Тридцять років тому автор цього тексту вперше публічно сказав: «Я гей». Відтоді світ змінився — але не настільки, щоб у медіа тема камінґ-аутів перестала бути табу.

Поки відомі телеведучі, актори й журналісти воліють «не говорити про особисте», українське суспільство все ще залишається в полоні мовчання.

Але саме медійники, які мають голос і вплив, здатні зробити найбільший внесок у нормалізацію відкритості — і прискорити шлях до справжньої свободи.

Право бути собою: 30 років після мого камінґ-ауту

Право бути собою. Право не соромитися. Право сказати: я є, я інший, і я маю ті самі права, що й решта громадян.

Це не просто фраза — це щоденний вибір на користь чесності.

Релігійні догмати й традиційні уявлення, що сформували в суспільстві упереджене ставлення до меншин, — не вічні. Це лише один із періодів розвитку людства. І він мине. Як і будь-який інший період, коли свободу намагалися обмежити страхом або «моральними нормами».

Тому настав час — говорити. Відкрито. Без вибачень. Без страху. Бо сексуальна орієнтація — це не гріх і не злочин. Це особисте право.

Свій перший публічний камінґ-аут я зробив рівно тридцять років тому — у 1995-му. У Тольяті, місті, яке тоді жило за «поняттями» й культом сили. Це було інтерв’ю місцевому телеканалу. Я тоді просто сказав: я гей.

На той момент мені не було кого питати, як правильно це робити. Але я відчував: якщо мовчати — то зрадити себе.

Сьогодні я — громадянин України, у шлюбі (за американськими законами) з чоловіком, який нині воює в лавах ЗСУ. І я пишаюся цим — і ним, і собою.

Бо бути собою — це теж форма служіння свободі.

Чи були випадки упередженого або навіть агресивного ставлення до мене через мою відкриту позицію щодо власної гомосексуальності? Так, багато разів. І в Росії, і вже в Україні.

Чи були через це проблеми на роботі? Так, теж були — і в країні-агресорці, і в українських медіа.

Але я не шкодую про свій камінґ-аут. Бо з кожним роком в Україні бути відвертим гомофобом — дедалі більше означає бути маргіналом.

Так, довколишнє середовище може обговорювати нас із чоловіком у негативному контексті, але вже рідко хто наважується висловлювати це в обличчя. І це — результат, зокрема, численних камінґ-аутів.

Щодня сотні людей з ЛГБТІК-спільноти роблять свої маленькі камінґ-аути: у черзі до лікаря, у розмові на роботі, на пошті, у спілкуванні з сусідами.

Коли тебе запитують: “А в тебе є дівчина чи чоловік?”, і ти відповідаєш чесно — це теж крок уперед. Маленький, але сміливий.

Кожна така відповідь — це частина великої історії про право бути собою в країні, що воює за свободу.

Тиждень тому я дивився інтерв’ю одного відомого українського телеведучого. Він сказав: “Це моє особисте право — говорити чи ні про свою орієнтацію. Бо це нікого не має хвилювати.”

Це, безумовно, право. Але парадокс у тому, що саме завдяки тим, хто мав сміливість сказати “я є”, сьогодні він може дозволити собі мовчати.

Під час інтерв’ю цей ведучий із захопленням розповідав про Прайд в Іспанії: “Яка свобода! Яке свято!”

Так, Прайд — це свято. Але за ним стоять десятиліття боротьби. Людей, які не мовчали. І я завжди думаю: поки ми тішимося чужою свободою, ми все ще не створили власну.

Мені здається, суспільство зміниться швидше, якщо публічні люди — телеведучі, актори, музиканти, політики, журналісти — перестануть ховатися. Бо потрібен авангард.

Коли хтось із тих, хто має голос, говорить “я є” — це розв’язує язики тисячам, хто поки що мовчить.

Окрема тема — військові.

Камінґ-аут у війську — це подвійна сміливість. Коли поруч ті, з ким ти стоїш за одну країну, але хто ще не готовий прийняти тебе як рівного. І водночас ти знаєш: твоя правда не менш вартісна, ніж їхня зброя.

Україна ще має пройти довгий шлях до справжньої свободи.

Поки кожен камінґ-аут у нашій країні — це маленький подвиг. Але саме з цих кроків і складається дорога до суспільства, яке не боїться правди.

Бо справжня свобода починається не з прапора — а з чесності перед самим собою.

 Джерело: фейсбук-сторінка Євгена Лєсного