За 11 днів e кінотеатрах «Жовтень» та «Оскар» показали 16 позаконкурсних програм, в тому числі фільми-учасники Канн і Берлінале, і два конкурси – Національний і Європейський. Склад конкурсних секцій відбивав загальну ситуацію в нашій кіноіндустрії, коли виробництво ігрових картин стало вкрай ускладненим через війну й незважену культурну політику держави. Ще торік журі вручало окремо призи за найкращий ігровий і найкращий документальний фільми. Тепер же Національний конкурс був виняткового документальним, а три ігрових копродукції за участі України поставили в Європейський конкурс. Назагал глядачі побачили 113 фільмів.

Головний приз у категорії «Найкращий європейський повнометражний фільм» здобула стрічка «Шість днів навесні» (Six jours ce printemps-là,  реж. Жоакім Лафосс, Франція-Люксембург-Бельгія). Нагороду у номінації «Найкращий український повнометражний документальний фільм» отримала стрічка «Простий солдат» (співрежисери Артем Рижиков і Хуан Каміло Крус). Також фільм здобув приз журі Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI). Спеціальні дипломи журі Національної документальної конкурсної програми присудило двом фільмам: «Татова колискова» (реж. Леся Дяк) і «Музика буття» (реж. Геннадій Черномашинцев).

А безперечним тріумфатором ОМКФ став повнометражний дебют Павла Острікова «Ти – космос»: Гран-прі за результатами глядацького голосування, «Золотий Дюк», грошова премія 75 тисяч гривень і Спеціальний диплом Міжнародного журі. Далі піде мова про призерів.

В Національному конкурсі змагалися вісім робіт, більшість з яких торкалися теми війни. Як і буває в таких випадках, тривала зосередженість на одній темі породжує масу штампів. Тож не дивно, що відзнаки здобули роботи, чиї автори змогли, кожний у свій спосіб, знайти найменш заяложений підхід.

Кадр з фільму «Музика буття»

Зокрема, у чорно-білій «Музиці буття» (реж. Геннадій Черномашинцев) війна проходить радше як тло. Головна локація тут — ще радянської архітектури будинок культури в Тетіїві Білоцерківського району Київської області, в якому репетирує місцевий духовий оркестр. Під керівництвом Василя Антоновича музиканти готуються до іспиту перед комісією Міністерства культури, яка й вирішить, чи лишати за колективом статус народного. Черномашинцев відкриває глядачеві внутрішній світ музикантів, їхні мрії та побут, показуючи, що музика тут — не професія, а спосіб існування, сенс життя і джерело радості, яке здатне об’єднувати покоління та надихати навіть у найскладніші часи. Кожному з 8 музик випадає свій монолог, свої побутові епізоди – від риболовлі до косіння трави. І їхня поезія, їхній злет до високого (хоча й підробіток теж) – це музика. Загалом виходить зворушливий і неквапливий поетичний портрет людей, що мають додатковий вимір мистецтва у своєму житті.

Кадр з фільму «Татова колискова»

Леся Дяк у «Татовій колисковій» показує будні родини ветерана АТО/ООС Сергія. Сергій одружений із Надією, в них троє синів і новонароджена дочка.

Сергій воював три роки, однак возз’єднання з родиною не дає щастя — бо додому повернулася зовсім інакша людина. Між Сергієм і Надією, між Сергієм і дітьми весь час спалахують конфлікти. Невидима стіна, що відокремлює Сергія від його рідних, із кожним днем вищає.

«Татова колискова» — назва двоїста. З одного боку — це колискова для дітей, яку впівголосу мугикає Сергій. З другого — колискова для самого тата. Це той світ, який він, за його словами, створив для себе і в якому він ховається все глибше й глибше від усіх.

Але у фільмі насправді не 6, а 7 героїв. Бо, досягши інтимної довіри із Зінчуками, Леся в певну мить дала камеру в руки Сергію і почала відповідати на його питання. Бо в режисерки — свій сюжет і свій надлам. Леся зустрічалася з військовим. Дуже любила. Але після повернення коханого з фронту почало наростати відчуження. Зрештою, пара розлучилася. Власне, найбільш пронизливі сцени у фільмі — діалоги Сергія і Лесі на вечірній кухні про любов, смерть, страх. Рано посивілий чоловік із нескінченно втомленими блакитними очима і молода дівчина з немолодим сумом у погляді — дві сторони однієї біди. І ця біда прийде до нас повною мірою вже після перемоги.

Кадр з фільму «Простий солдат» 

Переможець Національного конкурсу «Простий солдат» (реж. Артем Рижиков, Хуан Каміло Крус, Україна-США-Велика Британія) в усій програмі був чи не єдиною стрічкою, де дія розгортається безпосередньо на фронті. Артем Рижиков є і режисером, і протагоністом оповіді. Після початку повномасштабного вторгнення він, подолавши страх і сумніви, залишає кохану жінку Іру та вступає до Територіальної оборони під позивним «Кенон». Він бере з собою камеру. Так ситуація на полі бою задокументована зсередини.

Але фільм цінний не тільки цим. Зробивши головним героєм самого себе, Рижиков лишається максимально чесним з глядачами. Не боїться показати себе недоладним, незграбним, розгубленим, нажаханим. Отаким от типовим цивільним на війні. Який у певну мить навіть втрачає розуміння своєї мети в ЗСУ, який теж відчужується від своїх близьких, який переживає депресію, втративши батька й побратимів. І зрештою таки стає воїном, яким він себе, можливо, навіть і не уявляв. Паралельно його історії розгортається лінія волонтерки Марти – в якої свій шлях звитяги і втрат. «Простий солдат» якраз і цінний оцією солдатської оптикою, поглядом звичайної людини-на-фронті, на плечах якої лежить головний тягар війни.

Кадри з фільму «Шість днів навесні»

Європейська конкурсна програма на ОМКФ – традиційно камерні, сімейні, психологічні драми, малобюджетне ігрове авторське кіно. Найкращим тут журі визнало тут «Шість днів навесні» (Бельгія-Франція-Люксембург) досвідченого бельгійського режисера, неодноразового  учасника Канського фестивалю Йоахіма Лафосса.

Головна героїня, молода мати на імʼя Сана (Ай Гайдара), хоче влаштувати своїм синам-близнюкам (Леоніс Пінеро Мюллер, Теодор Пінеро Мюллер) гарні весняні канікули. Однак її плани руйнуються через розлучення з чоловіком. Проте Сана просто так не здається. Вона самовільно разом з синами і з коханцем вирушає на розкішну приморську віллу, що належить родичам її екс-мужа. Нікому, звісно, про це не каже. Ці шість сонячних днів запамʼятаються дітям на роки і водночас стануть кінцем дитинства.

Йоахім Лафосс робить скромне, тихе кіно, максимально переконлива акторська робота. Це всього лише історія коротких літніх канікул – але саме в оцій стишеності, в простоті жестів і фраз – її головна цінність.

На володаря Гран-прі фестивалю, повнометражний дебют одного з наших найбільш обдарованих молодих режисерів Павла Острікова «Ти – космос» (Україна-Бельгія) чекали останні десять років. Він раніше уже пройшов з успіхом на закордонних фестивалях. Остріков здійснив ризикований в умовах нашої кіноіндустрії задум: зняв науково-фантастичний фільм. Згідно з сюжетом, в недалекому майбутньому український космічний далекобійник Андрій (Володимир Кравчук) перевозить ядерні відходи на Калісто — супутник Юпітера. Однак раптом Земля зникає через неконтрольований ланцюжок атомних вибухів. А втім, є надія, що Андрій —  не остання людина у Всесвіті, оскільки з покинутої космічної станції на звʼязок виходить француженка Катрін. Тепер Андрій прагне зустрітися з нею за будь-яку ціну.

Постійна тема Острікова — стосунки між чоловіком і жінкою в ускладнених, ба навіть небезпечних обставинах. Режисер зробив фантастичний антураж виразною рамою довкола доволі-таки оригінальної любовної історії. Андрій закохується в Катрін на відстані й намагається будь-що подолати відстань між ними — і це, власне, стає головною пригодою сюжету. Драматичні і мелодраматичні інтонації переплітаються тут з солоним чоловічим гумором —  цього лише варті діалоги Андрія з бортовим компʼютером Максимом, — а  в безмежжі космосу  відлунює соковита українська естрада. Володимир Кравчук чудово передає всі відтінки станів героя – від найвеселіших до найсумніших. Все це утворює рівним чином смішний, красивий і зворушливий фільм – першу наукову фантастику в українському кіно часів Незалежності.

Отже,  ОМКФ існує і розвивається назло загарбникам. Страждає від недофінансування і повітряних тривог —  але лишається вірним собі.

Фото надані організаторами