Онопрієнко: Безперечно, сьогодні українського контенту й української мови в ефірі практично 100%. Але я згадую, наприклад, 2017 рік, коли запроваджували мовні квоти на телебаченні, а згодом 2019 рік, коли почав діяти Закон про мову. Скільки тоді було спротиву й незадоволення. Тому такий прогрес української в медіа став можливим не в останню чергу завдяки правовому врегулюванню використання української мови в медіа також.

А після повномасштабного вторгнення українська мова стала символом опору й інформаційної стійкості. І я передусім говорю про наші медіа, про телеканали й радіостанції, коли частка україномовного контенту зросла просто в рази. Протягом цих років моніторинги Національної ради щодо мовних квот засвідчують, що жодне з медіа їх не порушує, а більшість навіть перевищує ці квоти, які, до слова, з 2024 року стали у розмірі 90%. Тобто для більшості редакцій українська — це природна частина роботи.

Водночас у цифровому сегменті, який, скажімо так, слабо ще врегульований, вплив російськомовного контенту залишається значним, але також треба відзначати, що частка україномовного контенту стрімко зростає.

Учасники тематичної панелі: Юрій Пероганич, Андрій Шимановський, Юлія Шелудько, Олександр Богуцький, Ярослав Пахольчук, Людмила Барбір та Максим Онопрієнко (на екрані)

Людмила Барбір: Який вплив, на вашу думку, мають медіа та цифрові платформи на популярність української мови? І якщо є якісь результати, дослідження, статистика, то яка кількість українців досі споживає російськомовний контент?

Максим Онопрієнко: Цифрові платформи стали головними драйверами популяризації української мови. Що я маю на увазі? Наші медіа — те, що ми звикли називати класичними медіа, — також досить вагомо представлені в цифровому сегменті та реалізовували багато проєктів. Можна згадати проєкти «Плюсуй українську», «Українська для кожного», Радіодиктант національної єдності. Це все перетворює популяризацію української мови на суспільний рух.

Ті показники, якими ми володіємо, ілюструють, що інтерес до українського контенту на цифрових платформах зріс відсотків на 40, а може навіть і 50 від початку повномасштабного вторгнення. Але все одно значна частина українців і далі дивиться російськомовний контент, російськомовних блогерів, російськомовні фільми, особливо на цифрових платформах.

Можемо говорити й про іноземні канали, які транслюють в Україні. Згідно з Конвенцією про транскордонне мовлення, канали, які зареєстровані в країнах Євросоюзу, можуть мовити в Україні без додаткової реєстрації в Нацраді. І у більшості з них основна доріжка російська. Національна рада не може блокувати цей контент і, зокрема, за мовною ознакою. Це також небезпека, тому що в середовищі російськомовного контенту найчастіше поширюються маніпуляції, дезінформація — і це виклик для медіагігієни нашого суспільства. Тому, власне, ми дуже багато говоримо про медіаграмотність.

Людмила Барбір: Ще більше хочеться зосередитися на цифровому просторі. Які тенденції ви спостерігаєте у тіктоку, ютубі, телеграм-каналах? І чи є якісь механізми впливу? Ви сказали, що це дуже складно, що немає законодавства, щоб впливати на блогерів, контент-мейкерів, які досі працюють російською.

Максим Онопрієнко: З одного боку, закон про медіа — те, що розширює повноваження Національної ради на онлайн-середовище. Наприклад, облікові записи у ютубі, тіктоку, телеграмі, фейсбуці добровільно можуть реєструватися як онлайн-медіа. За останній період ми маємо сотні зареєстрованих таких облікових записів. Водночас інструментів впливу насправді небагато, тому що на практиці ми поки що не є членом Євросоюзу, тому на нас не поширюються європейські інструменти у вигляді DSA або MFA. І те, що нам дає закон про медіа, — це право безпосередньо звертатися до платформ із тим, щоб модерувати, реагувати, видалити той чи той контент. Але так само відверто можу сказати, що на практиці на наші пропозиції укласти меморандум із цими великими гігантами вони неохоче йдуть або взагалі не реагують.

Людмила Барбір: Ярославе і Олександре, хочеться зараз до вас звернутися. Як на вашу думку, чи змінилася аудиторія, чи змінився її запит, чи змінилося загалом ставлення до української мови за роки повномасштабного вторгнення? Яка тенденція?

Ярослав Пахольчук

Ярослав Пахольчук: Усе починається з малого. Пан Максим говорить, що є зрушення. Зрушення дійсно є, особливо там, де є контроль і регуляторика. Все навчання в школах українською мовою, так? Усе телебачення винятково українською мовою, так? Радіоефір весь українською мовою. Біда в тому, що є величезний доступ до цифрового сегменту, він абсолютно не контрольований, і він ніколи не може бути контрольований. Далі ділю людей на дві категорії: свідомі і напівсвідомі, назвемо так. Ну от, ми з Олександром свідомі точно. Приміром, я вибрав на Netflix фільм,  але якщо він російською мовою — я не дивлюся. Вона мені неприємна. Але таких небагато, бо ми дуже свідомі, так? А частина людей або свідомо вибирає російську, ну не більшість, а частині байдуже — українська чи російська.

Тепер повертаємося до того, що все починається з малого. У мене в житті була особиста драма.  Ми українськомовна сім’я, винятково українською мовою розмовляємо. Моя молодша донька, їй два роки, починає розмовляти російською мовою. Тобто садочок  — українська мова, в сім’ї розмовляють українською мовою, а вона розмовляє російською мовою. Звідки? Ютуб-канали. Діти ж емоційно все сприймають, а в ютубі яскравий, класний, емоційний контент. Я думаю, що Україна за 35 років виробила анімаційного контенту менше, ніж Росія за один рік. І ми цю індустрію втратили. Вона неймовірно дорога, нема фахівців, і от ми з Олександром знаємо, що там хвилина виробництва якісного мультику така,  що нема таких фільмів в Україні, що коштують стільки, як цей контент. То це неможливо зробити, але ми ж можемо якось це стимулювати, щоб вони були українізовані. Наприклад, досвід співпраці «1+1 media» з Vayacom. Це Paramount Plus, Nickelodeon. Ми з ними вже років 10, мабуть, співпрацюємо. Ми переклали 100% їхнього контенту. Тобто сьогодні, коли ви дивитеся «Щенячий патруль» на ютубі чи на якихось платформах — це робота «1+1 media» з Vayacom. Є ж інші канали. Чому не надати підтримку, наприклад, щоб ішов цей дубляж більш активно? Ми можемо якось його стимулювати і підтримувати. Тепер візьміть блогерів. У Олександра й у мене є величезна кількість цифрових ресурсів. Значить, якщо ти робиш однаковий контент російською і українською, то дохідність російськомовного контенту в рази більша. Тепер питання. Коли є кризова економічна ситуація, коли немає абсолютно підтримки з боку держави для виробників контенту, куди ти будеш інвестувати свої зусилля? Відповіді це не потребує. Що треба робити? Треба стимулювати підтримку цього, потрібна якась державна програма. До речі, ми дуже чекаємо на 1000 годин контенту від Президента. Заявлена програма, що таке може бути. Якщо вдасться її реалізувати, підтримують депутати, підтримує Кабмін, то є шанс, що за три роки ми почнемо щось відновлювати. Якщо ні, то тренд у нас зрозумілий. Тобто ми все гарно робимо, тут ми спілкуємося прекрасно.  Але коли ти виходиш у коридор у школі, то яку мову ти чуєш? Це і є мова, якою спілкуються діти. Бо в класі за дверима вони однією розмовляють, а поза класом — іншою.  Так от, треба стимулювати виробників контенту українською мовою. Зробіть якісь пільгові програми для спонсорів, щоб вони давали гроші контентмейкерам, щоб ті були зацікавлені,  потрібна податкова програма.

За останні 10 років є гарний тренд, що українці починають звикати платити за контент. За контент, ліцензійні збори. Тобто оця вся цифровізація гарно працює. Але за останні років п’ять-шість держава повністю перестала боротися з піратством. Цього року Нацрада включилася в цей процес. Вдалося організувати роботу з телекомоператорами і провайдерами інтернету. І, мабуть, уперше за останні роки заблоковано більше як 250 провайдерів. Але це крапля в морі. Це має бути регулярна системна робота. І державні органи, якщо всі об’єднаються — а це має бути і поліція, і кіберпрліція, і СБУ — вони це все можуть зробити. Але це якщо на часі. Якщо не на часі, то не на часі, вибачте. І тоді люди будуть користуватися безплатним російським.

Олександр Богуцький

Олександр Богуцький:  Насамперед, я хочу сказати, що Ярослав із Луцька, а Волинська область, як відомо, батьківщина УПА, тому більш-менш усе ясно. Я родом зі Львова, і тому ясно, що я виріс в українськомовній сім’ї, в мене мама вчителька була. І коли я приїхав у Київ у ті часи, коли ще була «Червона рута», мені багато в чому поталанило, тому що я став ведучим не тому, що я мав якийсь особливий талант,  — я був один із небагатьох, хто добре знав українську мову. І в цьому сенсі українська мова, якщо би була таким ключем для успіху, ключем для кар’єри, як зараз дітям кажуть про англійську. Дивіться, то не так. Тому що Україна — дуже велика країна, і можна було би мати велику кар’єру всередині краю, якби ми зробили цей край такою роботою мрії. І ясно, що ми працюємо в приватному бізнесі, а приватний — це як поставиш, так і виспишся. От як Андрій: запише якісь подкасти, і скільки він там збере грошей на відео — стільки він і заробив. Але ясно, що мені трохи, не те щоб образливо, але я вважаю, що українська мова має бути таким стрижнем формування нової якості, нової України, яка би мала би постати після цієї війни. Але я не бачу цього інтересу до української мови, насамперед, від державних чиновників, тому що все-таки держава — це держава. Ми приватний бізнес. Ми дуже багато інвестуємо в український контент. Він справді повністю українськомовний, але якщо ви запитаєте, чи є черга людей, наприклад, з наших сусідів, або, наприклад, із німців, де є 1,2 млн українців, купити щось українське для того, щоб показати новим українським переселенцям в Німеччині, — ні. За останній час жодного контракту, щоб ми щось продали в Німеччину. І Олена Кондратюк поставила це запитання, що в Україні треба було би подумати, що відбувається з закордонними українцями. Я можу вам сказати, що відбувається в Польщі. Українці вчать польську мову, а далі дуже часто не зізнаються, що вони українці. І довкола цього, якщо говорити про якусь модель майбутнього, ми точно повинні цю проблему визнати. Далі подумати, що ми всі разом можемо зробити для того, щоб українська мова справді стала мовою номер один в країні, що нас усіх заспокоює.

Тут є пан Іван Заєць. Я справді вважаю, що вони зробили дуже багато для утвердження української мови в перших скликаннях Верховної Ради. Але проблема наших демократів в чому була? Вони переймалися мовою, а російськомовні депутати переймалися економікою, в тому сенсі, як її приватизувати. І вийшло так, що немає або ще формується тільки якась така історія українськомовних мільйонерів. Чи, до речі, якщо звернете увагу, Віктор Михайлович Пінчук зараз говорить тільки українською мовою. І оцей от позитивний приклад, — ми його пробуємо якось знайти, показати в наших серіалах. Нам не вдалося ще, мені здається, зробити такого героя номер один. Можливо, на нього претендує Цимбалюк. Зараз фантастично успішно йде наше шоу «Холостяк». Крім того, він знімається в багатьох серіалах. Частина з тих серіалів є на «Плюсах». Зараз у нас буде рік Цимбалюка, я думаю, що, в принципі, в більшості фільмів і в більших серіалах буде Цимбалюк. Але дивіться, він прекрасний українськомовний герой. Можливо, він надихне й інших вчити українську мову, бути українськомовним. Ще я хочу сказати про те, що непомітне і що, наприклад, сьогоднішній круглий стіл чи ця конференція, чим вона мені сподобалася? В попередній панелі про цю нову ініціативу президента про 1000 годин контенту загалом говорили дуже схвально. І я би закликав усіх не ганьбити український контент, як це зараз робиться. На фоні цього величезна кількість грошей росіянами інвестується в російський контент. Але не тільки росіяни. От, наприклад, National Geographic, ви його можете бачити на окремих платформах, він іде російською мовою в Україні. І в нас із Ярославом була з цього приводу дискусія. Тільки що Максим сказав, що в нас є Конвенція про транскордонне телебачення — то документ європейський, який Нацрада чомусь виконує і так його боїться, що не може заборонити жодне російськомовне європейське українське медіа. Але є багато інших регуляцій, які вона не виконує, тому що ми ще ж не є членами Європейського Союзу. І от далі триває оця трансляція російськомовних каналів чи каналів, де російська мова за вибором є мовою номер один. Дуже часто це є вибором бізнесу. Наприклад, Ярослав очолює Viasat,  компанію, яка доставляє супутниковий сигнал. У нас була дискусія, вони не видалили ці російськомовні канали. І дивіться, з суми цих кроків на підтримку української мови (наприклад, я сьогодні говорю українською,  не дивлюся піратські фільми) складеться її утвердження. Ми показали величезну кількість роликів на підтримку української мови.

Я вважаю, що друга лінія, яка має зробити мову модною, — це реклама. Дуже часто ці ролики ми виготовляємо за свої гроші. Я справді вважаю, що ми з Ярославом любимо українську мову, нам це треба, але хотілося, щоб коло людей, які фінансують промокампанії української мови, було ширшим. Тому, хто захоче доєднатися, ми будемо тільки за.

Об’єднуймося довкола мови — це не найгірша платформа об’єднання. Але щоб її зробити успішною, нам треба робити успішних людей, успішний контент. І це можна зробити в культурі підтримці, але не в культурі хейту. Що знов щось не так, знов щось не то, знов щось не те. На завершення хотів попросити вас бути більш лагідними до людей, більш  надихаючими до тих, хто хоче спробувати, і більш рішучими до своєї відмови від тієї культури, яка нас хоче вбити. Я недавно бачив таку цитату, яку би повісив у кожному магазині, що Росія претендує на ті землі, де говорять російською мовою. Ну що ще треба написати? Ясно, що то неправда. Вони ні за яку російську мову не борються, вони борються проти України. Але маючи цю цитату, в принципі, кожна людина може сама для себе вирішити. Тому що, ніби так виглядає, що якщо будуть всі говорити українською, то наче ж не присікаються. Ну, ви з Радіодиктантом зірка, я просто зараз буду насолоджуватися цим. Ми вже багато робимо, але можемо зробити більше. Будемо раді, якщо будуть ідеї, або будуть люди, які будуть готові долучитися до нас не тільки добрим словом, але і грошима, ідеями, роликами, креативом, тому що разом точно краще. Дякую тим, кого зібрала наша сьогоднішня зустріч, а Нацраді бажаю втілювати європейські вимоги тільки в тій частині, які роблять нашу країну сильнішою. А на час війни можна і трошки відійти від Конвенції транскордонного телебачення, особливо, якщо там написано, що то ті самі росіяни, які, на жаль, використовують лояльність Європи для того, щоб в Європі зареєструвати ті самі російські компанії і відправляти свою російську мову вже як європейську мову в Україну. Російська мова не є мовою Європейського Союзу. І ми доживемо з вами точно до того часу, коли такою мовою стане українська.

Юлія Шелудько: Я додам, дозвольте. Тут говорили про мовників. Звісно, Суспільне не конкурує з комерційними мовниками, тому що в нас інша мета. Популяризація української мови — це те, що ми завжди робили, бо «Українському радіо» вже 100 років. Тут безперечно, що це інша нива, це абсолютно не те, що роблять інші канали, але коли пан Ярослав говорив, що немає що подивитися, то у нас є прекрасна платформа для дітей «Бробакс». Це мультфільми, це аудіоказки, це все українською мовою.

Юлія Шелудько

Олександр Богуцький: Мені завжди було цікаво: чого вони її назвали «Бробакс»?

Мене, по-перше, дратує відверто, і я пробую це Суспільному донести, що відмежовуватися, що «ми Суспільне, а всі інші — комерційні мовники» — це, м’яко кажучи, дивно. А по-друге, Суспільне показує соціальної реклами менше, ніж група StarlightMedia приблизно в 26 разів. От коли хоча б у частині соціальної реклами ви до нас наблизитеся, тоді ми скажемо, що ви відповідальний Суспільний мовник. А в дорозі — ми всі об’єднані бажанням зробити країну кращою, а не так, що є комерційні мовники, суспільні мовники та ще там щось.

Юлія Шелудько: А ми не відмовляємося якраз, ми теж медіа і медіа потужне. Я думаю, що те медіа, яке щороку набирає все більше і більше обертів. Погодьтеся, після реформи Суспільне стало значно потужнішим, ніж, наприклад, це було 10 років тому. Тут однозначно. І в нас є проблеми, спільні з комерційними мовниками — і недофінансування, і відтік наших працівників. Ми маємо проблеми з BigTech-компаніями. Тобто ми маємо багато спільного, але якщо ми зараз говоримо про мову, то я до того, що на цій ниві ми працюємо дуже давно і, як бачите, плідно. Щодо соціальної реклами, то ми не можемо її випрошувати. Яку нам соціальну рекламу є можливість давати  — даємо. Звичайно, ми зацікавлені у всіх соціальних проєктах і ми так само, як і ви, як інші медійники теж пропагуємо це. Але от щодо дитячого контенту і саме українськомовного, то якраз це можна, безперечно, тому що це те, що зараз на часі, й не тільки в Україні. От перед нами була панель, говорили про дітей, які за кордоном, які маленькі, яким немає звідки брати українськомовний контент — ті ж самі мультфільми, ті ж самі аудіоказки. То от якраз оця платформа «Бробакс»  допомагає в цьому. Я не бачу іншої альтернативи зараз. Якщо вона буде, це, звичайно, буде прекрасно, ми будемо тільки раді цьому. І тут я не згадую інші проєкти, бо в нас таких багато. Зрозуміло, що нам їх хтось спеціально не фінансує. Тобто ми їх робимо, тому що вони на часі й вони потрібні. І той самий канал «Бробакс» офіційно зареєстрований як нелінійне медіа, тобто ми працюємо теж у цьому напрямку.

Ярослав Пахольчук: Юліє, можете поділитися якоюсь аналітикою про кількість підписників, переглядів?

Юлія Шелудько: У мене немає з собою презентації.

Ярослав Пахольчук: Ну, приблизно, це мільйони, мільярди, десятки?

Юлія Шелудько:  Не мільярди, поки що.

Ярослав Пахольчук: Поталанило, що галичанин і волинянин очолюють два найбільших медіахолдинги. Ми справді свідомі українці.

Юлія Шелудько: Я з Києва, я теж свідома. Пропоную не ділити.

Ярослав Пахольчук: От бачите, ми зразу починаємо мірятися. Я про те, що «Маша і Ведмідь», російськомовний мультик, є номер один у ютубі в Україні, який щороку має десятки мільярдів переглядів. Оце констатація простого факту. Я не говорю, що об’єми Сашині й наші, це десь мільярдів 15. Весь наш контент, новинний, розважальний — це така малесенька крапелька в морі. Говорю про те, що має бути системна історія. І те, що воно є, це чудово, але коли дитина чи підліток заходить у різні медіа, то він, буває, заходить туди, що йому ще й рекомендується. Це ютуб — а є тікток, який сьогодні, мабуть, номер один. От у ньому ні його, ні мене немає. Чому? Бо там неможливо комерційним структурам заробляти гроші. І там узагалі прірва. Слава Богу, там блогери є поодинокі, які тут присутні. Це слава Богу, але це теж крапельки. От тому я не міряюся, що робить Суспільне, що робить «Старлайт». Ми всі молодці, що ми щось робимо. Але якщо ми хочемо не просто говорити про українську мову, а робити її, —  дивіться, все, що могли нав’язати, вже нав’язали. Далі воно має бути лагідним, нормальним. Ти маєш чути класні крилаті вирази і хотіти їх використовувати в побуті. Ти маєш орієнтуватися на якихось героїв, як на Тараса Цимбалюка, про що згадував Саша, і його десь цитувати. І ми когось великого цитуємо, але воно має стати побутовим. Щоб ми не згадували якийсь матюк, вибачте, нецензурний, бо знаємо його російський аналог, а просто летіло піснею українською мовою. І це нормально. І тоді воно стає природним у коридорах, в оселях.

А то ми тут поговорили… Я навіть не знаю, який височезний відсоток держслужбовців, Слава Богу, вже розмовляють українською хоч офіційно, але тільки зачинили двері — й одразу все пішло інакше. Будьмо чесними, нав’язувати далі вже не вдасться. Далі все це тільки має популяризуватися природно, бо медіа стали супервідкритими і ніхто їх, що б Нацрада не робила, не заблокує. Значить, ми маємо наповнювати і пропонувати. Не можемо виробляти? Адаптувати. Можемо виробляти? Виробляймо. Є люди, які роблять — підтримуймо. І тоді це буде не просто поговорили і забули. А це буде системна методична робота.

Юлія Шелудько: І спільна. Головне, що спільна вона має бути для всіх. Тому я до того і говорю про те, що ми робимо це, але ми хочемо, щоб і нас підтримували, й усіх підтримували. І спільно робимо. Чому цей дитячий контент? Тому що ідентичність закладається коли? Вона не в дорослому віці закладається, вона формується з дитинства.

Ярослав Пахольчук: А я з чого почав? Що все починається з малого. От дивіться, про ознаки свідомості? Платформа «Київстар ТБ», згідно з законом, 60% контенту, здається, має бути українською мовою. Але свідомий співінвестор говорить: «Ні, її має бути більше». Мені відзвітували, що на 1 жовтня 85% контенту на платформі український. Бо це свідомий вчинок. Кожен наступний відсоток дорожчий, важчий, але він рухається.

Максим Онопрієнко: Пан Олександр так часто з любов’ю згадував Національну раду, що я хотів би репліку. Я перепрошую перед учасниками, які ще не встигли навіть початкове слово сказати, але я думаю, що тим, хто нас дивиться і слухає, треба пояснити, як прописані новели Конвенції про мови, як прописані новели цифрових актів, які діють у Євросоюзі. І для того, щоб Національна рада могла ними керуватися, вони мають бути імплементовані в наше законодавство. А це вже питання до наших законодавців, і попередньо програмою була передбачена участь також онлайн Євгенії Кравчук. Шкода, що вона не змогла, бо ми би тоді запитали, як у нас із цим справи. До речі, щодо каналів походження з Євросоюзу, то пригадайте, що під час  написання Закону про медіа і Національна рада, і ви, ми разом були головними авторами, щоби на час воєнного стану, попри положення конвенції, запровадити реєстрацію цих іноземних каналів. Але наші європейські партнери, з якими узгоджували текст майбутнього закону, бо це був один із євроінтеграційних законів, виступили проти цього. Тому реагуємо в межах наших повноважень.

Людмила Барбір: Уже трішечки в нас дискусія розгорілася, я розумію, що тут потрібен «круглий стіл» для того, щоб пробувати якимись спільними зусиллями і розв’язувати ті питання, які ви зараз озвучили. Раз ми вже перейшли власне до Юлії. Ви сказали, що торік сторіччя «Українському радіо», й у вас найбільше покриття, і вже велика довіра, є величезний досвід. Чи відчуваєте ви конкуренцію за аудиторією? Тому що, мені здається, дуже важко конкурувати з телебаченням, коли з’явився інтернет. І чи змінилася ця тенденція вже після повномасштабного вторгнення?  І чи з’явилася якась нова місія? Тому що часто радіо, коли немає телебачення, це прифронтові території чи тимчасово окуповані території, то якраз таки радіо — це єдиний зв’язок і можливість і врятуватися.

Юлія Шелудько: Це якраз не конкуренція, тому що в нас велика ж компанія медійна, і є взаємодія диджиталу, телебачення, радіо, всіх платформ. Ми посилюємо один одного. Але щодо радіо, можливо, неправильно так сказати, але повномасштабне вторгнення показало, що все-таки без радіо ми не можемо. І саме завдяки радіо було врятовано чимало життів, і оті «зелені коридори», які оголошували на радіо — це дуже стало в нагоді. І наші рейтинги не падали. Довіра якраз тільки зростає щороку. Тому ми не можемо сказати, що в нас така велика проблема і ми боремося за нашу аудиторію. Тому що та аудиторія, яка раніше і завжди слухала радіо, не припинила його слухати, а нова аудиторія прийшла до нас, вона додалася. Тому що це зручно, тому що можна слухати всюди й коли немає інтернету, коли немає світла, радіо забезпечує оцю  прогалину, цю інформацію надає. Тому тут якраз у нас не проблема.

Людмила Барбір: От якраз-таки про розширення покриття. Чи є зараз якась більша місія для того, щоб залучити ще більшу кількість аудиторії і, приміром, через який контент? Який зараз найбільший запит? Усе-таки на новини, чи, можливо, на якийсь розмовно-розважальний жанр, чи на музику?

Юлія Шелудько: У нас трішечки інша цільова аудиторія. Хоча у нас є канали, є радіо «Промінь», це музика — і всі, хто хоче і потребує, можуть її слухати. У нас є радіо «Культура» — і там інший контент, нішевий, але там є своя аудиторія і вона теж отримує те, чого їй хочеться. Але «Українське радіо», я маю на увазі Перший канал, — це суспільно-політичний канал, і те, що ми робимо, звичайно, новини — це те, що найголовніше. Але серед інших варто, напевно, назвати контент про мову і на підтримку мову. Дуже багато ми виготовляємо цього контенту, тому що він на часі, тому що його потребують і він популярний. Його слухають, переслуховують — і це важливо. Ну, про Радіодиктант я поки що мовчу.

Людмила Барбір: Я якраз хотіла поговорити про Радіодиктант. Усі вже прекрасно знають, щоб були нарікання на швидке читання, швидкий темп Наталії Сумської та якісь складні слова, діалектизми чи подвійні апострофи. Ми вже це обговорили, ви вже проговорили.

Юлія Шелудько: Це було не головне, тобто не суто правила перевіряли. Ми ж хочемо інше — ми якраз пропагуємо, привертаємо увагу до мови і хочемо об’єднати людей саме довкола мови. Оце головне.

Людмила Барбір: Те, що писали в різних куточках світу,  що писали з фронту, з прифронтових територій, навіть жестовою мовою писали, — це говорить якраз-таки про той момент єдності написання диктанту. От мені цікаво, по-перше, чи є у вас у вашій скарбничці якісь такі історії людей, які через долучення до написання Радіодиктанту, переосмислили щось, захотіли вивчати мову, можливо, ще когось переконали вивчати українську мову. І, як ми вже побачили, що попит є, тому що, напевно, навіть «Євробачення» так не обговорювали, як цьогорічний Радіодиктант. Чи не думали ви, щоби не був Радіодиктант лише один раз на рік? Можливо, в іншому форматі, можливо, зробити якусь роботу над помилками чи тестовий режим, чи зовсім інший формат, — але ми бачимо, що запит є.

Юлія Шелудько: Про історії. Історій дуже багато — і цього року була  особлива активність за кордоном, посольства України за кордоном організовували написання. Щороку пишуть, але щороку більше і більше їх стає. І от саме від них було дуже багато цих цікавих історій, коли іноземці вивчили українську мову, коли почули про Радіодиктант після початку повномасштабного вторгнення та вже дізналися, що є ця акція. Вони почули і вивчили українську мову. Не тому, що дружина чи чоловік українці. Ні, немає там нікого в родині. Не тому, що вони хочуть українською мовою поспілкуватися з кимось. А саме тому, що їм цікаво було теж узяти участь, долучитися і прийти в цю нашу громаду, теж писати, або принаймні просто оцей момент єднання відчути. Таких історій не одна, їх багато. І посольство Індонезії про таке розповідало, і з Кіпру таке розповідали. Ми запрошуємо таких спікерів на ефір до себе на «Українське радіо», щоб вони поділилися. Але для мене дуже цінно, крім оцих іноземців, які вивчили українську, що доєднуються люди з тимчасово окупованих територій. І вони слухали! У когось хейт, у когось схвалення, але для них було важливо не те, що вони закреслили, а те, що вони були разом з нами. І не знаю, наскільки це плюс чи мінус, але кожного року до нас приходять листи і навіть від нашого сусіда із Росії. І там теж люди пишуть, вони не просто пишуть, вони надсилають на перевірку.

Людмила Барбір: Ну от, власне, чому я запитала про цю історію, тому що ми ж говоримо про те, завдяки яким інструментам заохотити більшу частину людей говорити українською, правильно? Можливо, є вже у вас якісь дані? Я розумію, що ви не можете мати точної цифри, але чи збільшується кількість людей, які об’єднуються навколо написання національного Радіодиктанту?

Юлія Шелудько: Ми не можемо це виміряти точно. Ми розуміємо, що є пів мільйона переглядів на ютубі.  Є перегляди телеканалу «Суспільна Культура», є «Українське радіо», яке можна слухати і в «Дії», і в додатку, і на хвилях, і ми не можемо всіх виміряти, хто послухав. Але у нас може бути кількість листів. Їх надсилають щороку. Я впевнена, що з тих, хто тут писав, надсилала якась маленька частинка. Тому що дуже багато людей пишуть, аби доєднатися, а не перевірити.  Але навіть цього року ми вже маємо понад 10000 листів електронних і два ящики паперових. Скільки там — поки невідомо.

Людмила Барбір: Тобто, чи тенденція йде на збільшення?

Юлія Шелудько:  Так.

Ярослав Пахольчук: Але в мене є прохання як поціновувача цього крутезного проєкту. Я не пам’ятаю вже, скільки років пишу, але от цьогорічний диктант — він демотивує. Тому прохання гарно готуватися, щоб воно надихало людей. Я люблю самоперевірку. Бо років три чи чотири тому я написав, що в мене сім чи вісім помилок було. Був суперзадоволений. Цьогоріч у мене 16 чи 18. Я передивляюся, розумію, що отут помилок 10 я мав зробити. Але як воно надиктоване — мене це демотивує.

Юлія Шелудько: То ви не зробили роботу над помилками? Ви могли ще раз переслухати, уповільнити і написати без помилок.

Ярослав Пахольчук: Не про це сперечаємося. Я дуже люблю диктант, сам ходжу і в нас багато «плюсівців» приходить щороку. Але не треба ускладнювати, а треба робити, щоб він був гарний.

Юлія Шелудько:  Є кілька нюансів. По-перше, це прямий ефір. Це  кому як не вам знати.

Ярослав Пахольчук: Ми ж знаємо, про які нюанси ми говоримо.

Юлія Шелудько та Олександр Богуцький

Юлія Шелудько: Багато нюансів. Я не знаю, які ви знаєте, але варіант підготовки  — ми готуємося щороку. Готуємося, читаємо і інтонуємо. Є людський фактор, який кожного року може по-різному спрацювати. Це теж треба враховувати. Ми не планували і не плануємо робити запис і віддавати його в ефір, щоб усе було так чітко і гладенько.

Олександр Богуцький: Я закликав, що ми не будемо якось підрізати крила виробникам контенту.

Юлія Шелудько: А тепер хочете сказати, що ні?

Олександр Богуцький: Ні, не виправдовуйтеся. Молодці, зробили, зробите в наступному році ще краще. Мені от цікаво, я, може, вас попрошу передати слово колегам. Дивіться, в мене було одне-єдине питання, чого ви кожен рік когось міняєте? От якщо були вже успішні роки, а Україна — тож країна традицій, і якби кожного року Юрій був Андрухович, він один із найкращих був автор.

Юлія Шелудько: Він швидше прочитав, ніж Наталя Сумська.

Олександр Богуцький: А у людей у пам’яті, що він дуже гарно прочитав. Не знаю, буває по-різному. Ми нікого не критикуємо, ми всіх хвалимо. Може, одним словом когось. От Софію Андрухович, наприклад. Чи будь-який інший автор.

Юлія Шелудько: Тоді буде за такої умови обговорення Радіодиктанту більше, ніж шоу «Холостяк»? Я думаю, що не буде. Направду, ми, звичайно, враховуємо всі нюанси. В нас є дуже велика команда, яка це готує, і не все можна передбачити, якісь технічні причини, наприклад, не можна. До речі, дуже багато блогерів теж активно долучалися і торік понад 7 млн було в тіктоку тільки згадок і переглядів про Радіодиктант.  Ми цим пишаємося, тому що щороку більше і більше увага привертається, і блогери теж до цього долучаються. Вони працюють і допомагають теж. Тому що все-таки перед нами на панелі говорили, що всі ми в одному човні й це все заради того, щоб ми єдналися довкола мови. Тому ми це й робимо.

Людмила Барбір: Єднаємося, так. І я сподіваюся, що тих, кому було надто швидко чи є певні запитання, це не демотивує написати диктант у наступні роки. От зараз я спитаю Андрія Шимановського. Ви писали Радіодиктант? Писали. Це перший рік чи вже кілька років?

Андрій Шимановський: Ні, то вже, мабуть, років п’ять-шість, щонайменше.

Людмила Барбір:  Наступного року, я так розумію, що так само ця традиція нікуди не дінеться?

Андрій Шимановський: Та нікуди не дінеться, звісно.

Людмила Барбір: Хочеться поговорити про те, що ви якраз у тому секторі, який дуже важко контролювати, регулювати. Скажіть, будь ласка, от як ви бачите оці тенденції зараз у тіктоку, в інстаграмі та що саме працює, які методи для зацікавлення вашої аудиторії популяризувати українську мову і говорити українською мовою? А що, навпаки, сприймається як спротив?

Андрій Шимановський

Андрій Шимановський: Отже, загалом я свій шлях почав десь п’ять років тому, можливо трошки більше, і одразу закладав таку концепцію, почув таке слово нещодавно — інфотейнмент. Тобто інформація плюс інтертейнмент, розвага й інформація. От я завжди і намагався це поєднувати. Тобто щоб у мене була якась користь у контенті, але я це буду робити  ніби в такий веселий спосіб, щоб дітям було цікаво. В першу чергу я завжди орієнтувався на дітей та молодь. Але складається так, що переважно мене дивляться дорослі. Виходить, що перша така хвиля популярності була одразу, коли п’ять років тому, у 2019 чи 2020 році я це почав, ніхто навіть не думав тоді знімати  креативний контент про українську мову. І це тоді було таким бумом. Я і пісні писав, і танцював, і співав — словом, усі можливі методи використовував. Другий бум, пік популярності відбувся на початку масштабного вторгнення.

Фактично робити взагалі нічого не потрібно було. Усі попередні напрацювання просто себе виправдовували, тому що в людей з’явився органічний запит вивчати українську, щось дізнаватися про українську мову, про українську культуру. Словом, я так аналізував собі, що в мене зараз в усіх соцмережах понад 900 тисяч підписників. І я розумію, що ця кількість набралася десь 2,5 року тому, вона і залишилася.

Так, дуже може багато залежати від формату, в якому я почав працювати, бо я перестав орієнтуватися на масовість, тобто і мені вже не дуже це цікаво, я заглиблююся трошки в контексти, в питання. І, можливо, контент тому не набирає там таких охоплень. Просто не підписується нова аудиторія, ніби я вже більшість залучив, і вже на цьому поки що зупинився.

Але я дорогою на це обговорення одразу собі запланував, що хочу так поділитися вектором руху, який обираю на сьогодні. І тут багато людей із цієї царини, багато хто також популяризує українську, займається цим контентом. І я спіймав себе на думці, що ніби ми не використовуємо одну дуже хорошу і вагому нішу для  українізації суспільства. У нас є курси, в нас є програми, в нас є медіапроєкти, але ми, мені здається, трошки ігноруємо живе мовлення і складність опанування літературної української.

У мене також був курс із переходу на українську мову, який пройшло понад 24 тисячі людей. Це був у першу чергу поштовх. Ми місяць тільки там працювали з людьми на потоці. І до мене дуже часто потім на вулиці люди підходять і кажуть, що це був класний курс, це круто, але ж я далі говорю російською. Тому що немає потреби. Тобто оточення, наприклад, далі говорить російською, на роботі з людини не вимагають української мови дуже часто, тобто просто корпоративна мова — російська. Але про що я тут хочу сказати? Про те, що ми успадкували від Радянського Союзу абсолютну уніфікацію мови. Тобто вони завжди прагнули викорінити всі діалекти, викорінити мови нацменшин, усе, що можна, і нав’язати тільки один-єдиний стандарт. І у нас є отакий дискурс, у якому люди, які сьогодні переходять на українську, просто страшно, панічно бояться помилятися. І я це зустрічаю. Це дуже сильно відштовхує людей: просто робити. Я маю свідчення, ніби люди повчились у мене на курсі, а потім такі: ну, по-перше, важко, по-друге, не треба.

І зараз мій вектор руху розвитку блогу полягає у тому, щоб ніби актуалізувати трошки цю ідентичність людини через її діалект. По-перше, показати наші східні, південні, та й центральні регіони, які часто вважаються за замовчуванням російськомовними. Показати, що області, села споконвіку були українськомовними. Хочу трошечки ці питання підсвітити. І нормалізувати ніби діалект, нормалізувати помилки.

Людмила Барбір: До речі, це якраз те, що зробила Євгенія Кузнецова в Радіодиктанті, таке вкраплення деяких слів.

Андрій Шимановський: І це прекрасно. Так, я це бачив і є люди, які  трошки обурювались. А це просто комплекс меншовартості, яка нав’язала російська концепція. От мені здається, що нам треба рухатися в легалізацію діалектів, бо люди соромляться.

Людмила Барбір: Так, Максим Онопрієнко, член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення вже хоче з нами попрощатися. Ми вам дякуємо за те, що долучилися до нашої дискусії.

Максим Онопрієнко: Наостанок хочу сказати, що Національна рада як медійний регулятор прагне бути не над медіа, а серед медіа і бути партнером для українських медіа. Ми підтримуємо відповідальних або свідомих, як сьогодні вже неодноразово звучало, і чітко реагуємо на порушення згідно з тими інструментами, які у нас є.

Ярослав Пахольчук: Я хотів би додати, що Андрій порушив дуже важливе питання, щоб мова була живою. Коли ти пишеш сценарій і потім його перекладаєш на відеомову, то якщо він буде надто  правильний, український, літературний, — це не заходить. У нас був нещодавно цікавий експеримент. «Київстар ТБ» зняв серіал «Вітя». Мені його показують. «Боже, — кажу, — що ви назнімали?». А там такий суржик, такий глибинний полтавський прямо. Я таке дивитися не можу. Кажу: «Ну, дивіться, там можна ще експериментувати? Давайте». Кажу: «Це точно не я, не моя аудиторія, але ви цілите і не в мене». І от знайти оцей баланс, коли мова прекрасна, доступна і її не боятися — це величезна місія.

Я пам’ятаю, на початку 22-го  багато російськомовних людей перейшло на українську. І якось воно нормально все було. Яка б не була та мова, але вони пробували. А зараз повернувся страх і все — вони повернулися до російської. Виходиш на вулицю і чуєш, що вона інакша. Я не маю поки що відповіді, як це правильно грамотно робити, але це суперскладне і важливе питання. Якщо ми навчимося робити мову гарною, зрозумілою і не страшною — це буде велика перемога.

Людмила Барбір:  Тут важливий момент. Через різні проєкти, через фільми, через серіали вести діалог із глядачем. Я працюю в прямому ефірі, ранкова програма «Сніданок». І ми маємо унікальну можливість, ми тримаємо постійний зв’язок із глядачем. Тобто під час ефіру вони нам пишуть все, що вони думають, все, що їм подобається чи не подобається. І ми одразу таким чином моніторимо їхню реакцію, приміром, коли хтось з експертів чи героїв записаних, чи в студії, коли, не дай Боже, помилився, або лише переходить на українську мову. Коли прямий ефір, стрес і зрозуміло, що половина слів вилітає, десь якісь російські слова включають, тоді несеться: «Краще взагалі вже мовчи, ніж паплюжити українську мову». І тоді з’являється страх. Дійсно, багато людей говорять про те, що хочеться говорити всім гарно, і щоб ти не відчував ніяковості, щоб тобі не було соромно. Але тут важливий момент. Я вважаю, варто не спрощувати, не примітизувати мову, а просто дати руку підтримки, підставити плече тим, хто намагається, хто вчиться, хто лише пробує говорити українською, щоб не казали, що ти неправильне слово сказала, а толерантно підказати, сказати, що молодець, що ви намагаєтеся, переходите, і навпаки підтримувати. От навіть серед моїх студентів у медіашколі багато є тих, які хвилюються, не можуть одразу згадати слово, але стараються. І такі люди самі кажуть: «Ви, будь ласка, підказуйте, коли я кажу якесь слово неправильне,  виправляйте».

Люди відчувають підтримку, потихеньку вчаться. Важливо, щоб перестали боятися.

Андрій Шимановський: Я досі можу, власне, виокремити те, що це просто складно і в людини немає мотивації. Тим паче, коли її ніби такі пуристи з усіх боків засуджують за якісь помилки, причому теж, мені здається, що перед нами ще дуже великий шлях осмислення нашої лексики, тому що є зараз політика, що все, що трошечки схоже на російську, ми відкидаємо. Але ми таким чином просто віддаємо часто свою лексику, бо здається, що воно ніби схоже. Звісно, не можна так легко розв’язати кожне питання, але я думаю, що зниження рівня пуризму нам би пішло на користь однозначно. І збільшення, підвищення рівня дослідження діалекту. І ніби чіткого відмежування, де суржик, де діалект — це ще теж ціла концепція. Друге питання, яке ускладнює перехід, — це відсутність потреби. Я вважаю, що це одне з найбільш фундаментальних питань. Держава має створювати умови, у яких українцям потрібна українська мова. Тому що, коли це буде мова грошей, коли ти не можеш заробити грошей без української мови — мені здається, це база. Ось такі основні моменти, щоб було приємно переходити на українську, щоб була можливість і безплатних курсів, і так далі.

Ну і, звісно, дуже хотілося б більшої підтримки, фінансування медіа, які займаються популяризацією українського, української мови, створення українського контенту. Зараз теж я відчуваю, що є трошки брак.

Людмила Барбір: У нас так само уроки, експрес-уроки української мови чи уроки історії, чи якраз такі проєкти і рубрики, коли ми пізнаємо через історію, через дослідження своєї культури, приходимо і до тієї самої ідентифікації своєї ідентичності та розуміння того, нащо мені взагалі українська мова. Я хотіла б зараз долучити вас до розмови. Юрій Пероганич, засновник громадської організації «Вікімедіа Україна». Розвиток української україномовної Вікіпедії впливає загалом на глобальне інформаційне поле. І як протидія дезінформації, тому що це страшна катастрофа і біда для нас.

Юрій Пероганич

Юрій Пероганич: Я хочу почати з такого короткого зауваження, що українські тексти загалом на 13% в разі перекладу коротші за російські. От, наприклад, є таке слово «содержание». Англійською «контент», яке тут прозвучало, мабуть, найбільше. А є чудове українське слово з п’яти літер — «вміст». Тому я б закликав почати говорити не про «контент» і не про «содержание», а про «вміст».

Загалом українська Вікіпедія — це мегауспішний продукт. Це 1,4 мільйона статей. Якщо роздрукувати тексти української Вікіпедії у такому форматі, в якому надрукована «Большая советская энциклопедия», то це буде поличка довжиною 35 метрів. Уявляєте такі книжки? Тільки це без ілюстрацій, не говорячи про те, що там дуже багато є такого вмісту як відео, аудіо і фотографії.

Українська Вікіпедія в чотири рази більша за чеську, в шість чи сім разів більша за угорську. Проте за відвідуваністю ми практично однакові. Це десь близько 60 млн переглядів за місяць. Це 2 млн на день. Чому? Тому що чехи дивляться чи читають чеську Вікіпедію, угорці — угорську, поляки — польську.

А з території України переглянуто було  за минулий місяць, за вересень, 140 млн сторінок Вікіпедії взагалі. З них 64 млн російської Вікіпедії, 47 млн української, 18 англійської і 11 всіх інших енциклопедій. Чи це добре, чи погано?

Теж мушу сказати, що за останні два роки почався спад, витіснення частки української Вікіпедії, причому частка часто в порівнянні з іншими мовами. Тобто пік був у 2023 році, коли ми вже практично досягли паритету з російською Вікіпедією і число переглядів з України у російській і українській зрівнялося. А тепер ми бачимо, що українська займає лише 33%, а російська — 46% усіх переглядів. А з чим це пов’язано? Перш за все, мабуть, із тим, яка ситуація на фронті. Друге — це те, про що говорили, що дійсно, як кажуть, люди 23 лютого 22 року лягали спати, а вранці прокинулися і сказали вже не «Доброе утро», а «Доброго ранку». Але зараз дійсно йде відкат, мабуть, через, на мій погляд, недостатньої державної політики. Я недавно аналізував проєкт програми дій уряду. І ви знаєте, там слова «армія» є дуже багато, а слова «мова» немає, в програмі уряду слово «мова» відсутнє.

Є таке поняття, яке називається вікіпедійна пасіонарність. Тобто це число людей, які редагують Вікіпедію по відношенню до числа носіїв мови. У нас вікіпедійна пасіонарність в українців у два рази вища, ніж у росіян. За минулий місяць, за вересень, українську Вікіпедію переглянули з 15 млн пристроїв. Там людей було, мабуть, мільйонів 13, тому що дехто дивиться з комп’ютера і з телефона. А тих людей, які зробили хоча б одну правочку, одне редагування, було всього 2,5 тисячі. Це багато чи мало? Один до 6000. Тобто один до роботи, а 6000 до рота. Хоча Вікіпедію можуть редагувати усі.

Які загрози і чим може допомогти держава?  В державі була зроблена свого часу дуже хороша дія. В постанові Кабінету міністрів, яка визначала вміст державних сайтів, було написано, що рекомендується, не заставляється, рекомендується публікувати їх на умовах вільної ліцензії Creative Commons.

Тобто цей вміст можна вільно копіювати з будь-якою метою, навіть з комерційною. На цій ліцензії зараз дуже багато є міністерств, але, на жаль, досі немає Міністерства освіти України. Воно не під вільною ліцензією,  для того, щоб щось поширити у Вікіпедії, скопіювати Ctrl-C/Ctrl-V — це неможливо. Тобто це зауваження до Міносвіти, прохання це зробити. Так само чомусь із повністю вільною ліцензією, яка сумісна з Вікіпедією на сайті Президента, був зроблений крок назад і тепер цей сайт не дозволяє вільного комерційного використання того вмісту, який є. Скажімо, з фотографій із сайту Президента я не можу і ніхто не може перенести до Вікіпедії.

Говорили сьогодні про гроші з шановними колегами. Я можу привести приклад видавництва «Наш формат». У них була дискусія про те, що  вони викуповують права на книжки іноземною мовою, і чи перекладати російською мовою, проте власники, незважаючи на явну втрату комерційної вигоди, залишилися і продовжують друкувати книжки виключно українською мовою.

І ще одне. Серед державних органів часто ліва рука не знає, що робить права. І в нас є багато інституцій, вони розрізнені. Є, наприклад, мовно-інформаційний фонд, є така інстанція. І в них є прекрасний словник, де всі відмінки, синоніми в онлайні, і досі терміни, які є в цьому словникові, правопису. Ну, наприклад, там є слово таке польське — «Катовице», «Кельце», наприклад. Хоча в правописі прямо написано, що це мають бути «Кельці». І тут теж питання ще до таких величезних платформ, як, наприклад, Google. Якщо ви подивитеся Google Map і подивитеся назви тих самих польських міст, які на карті Google Map, там досі «Катовице», «Кельце». І слава Богу, що вже Ряшев, а не Жешув, але ще є куди прямувати.

Українська Вікіпедія 12-та в світі за розміром бази даних. Тобто це показник, який показує, це таке мірило творців українського контенту в світі. І це надзвичайно високий показник. Цим треба і можна пишатися. І через те штучний інтелект також використовує Вікіпедію, хоча він цього не показує часто. І це в якійсь мірі загроза.

Ярослав Пахольчук: Насправді те, що є україномовна Вікіпедія, — це неймовірно важливо. Я просто багато років стежу за показниками у Вікіпедії, бо так стається, що в переліку десяти провідних сайтів завжди поруч стоїть УНІАН і ТСН.ua. Так стається. І от перегляд наших сайтів впав у два рази, якщо брати за останні пів року. Це не те, що ми погані, ми лишилися лідерами, але так само падає Вікіпедія, бо ти коли користуєшся пошуком, то він дає значно більше можливостей, коли ти робиш це російською мовою. Бо сьогодні інтегрували штучний інтелект. Ми ще можемо не усвідомлювати, але ці зміни відбулися за три-чотири місяці всього-на-всього. Це страшенно короткий період. І от показники через пів року будуть зовсім інші. І, на жаль, не на нашу користь. Ми не очікували, що він так швидко буде змінюватись. Але це неймовірно великий виклик, як ми адаптуємо наші всі пошукові механізми до того, що штучний інтелект це агрегує.

Юрій Пероганич: Але в російській Вікіпедії є державні інституції, які сьогодні створюють місток зі штучним інтелектом. На жаль, у нас цього ніхто не робить.

Ярослав Пахольчук: Ось я до чого і кажу. І тоді оці показники, які сьогодні є гарними, потужними, вони будуть зовсім інакшими, на жаль. І до цього треба перевертати увагу.

Іван Заєць

Іван Заєць, народний депутат ВРУ I, II, III, IV та VI скликань:   Я хочу задати запитання до всіх буквально. В часи імперії, чи це царської, чи це, наприклад, комуністичної, радянської, Російської імперії, пісня порятувала українську мову. І коли ми говоримо сьогодні про радіо і говоримо про різні там студії, чи «Українське радіо», я не бачу на українському радіо ніяких пісень, тих, що є класичними піснями, Ті, які є високохудожні і в плані виконання, і в плані мови, і в плані самої музики. Їх немає. Немає таких спеціальних програм, які б займалися не прямою популяризацією. Це пісня, п’єси чи начітка тих п’єс. І от оцей сегмент у засобах масової інформації зараз мінімальний. Тому оця пряма популяризація абсолютно нічого не дасть, якщо ми не змінимо отакого підходу.

Юлія Шелудько: Назву вам два канали — радіо «Промінь» і «Радіоточка», і назву вам радіо «Культура». Мало того, хочу зауважити, що ми не просто транслюємо на цих каналах пісню і програми, де ми говоримо про пісню, тобто ми можемо аналізувати, спілкуватися з авторами, з тими, хто створив цю пісню. Не тільки просто поставити і послухали. Ми входимо в Європейську мовну спілку, і ми обмінюємося контентом. Дуже затребуваний контент, яким ми ділимося з європейськими мовниками, це саме музичний контент, коли ми даємо пісні, музичні твори і вони користуються популярністю. Тобто це той контент, який у нас беруть для того, щоб поставити в себе.

Іван Заєць, народний депутат ВРУ I, II, III, IV та VI скликань:   Пані Юліє, давайте говорити відверто. Ми про що говоримо? Про Європу чи ми говоримо про Україну? Ми говоримо в першу чергу про Україну. Мене цікавить те, що тут робиться в Україні. Якщо ми говоримо про ці канали «Промінь» чи «Культура» і так далі. Ви їхали машиною по території України, ви бачили, що ви від'їжджаєте на 50 км від Києва і вже ніякого вашого каналу не чутно. Я веду машину, мені треба зупинятися чи мені треба ризикувати, наприклад, небезпекою, щоб перейти знову якусь іншу хвилю і так далі. «Українське радіо» - це була мережа, колись феноменальна. Я був проти того, що ми руйнували середні хвилі. Ця мережа доходить до кожної абсолютно хати. І це зараз ми побачили, що ми втратили у плані безпеки і тому подібне. То якщо ми говоримо про канал «Українське радіо», який набагато більше охоплює нашу територію, до якого легше доступитися, то працюйте у тому сегменті, який покриває більшу кількість. Туди вкрапляйте ті пісні, туди вкрапляйте ті інші речі. І тоді ця людина буде його споживати отак без нав'язки. Мова йде про загальне тло, про загальну площу, про загальний простір. І в цьому загальному просторі має бути от якраз і така ненав'язлива пропаганда цього.

Юлія Шелудько: Справа в тому, що медіаспоживання змінилося. І за останнім дослідженням «Інтерньюз Україна» ми бачимо, що люди споживають зі смартфона саме те, що вони хочуть. І для цього ми так само, щоб бути в ногу з часом, створили додаток «Суспільне радіо». І ви можете ввімкнути його в будь-якій точці і слухати. І вам не треба, як ви кажете, ризикувати життям за кермом.

Іван Заєць, народний депутат ВРУ I, II, III, IV та VI скликань:   Це дуже добре, що ми йдемо в ногу із з нашою технікою і із новими технологіями. Але якщо у вас є інструменти, які поряд із всім діють, то будьте ласкаві, як Суспільне телебачення і радіо попрацюйте у цих інструментах, що у вас є. Не орієнтуйте нас на ті інструменти, які треба опановувати. То тоді відмовляйтеся від тих інструментів, які у вас є. Відкиньте її. Відмовляйтеся тоді. А як же ви думали? Тобто, якщо ми хочемо бігти попереду світу всього, то відмовляємося від тих інструментів. Чого Сполучені Штати Америки не поваляли стовпи, де йшло радіо у них.

Олександр Богуцький, Ярослав Пахольчук, Людмила Барбір

Ярослав Пахольчук: Коли 20-30 років тому було три радіохвилі чи три канали, це можна було все нав’язувати. Коли сьогодні тисячами вимірюється кількість телевізійних каналів в українському просторі, мільйонами кількість чи десятками мільйонів, навіть кількість різних диджитал-контактів, є неймовірно велика нішевізація. Кожен знаходить собі нішу. Є спеціалізовані майданчики, вони мають свою конкретну аудиторію і їх слухають. Ми не можемо сьогодні при цьому колориті доступності технологій щось нав’язувати. Нацрада зобов’язала радіо транслювати все українською. Українські канали показують все українською. Відповідно, коли артист хоче стати доступним, у нього має бути український контент. І мені дуже приємно, що от за оці останні чотири роки неймовірна кількість молодих виконавців з’явилась.  Але треба тепер підсилити їхню якість, щоб те, що вони пишуть, слова, музика, а це інвестиції, бо авторів дуже мало. Чому Цимбалюк — це легенда року в медіа? Тому що таких Цимбалюків раз, два, три і все. Ви не розумієте, яка проблема є в українських виробників відеоконтенту. Знімати акторів — їх немає. У нас їх було мало, а багато хто зник і так само з музичними виконавцями. Їх треба підтримати, щоб пісні стали популярними, вони мають бути якісними.  Якщо не заходить, ти якби його не обмежував, не нав’язував, сьогодні воно вже не працює.

Іван Заєць, народний депутат ВРУ I, II, III, IV та VI скликань:   Я вибачте, я не нав’язую. Я кажу про популяризацію. І якщо ви справді патріот, як ви себе ідентифікуєте, Суспільні ідентифікує себе патріотами. Так украплюйте в те, що є, украплюйте ці зразки, високі зразки нашого мистецтва. І це не є нав'язування, це є популяризація. Тому я просив би мене розуміти саме моє слово в такому напрямку.

Людмила Барбір: І тут дійсно, якщо знизити градус і емоції нашої розмови, то зрозуміло, що популяризація наших класичних творів, наших яскравих особистостей, вона має бути. І вона якраз таки має бути йти 50/50 паралельно з дуже трендовим вмістом.  Приміром, знову ж таки, якщо брати до уваги наш ранок і нашу програму, ми максимально суперпопулярні тим, щоб максимально залучити аудиторію, ми разом з цим і проводимо освітній процес, тому що ми кажемо: «А ви пам’ятаєте, що отака є пісня прекрасного автора 20-х років? А ви взагалі чули про неї чи ні?».

Юлія Шелудько: Так ми так само робимо. У нас є хор, у нас є оркестр «Українського радіо». Він їздив з гастролями під час війни. І це, я думаю, дуже крута популярнізація і музики, і пісень. І ми не просто даємо, ми записуємо це, ми даємо це на хвилях «Українського радіо». Ми даємо це на наших платформах на всіх. І ми даємо це ще в люди, щоб вони могли наживо дійти, прийти, послухати. Це теж важливо, і це крута популяризація і дуже актуально.

В нас були аншлаги всюди.

Олександр Богуцький: Дивіться, я попередній раз виступав, я всіх заохочував піти подивитися кіно, як наші ветерани з ампутаціями піднімались на Кіліманджаро. Фільм «Друге дихання». І я так подумав, що то може бути якоюсь традицією цих виступів на панелі і заодно якось так продовжити цю лінію про популяризацію нашої пісні. Ті самі хлопці, які знімали кіно про Яремчука, яке було дуже успішне в прокаті, незважачи те, що це формат документального кіно, зараз зробили фільм про «Океан Ельзи».

Мені здається, що Вакарчук, можливо, теж інколи вживає ці трошки англійські слова, можливо, з точки зору Українського інституту мови, може,  не дуже це гарно. Але я хочу подякувати також Андрію за те, що він підняв це питання толеранції до неправильної української. Я хочу сказати, я вчу  англійську. Значить, дивіться, я думаю, що я говорю англійською так, що якщо би хтось так говорив при мені українською, я би його задушив. Але нічого, крім підтримки від носіїв мови, які бачать, що хтось старається говорити англійською, я ще в своєму житті не зустрічав.  Кожен з нас має прийняти толеранцію до виробників вмісту, що навіть якщо він щось не те зробив, усе рівно він великий молодець, що створює контент українською. Тому я заохочую вас відвідати кіно про «Океан Ельзи». Вакарчук фантастичний хлопець, легенда України і група дуже талановита, яка зробила для промоції української мови в світі, напевно, дуже-дуже багато.

І чим більше ми всередині будемо давати такий статус людей популярних, уважних, тим легше буде, можливо, їм пробувати такими стати в цьому у світі, тому що ті цифри, які називались про Вікіпедію, поява штучного інтелекту. Дивіться, це все не можна недооцінювати, тому що в якийсь момент, ви знаєте, що, наприклад, лідером по використанню голосових помічників є там різні країни, номер два - Індія. В Індії звернення до голосових помічників 67% відбувається мовою, вербально. Чому? Вони писати не вміють. І так, в принципі, далі нащо вчитись, коли є штучний інтелект. А далі питання: а що тобі цей штучний інтелект буде говорити? А буде говорити рівно те, що в нього закладуть. А якщо він буде вчитися в Китаї, він, наприклад, буде вчитися з одними цінностями. В Америці він вже зараз вчиться з другими цінностями.

А якщо взяти якісь чутливі теми, такі як гендерна рівність, то це досягнення останнього століття. А якщо він буде, наприклад, вчитися на книжках попередніх століть, то відповідно це буде поставлено під сумнів, і штучний інтелект буде давати пораду, що навіщо дівчині, наприклад, вчитися, її справа - посидіти дома. Таким чином, давайте будемо сильними, підтримувати українську мову.

Михайло Сидоржевський

Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України: Насамперед велика подяка організаторам сьогоднішнього заходу. Це дуже важливо. Ця розмова має бути продовжена за участі представників громадськості, лідерів громадської думки, представників влади. І можливо не лише продовжена, а імплементована, хоча б робити спроби, реальні спроби імплементації того, що сьогодні прозвучало, а прозвучало багато розумного, цікавого, мудрого.

Сьогодні говорили про мову в медіа, але медіа різні у нас. Різні за способом, скажемо так, технологічним, за способом донесення до слухача, глядача і так далі. І за способом сприйняття і мова, українська мова і інші мови, зокрема, та ж російська чи інші, присутні у цих різних медіа в різний пропорції. Радіо - стовідсотково українська мова.  До речі, сьогодні жодного слова не згадали про наших мастодонтів – паперові медіа. В цьому ми попереду паровоза пішли, тому що світ не так виконує оці технологічні новації XXI століття і багато старих газет паперових залишилися і в Європі, і в Америці. А в нас, ви подивіться, починаючи з «Урядового кур'єра», «Голос України», «Дзеркало тижня», «День». Їх немає. Я представляю тут не лише Спілку, а й «Українську літературну газету», як редактор цієї газети. До речі, паперова і присутня в  електронному форматі на сайті і Telegram-каналі. Так от, паперові теж практично, мабуть, які залишилися, вони стовідсотково українські. Потрібна сьогодні держава програма, очевидно, і в контексті наших розмов, можливо, щось і почне викристалізовуватися чи матеріалізовуватися сприяння україномовного контенту в українських ЗМІ. І починати треба найбазовіше — це паперові ЗМІ.

Павло Гриценко

Павло Гриценко, директор Інституту української мови: Я хочу подякувати за те, що ви підняли тему діалектів, за те, що ви підняли тему толерантності до норми. Оце радянське зловживання нормою — це не той шлях, яким ми маємо йти. Сьогодні це позиція Інституту української мови. Чи знаєте ви, що в Україні існує така невеличка праця як «Атлас української мови»? Він налічує понад тисячу карт поширення мовних явищ по усій території. Українці показали в цьому «Атласі» , що і Кубань, і Воронежчина, і Курщина, і Берестейщина — це українськомовне. Я вам дарую зараз ідею — створити гіперфільм про мову у просторі, щоб люди побачили і не боялись цього.

Фото надані організаторами Форуму «Українська — мова сильних»