Чи є право на доступ до якісного контенту таким само базовим у нашу епоху, як і доступ до чистої води?

Ми платимо за доступ до Інтернету живими грішми, а за переважну кількість контенту платимо виключно своєю увагою. Алгоритми соцмереж дозволяють - і заохочують - процвітати маніпуляціям і фейкам, радикалізму і поляризації, ментальним розладам і насильству.

Якісний контент у медіа стає платним. А безоплатно всі ми віддаємось на милість алгоритмів, які дбають лише про одне: отримати від нас більше уваги, яку власники мереж продадуть за грубі гроші рекламодавцям.

Вчора ми з Volodymyr Anfimov записували другий епізод нашого подкасту «Кава і омега», і - поміж іншого - зачепили статтю економістів-нобелівців Аджемоглу і Джонсона, в якій вони пропонують запровадити акциз на великі обсяги цифрової реклами. Цією статтею днями поділився Vasyl Zadvornyy, і вона мені не дає спокою.

Акциз - «податок на гріх». Паразитування на людських слабкостях, щоб монетизувати нашу увагу, нічим не краще за фішинг - виманювання в людей банківських паролів, щоби вкрасти в них гроші.

Жодні штрафи чи слухання Конгресу не спонукають великі соцмережі відповідальніше розпоряджатися контентом, який створюють і споживають їхні користувачі. Вони заробляють на нашому гніві та обуренні, на сварках і війнах, на розколах та екстремізмі. На фейках, на конспірології, на ворожнечі, на комплексах, на найгірших наших якостях. Цим же й користуються непорядні актори, злочинці, фейко- і гівномети, терористи, вороги.

Аджемоглу і Джонсон закликають створити фіскальний стимул до переходу інших бізнес-моделей. Наприклад, передплата.

Але чи не порушить передплата наше базове право на доступ до інформації? Чи не стане майновим цензом на якісну інформацію - як це вже зараз є в освіті, у розважальному контенті на кшталт фільмів і серіалів, у якісних мас-медіа та інших сферах?

Чи не призведе до поглиблення нерівності, до розколу між тими, хто споживає платний якісний контент і безкоштовне сміття?

Щоб уникнути цієї нерівності, чи можна було б спрямувати частину отриманого доходу держави на «інформаційні субсидії»? Чи закріпиться інформація у продуктовому кошику? Чи стане такою ж «комуналкою», як газ, електроенергія чи вода?

Чи взагалі є зараз впливові та спроможні стейкхолдери, які підтримали б таку ідею?

Змінювати ситуацію невигідно ні великим впливовим майданчикам, ні малому бізнесу, ні політикам. В короткостроковій перспективі всі вони - і ми, користувачі, є бенефіціарами статусу кво.

Але як суспільство, людство в цілому, ми програЄмо. Програємо вже сьогодні через популізм, фейки, поляризацію, екстремізм, тероризм, от-от - і громадські війни. Через шкоду для психіки наших дітей і підлітків.

Я свідома того факту, що сама зараз пишу у соцмережі, підтримую цю економіку уваги.

Але я також свідома того, що фокус на самій лише увазі, коштом довіри та інших факторів, є не лише шкідливим, а й небезпечним.

А як ви вважаєте - в інформаційному суспільстві чи є якість і доступ до споживаної нами інформації такими ж важливими, як і якість і доступ до питної води?

Джерело: фейсбук-сторінка Ярини Ключковської