Остання декада вересня 2025 ознаменувалася появою двох законопроєктів №14057 та 14056 про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку із оновленням (рекодифікацією) положень книги другої та, відповідно, першої.

У пояснювальній записці до «рекодифікації» другої глави позначено, що мета законопроекту полягає в адаптації цивільного законодавства України до цифрової ери, зокрема:

• захисту особистих прав фізичної особи в цифровому середовищі, а також 
• на захист від ризиків, пов’язаних із застосуванням технологій штучного інтелекту
• удосконалення захисту персональних даних, зокрема закріплення чітких механізмів захисту біометричних та генетичних даних, а також 
• реалізації права на забуття;
• деталізацію особистих прав юридичної особи та поширення окремих з них на інших учасників приватних відносин;
• відрадянщення (дерадянізація) положень книги другої ЦК України, зокрема шляхом відмови від термінології («особисті немайнові права»), яка є спадком радянської доктрини, що штучно протиставляла «особисте» та «майнове» і применшувала значення індивідуальних прав. 

Власне останнє і є одним з фундаментальних змін проєкту — заміни особистих немайнових прав на особисті права. Це викликано відходом від марксистської доктрини радянського і пострадянського права з її фіксацією на суто економічних (читай буржуазно-експлуататорських) положеннях та переходом до європейського підходу personality rights, тобто прав, що виходять з особи, її ідентичності.

Законопроекти зачіпають досить значний спектр питань: від родових гербів і репродуктивних прав, до прав, що так чи інакше зачіпають питання свободи медіа: фотозйомки, дипфейків, згадування імені особи та прав спадкоємців. Очевидно, що поява цих положень не могла не спричинити реакції медіа та публічних дебатів між ініціатором та різними медіа акторами. І очевидно, що перша редакція є емоційною, надто на фоні нещодавнього обмеження доступу до реєстрів, історії з НАБУ і САП та іншими скандалами, що виникають час від часу в нашому турбулентному і знервованому суспільстві. 

Чи всі пропозиції є вивірені і збалансовані? Ні. Чи все зрада — теж ні. Багато новел є дійсно прогресивними і Україна може стати однією з перших країн, що намагаються боротися з негативними проявами інструментів великих мовних моделей. Але диявол криється в деталях, а деякі концепти попри заявлену відрадянщину є все те самою радянською дзиґою, яку знову хочуть розкрутити. Отже, візьмемо бокал вегетаріанського напою і гайда розбиратися. 

Слід нагадати, що до 2003 року Україна послуговувалася Цивільним кодексом України ще 1961 року, в який було внесено за перші роки незалежності чимало правок. В 2003 році новий кодекс було ухвалено, хоча з первинного проєкту було вичленовано і створено Господарський кодекс, який було, зрештою, знищено лише цього 2025 року. Друга книга Цивільного кодексу 2003 року визначила особисті немайнові права, до яких відносяться права щодо людського буття, свободи, здоров’я, сім’ї, ім’я, індивідуальності, права на інформацію, на особисті папери, право на зображення, захист честі та гідності, творчості, свободи пересування та зібрань та ін. 

Однією з проблемних статей була стаття 277, в якій до 2014 року існувала презумпція вини поширювача інформації:

3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Формулювання статті давало широке поле для зловживань, в т.ч. і подання позовів, що нині можуть трактуватися як SLAPP (Стратегічні позови проти громадської участі), адже не завжди негативна інформація може вважатися брехнею, зокрема критика забудовника чи виробника продукції становитиме негатив, проте не є недостовірною інформацією. Запам’ятаймо цю норму, адже нині робиться спроба її реінкарнації. 

Особисті права

Запропонована редакція пропонує визначити, що особисте право є правом невід’ємно пов’язаним з особою, що не має економічної природи та спрямоване на задоволення фізичних, психічних, психологічних, духовних, емоційних, культурних, соціальних та інших нематеріальних потреб та інтересів особи. Аналогічна норма є, приміром в Цивільному кодексі Польщі, яка говорить про те, що особисті права особи, зокрема здоров’я, свобода, честь, свобода совісті, ім’я або псевдонім, зображення, таємниця листування, недоторканність житла, наукова, художня, винахідницька та раціоналізаторська праця, охороняються цивільним законодавством незалежно від захисту, передбаченого іншими положеннями.

Art. 23. Dobra osobiste człowieka, jak w szczególności zdrowie, wolność, cześć, swoboda sumienia, nazwisko lub pseudonim, wizerunek, tajemnica korespondencji, nietykalność mieszkania, twórczość naukowa, artystyczna, wynalazcza i racjonalizatorska, pozostają pod ochroną prawa cywilnego niezależnie od ochrony przewidzianej w innych przepisach.

Особисті права належать фізичній особі з моменту народження і до моменту її смерті. При цьому можуть існувати інші режими регулювання, визначені законодавством. І тут ми бачимо перший ляп законопроєкту. Автори просто зробили копіпаст норми і записали, що особисті права належать юридичній особі з моменту її створення до моменту її припинення, крім інших випадків. Утім, ми пам’ятаємо, що особисте право пов’язане з купою прав притаманних виключно фізичній особі, як от психічні і емоційні потреби. Положення про те, що юридична особа може мати інші особисті права, крім особистих прав, які за своєю природою можуть належати лише фізичній особі знайшлося лише в наступній 270-й статті, що з точки зору юридичної техніки є досить дивним. 

Boni mores

Зміни до кодексу передбачають запровадження принципу доброзвичайності (boni mores). Оксфордський словник подає визначення boni mores як гарної поведінки, чесноти. Тобто мова йде про загальні принципи моралі та належної поведінки, що визнаються та приймаються в певному суспільстві чи спільноті. Поява цього принципу є невипадковою, адже це прямо пов’язане з репутацією, гідністю і добропорядністю осіб, а відтак і захисту від посягань. І так, в суспільстві, де принципи і звичаї набувалися століттями презумпція доброчесності є інструментом цивілізованого підходу до різного роду суперечок. Прое, 

Дитина

Проєкт до глави першої прямо вписує поняття дитини в Цивільний кодекс. Наразі це поняття є в статті 6 Сімейного кодексу, що визначає три положення:

• Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
• Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.
• Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Проєкт кодексу пропонує визначення поняття дитини в такий спосіб:

1. Юридичний статус дитини має фізична особа до досягнення нею повноліття незалежно від набуття нею або надання їй повної цивільної дієздатності.
2. У відносинах з батьками повнолітні дочка, син зберігають юридичний статус дитини незалежно від досягнення повноліття.
3. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.
4. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Як ми бачимо, акцент цивільного кодексу робиться на розмежуванні статусу (не)повноліття та дитини: положення обох кодексів синхронізовані в частині вікових статусів, а в частині визначення дитини ЦК додає уточнення щодо родинного зв’язку з батьками. Поява цієї статті так само не є випадковою, хоча і певною мірою формалістичною: в низці положень цивільного кодексу права дитини захищаються законними представниками або vise versa дитина реалізує права щодо померлих осіб (посттанативні права). 

Право на спростування та право на відповідь

Право на відповідь — інструмент, що найбільше стосується діяльності медіа, а відтак будь-які зміни є особливо чутливими і, відповідно, загрозливими щодо медіа. Історично в європейських актах дійсно використовувалося два поняття: право на відповідь і спростування. Так, Резолюція (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи “Про право на відповідь — стан особи відносно преси” 1974 року (EN, UK) говорить про те, що особа повинна мати реальну можливість спростувати неправдиві факти щодо неї без надмірної затримки.

In relation to information concerning individuals published in any medium, the individual concerned shall have an effective possibility for the correction, without undue delay, of incorrect facts relating to him.

При цьому під виразом «реальна можливість спростувати» (effective possibility for the correction) розумілася невиключно будь-яка можливість, наприклад, право на коригування, 

або право на відповідь, або скарга до рад преси.

Однак, 15 років потому від прямих згадок спростування відійшли; у 1989 році Європейська конвенція про транскордонне мовлення (до якої Україна приєдналася у 2008 році — прим), передбачила у ст. 8 обов’язок здійснювати право на відповідь або пошук інших правових чи адміністративних засобів, які можна порівняти, стосовно програм, які транслює телемовник, що підпадає під її юрисдикцію.

Рекомендація Rec (2004) 16 Комітету Міністрів Ради Європи визначає, що будь-яка фізична чи юридична особа, незалежно від громадянства або місцезнаходження, повинна отримати право на відповідь або інший адекватний інструмент захисту, що надає можливість відреагувати на будь-яку інформацію у медіа, де представлені недостовірні факти про цю особу і яка порушує її особисті права.

На рівні ЄС Директива про аудіовізуальні медіа-сервіси у ст. 28 визначає, що будь-яка фізична або юридична особа, чиї законні інтереси, зокрема репутація та добра назва, були вражені твердженням неправдивих фактів у телевізійній програмі, повинна мати право на відповідь або еквівалентні засоби правового захисту

(…) any natural or legal person (…) whose legitimate interests, in particular reputation and good name, have been damaged by an assertion of incorrect facts in a television programme must have a right of reply or equivalent remedies

Таким чином на рівні і РЄ і ЄС встановлено мінімальний стандарт: кожна особа має мати право на відповідь, якщо зачіпаються її права. Щодо спростування (rectification of information) вибір лишається за державами. Очевидно, що посилаючись на ту чи іншу державу в дусі «ага, дивіться, тут є спростування» потрібно дивитися не лише на наявність положень про спростування, але і на те, наскільки ця держава «славиться» дифамаційними кейсами і кількістю програних справ в Європейському суді з захисту прав людини. Проте, під спростуванням здебільшого розуміється саме корекція, тобто уточнення або виправлення, а не спростування в українському розумінні, як фактичне визнання вини з боку медіа.

Французький закон про пресу (Loi du 29 juillet 1881 sur la liberté de la presse) 1881 року визначає право на коригування лише щодо представників публічної влади, якщо медіа подало інформацію неточно (ст.12). В решті випадків застосовується право на відповідь, яке може реалізувати особа протягом трьох місяців з моменту публікації. 

Польський закон про пресу (Prawo prasowe) зобов’язує державні органи, державні підприємства, інші державні інституції відповідати на критику преси, але не пізніше одного місяця з дати публікації (ст.6). Щодо спростування, то польський закон дає 21 на надсилання відповідного спростування через поштове відділення або подачі безпосередньо редакції. 

Данський закон про відповідальність медіа (Medieansvarsloven) містить розділ 6 Відповідь (Genmæle). Параграф 36 передбачає можливість подання запиту щодо відповіді особою, або якщо така померла — найближчим родичем протягом 12 тижнів з моменту публікації.

Фінський закон (Laki sananvapauden käyttämisestä joukkoviestinnässä) містить положення і про право на відповідь (Vastineoikeus) і про право на виправлення (Oikaisuoikeus). Вимога про виправлення чи відповіді має бути подана протягом 14 днів з моменту публікації. При цьому право на відповідь дотичне лише до фізичних осіб. 

Чеський закон про телерадіомовлення (Zákon o provozování rozhlasového a televizního vysílání a o změně dalších zákonů) у параграфах 35-37 визначає, що особа має право вимагати відповіді на опубліковане твердження, що містить фактичне твердження, що зачіпає честь, гідність чи недоторканність приватного життя фізичної особи. Така вимога має надійти протягом 30 днів. 

Основним критерієм спростування і відповіді є зачіпання особи і її прав, проте спростування в розумінні європейських законів розуміється або як форма права на відповідь або в контексті коригування, коли інформація містить фактичні помилки. При чому деякі закони кажуть, що незначні помилки не є предметом вимоги. 

Що ж пропонується змінами у кодекс?

Чинна редакція містить відому багатьом медійникам статтю 277 «Спростування недостовірної інформації». Законопроєкт пропонує перейменувати її на «Право на спростування» та додати 277-1 «Право на відповідь». Поява права на відповіді в ЦК є досить добрим знаком, але така послідовність статей нагадує тепловоз, який не тягне вагон за собою, а штовхає попереду. Їхать то можна, але чи зручно?! Родовим поняттям буде право на відповідь, адже відповідь може бути різною: наприклад, факти правильні, але контекст не враховано, або сталася помилка і дві особи тезки злилися в одну. 

Частина перша проєкту ст.277 фіксує загальне право:

1. Особа, особисті права якої порушені внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування такої інформації.

Аналогічне право закріплене і у 277-1:

1. Особа, особисті права якої порушені внаслідок поширення стосовно неї інформації, має право на відповідь.

Тут наче все гаразд, хоча… ні, давайте спочатку препаруємо статтю. 

Частина друга говорить, що недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності та/або викладена неправдиво. Ну масло масляне, бо приставка не- і так говорить що вона достовірна, але навпаки. 

Недостовірною вважається інформація, яка порушує презумпцію невинуватості, доки вину особи не доведено у визначеному законом порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

А ось тут починається цікаве. Формулювання цієї норми з юридичної на людську можна сказати таким чином: Ви спочатку мене посадіть, а потім пишіть про корупцію. А як же роль медіа, сторожовий демократії, повідомлення про порушення, на які має звернути увагу суспільство?! Таке положення просто кладе на лопатки всю розслідувальну журналістику.

Позиція Конституційного суду говорить, що важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину…

Чекайте, але ж у нас тут не Кримінальний кодекс! Яка презумпція невинуватості і вирок в цивільних правовідносинах-то?! Не вся інформація про особу має тягнути до криміналу. Якщо назвати особу дрібним партійним функціонером в контексті діяльності КПРС, така інформація не тягне за собою жодне кримінальне правопорушення, хіба особа і зараз пропагує комуністичний тоталітарний режим, але то трохи інша історія. Але така інформація може бути як правдою, так і відвертою брехнею. Так, дійсно, в чеському законі є окрема норма щодо того, як має поводитись медіа у кримінальних справах і право особи вимагати від медіа написати про результати судового розгляду. Тоді давайте так і писати — право особи, щодо якої порушувалась кримінальна справа. 

Оціночні судження не підлягають спростуванню та/або доведенню їх достовірності. Якщо оціночні судження висловлено у формі, що принижує гідність, честь, репутацію, на особу, яка їх поширила, може бути покладено обов’язок щодо компенсації моральної шкоди.

В цілому, така норма є двоякою. З одного боку використовуючи принизливу мову оцінюю певного чиновника за щось, що він не/робив в дусі «всі крадії», такий захист є може видатися пропорційним, проте ми пам’ятаємо, що основою свободи слова є можливість висловлювати думки навіть в дусі шоку, вони можуть образити. шокувати, непокоїти. Уявімо багаторічну боротьбу активістів з забудовниками чи політиками, де такі особи буквально сміються у вічі і продовжують руйнувати довкілля і історичну спадщину. Або ще гірше — займаються інформаційним кілерством в дусі «кляті соросята» чи «грантоїди» активістів, що відстоюють екологічні чи культурні права спільноти. Очевидно, що тональність дискусії може «шокувати, турбувати та образити», але в цьому і полягає свобода слова. На жаль, цей принцип як і захист від SLAPP в проєкті кодексу ніяк не враховано. Ба більше, тональність дискусії була предметом справи Eker v. Turkey (application no. 24016/05). ЄСПЛ не знайшов порушення використанні зневажливих висловлювань у реалізації права на відповідь з боку асоціації журналістів на адресу заявника, адже сам заявник використовував аналогічну риторику.

Частина 3 містить положення, яке є ще втіленням давньої справи Конституційного суду України за зверненням Валерія Сердюка 2003 року. У своєму рішення КСУ сказав, що:

(…) викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов’язків порушено її право, не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих осіб.

Викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України.

Запропонована редакція є втіленням цього рішення. 

Повідомлення недостовірної інформації про особу в листах, заявах, скаргах, інших формах звернень до правоохоронних органів з метою перевірки такої інформації, у тому числі повідомлення викривачем інформації про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень (…) не вважається поширенням інформації.

(…) Водночас особа, якої стосується така інформація, має право на її спростування та/або відповідь.

По-перше, саме право звертатися є конституційним правом і може відбуватися як в приватному порядку, так і публічному у формі петицій, наприклад. І в контексті приватних звернень право на відповідь чи спростування не є доречними в принципі. Ба більше, за понад 20 років українське законодавство суттєво змінилося. Простим прикладом є створення інституту доступу до публічної інформації і захисту персональних даних. Уповноваженою інституцією в цій сфері на цей момент є Уповноважений Верховної ради України з прав людини, який навряд можна віднести до правоохоронних органів в традиційно українському розумінні цього поняття.

Справедливості заради, Європейський суд з прав людини не встановлює абсолютного імунітету щодо захисту дифамаційних висловлювань в зверненнях громадян, проте відсутність захисту заявника може створити охолоджуючий ефект щодо звертання осіб до державних органів, надто у справах, коли баланс сил тих, хто може нести потенційну шкоду і скаржника є нерівними. 

Наступні зміни, запропоновані в кодексі стосуються способу поширення спростування:

5. (…) Рішення суду, яким інформацію визнано недостовірною, на вимогу потерпілої особи може бути оприлюднено в медіа.

6. (…) Якщо спростування недостовірної інформації у той самий спосіб є неможливим або недоцільним, воно здійснюється у спосіб, наближений до способу поширення недостовірної інформації, з урахуванням досягнення максимальної ефективності спростування, зокрема охоплення максимальної кількості осіб, які сприйняли поширену неправдиву інформацію (…)

7. Якщо спростування у відповідному медіа є неможливим у зв’язку з його припиненням, таке спростування має здійснюватися шляхом оприлюднення в іншому медіа, аналогічному за сферою, видом, форматом діяльності та територією мовлення, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

10. Спростування недостовірної інформації, що міститься в мережі Інтернет (веб-сайти, сторінки у соціальних мережах, канали месенджерів, відеохостинги, інші веб-ресурси), здійснюється на тому самому веб-ресурсі, на якому поширено недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється у спосіб, що забезпечує його доступність для користувачів відповідного веб-ресурса, зокрема шляхом публікації на тій самій веб-сторінці, на якій розміщено недостовірну інформацію. Якщо оригінальне повідомлення видалено, його спростування публікується за тією самою URL- адресою.

Якщо технічно неможливо опублікувати спростування на тій самій веб-сторінці, воно має бути опубліковане на головній сторінці веб-ресурсу з чітким та видимим гіперпосиланням на текст.

Спростування недостовірної інформації має бути доступним на веб-ресурсі протягом строку, не меншого ніж строк для доступу до недостовірної інформації, що спростовується, на такому веб-ресурсі.

Частина 5 передбачає ситуацію спростування або визнання факту спростування. Утім, положення щодо медіа видається дивним і незавершеним. І ні, це не питання волохатого позитивізму, що ми не любимо слово «може», але питання ролі медіа і обов’язку. Якщо це безкоштовно, то яке саме медіа і з яких підстав має публікувати таке спростування? Чи таке оприлюднення є оплатним чи автор мав на увазі безкоштовне? Якщо ми говоримо про договірні відносини та свободу редакційної діяльності медіа, де медіа не є стороною, то така норма не несе жодного навантаження, адже особа може прийти, заплатити за розміщення і на цьому все закінчується. 

Аналогічно проблемним є положення щодо неможливості публікації в медіа аналогічному за сферою… За даними Інституту масової інформації з моменту повномасштабного вторгнення в Україні припинили діяльність понад 300 медіа. За дослідженням MDF в Україні присутнє таке явище як новинні пустелі і з припиненням проєктів USAID та триваючою війною ситуація може ще погіршуватись. Таким чином реалізація цієї норми може бути неможливою в силу відсутності аналогічного медіа. Ба більше ані в аналогічного, ані, припустимо загальнонаціонального медіа немає жодного обов’язку погоджуватися на таке розміщення. Що робити в такому випадку — проєкт замовчує.

Частина 6 використовує умову «охоплення максимальної кількості осіб, які сприйняли поширену неправдиву інформацію». Варто наголосити, що така умова є відверто утопічною. Будь-який медійник чи SMM-фахівець підтвердить, що навіть одне медіа чи одна сторінка в соціальній мережі не може охопити одну і ту саму аудиторію. Ситуації, коли один контент побачили 30 людей, а інший — 10 тисяч є нормою, а порахувати чи виявити осіб, що сприйняли інформацію неможливо технічно. Невиконання ж такої умови по факту є невиконанням рішення суду і може бути підставою подальшої тяганини.

Особливе занепокоєння викликає пункт 10 в частині соціальних мереж і відеоплатформ. Так, якщо ти власник веб-ресурсу викладені умови є цілком досяжними. Утім, соціальні мережі диктують свої правила. Внесення змін в розміщений контент не завжди є можливим. Так, пост в мережі Threads можна редагувати протягом 15 хвилин з момент розміщення. Таким чином розміщення на тій же сторінці, якщо розглядати пост як таку, є технічно неможливим. Так само при видаленні посту розмістити новий за тим же посиланням неможливо, адже лінки на пости є самогенерованими. 

Термінологія також не синхронізована з чинним законом про медіа, який в свою чергу увібрав термінологію Директиви про аудіовізуальні медіа сервіси — у нас є поняття платформ спільного доступу до відео та платформ спільного доступу до інформації. І останнє. В практиці ЦЕДЕМ є значна кількість кейсів, коли сторінки публічних осіб, інституцій і медіа зникали в одну мить і на їх відновлення йшло багато часу, а іноді відновлення і не відбувалося. Алгоритм дій в такій ситуації відсутній. Як рішення — розміщення скану спростування від особи на сторінці потерпілого, з одночасним теганням дифаматора або прибирання надмірної деталізації і визначення, що суд визначає спосіб спростування, з урахуванням технологічних особливостей ресурсу, або за домовленістю сторін. 

І останнє щодо цієї статті. Враховуючи природу веб-ресурсів, пошукових систем спростування недостовірної інформації має бути доступним на веб-ресурсі постійним. Автори, вочевидь хотіли наголосити на видимості, але в такому разі необхідний акцент саме на видимість і врахування стрічки відповідного ресурсу, аналізу веб-аналітики чи інших інструментів, що можуть підвердити пік запитів до цього матеріалу. Проте, якщо матеріал залишається в базі ресурсу, то і спростування має бути там так само. 

12. Спростування недостовірної інформації здійснюється невідкладно, але не пізніше чотирнадцяти днів з моменту отримання вимоги про спростування.

Положення частини 12 є досить контраверсійним з практичної точки зору його застосування. По-перше, наведені вище зразки з іноземного законодавства чітко вказують спосіб подачі заяви про виправлення і обрахунку терміну. Тобто обов’язок подати звернення покладається  перш за все на саму особу, яка в цьому зацікавлена. І це логічно, адже медіа не має висіти під дамокловим мечем, що хтось колись може подати спростування і вимагати шкоди, за те що було колись давно. В нашому випадку ідеально встановлювати і строк на подачу і строк для розгляду, коли медіа може оприлюднити відповідь. Особливо важливо, щоб не було зловживанням такими конструкціями, як “з моменту виявлення”. Бо в 2025 році можна “виявити” публікацію 2008 року і далі переслідувати медіа як помсту за інші матеріали.

Стаття 277-1 щодо права на відповіді по суті посилається на той самий механізм, що передбачений для спростування. Особливостями є лише положення щодо того, що право на відповідь здійснюється незалежно від вини особи, яка поширила інформацію. Питання вини в цьому контексті не є зовсім доречним і це положення варто було б сформулювати як незалежно від правдивості інформації. Адже правдива інформація може бути неповною чи неточною.

Новим інститутом є право на примирення, яке полягає у принесенні вибачень постраждалій особі або в інший спосіб. Утім, частина друга цієї статті виписана вкрай невдало і нівелює цю норму:

Примирення не виключає застосування інших способів захисту особистих прав, передбачених цим Кодексом та/або іншим законом (спростування, відповідь, компенсація моральної шкоди тощо)

Тобто особа може публічно вибачитися, а через деякий час постраждала особа може почати інші процедури, чим нівелюватиме саму ідею примирення. Ця норма має передбачати, що одночасно з вибаченням особа може розмістити спростування чи компенсувати моральну шкоду. Але подальші вимоги щодо такого конфлікту мають бути заборонені. 

Тут варто ще зазирнути у ч.3 статті 280, де визначається, що

Компенсація моральної шкоди шляхом примирення, зокрема через принесення особи, яка завдала шкоди, вибачення особі, якій завдано шкоди внаслідок порушення її особистого права, можлива лише у разі, якщо вибачення носить добровільний характер та сприйняте як компенсація моральної шкоди особою, якій вона була завдана. Застосування примирення не звільняє особу, яка завдала шкоди, від обов’язку відшкодувати, компенсувати її

Законодавець вдався до надмірної деталізації цього положення. Наявність чи відсутність шкоди має визначатися сторонами або судом і в певних справах примирення може бути достатньою мірою впливу. І знову ж таки вимога компенсації має відбуватися виключно під час примирення, подальша можливість висування таких вимог є непропорційною і може створювати охолоджуючий ефект щодо медіа. 

Заборона поширення інформації

Стаття 278 відома зокрема у справі спроби заборони поширення книги Вахтанга Кіпіані з боку Віктора Медведчука, який був фігурантом цієї книги. Чинна редакція статті стосується газет, книг, кінофільмів, теле-, радіопередач тощо, які готуються до випуску у світ або які вже були поширені. 

Нова редакція розширює цей перелік:

У разі порушення особистого права особи у газеті, журналі, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі, в мережі Інтернет (веб-сайти, сторінки у соціальних мережах, канали месенджерів, відеохостинги, інші веб-ресурси) суд може ухвалити рішення про заборону розповсюдження відповідної інформації, поширення (оприлюднення) інформації не відбулось.

Перше, що кидається в очі — невідповідність термінології з медійним законодавством. Закон про медіа навів лад з термінологією і тепер одиниця контенту в аудіовізуальних медіа є програмою, поняття передача вилучене як архаїчні залишки зародження телебачення. Той, хто виписував цю норму робив це або до ухвалення закону про медіа або просто пропустив ці зміни. Положення цієї статті можна виписати набагато простіше:

У разі порушення особистого права особи в медіа, платформах спільного доступу до відео (інформації), суд може ухвалити рішення про заборону поширення такої інформації незалежно від того чи така інформація уже була поширена або готується до поширення. 

Більш проблемним є абзац другий частини 2 цієї статті:

Якщо усунути порушення у спосіб, визначений попереднім абзацом, є неможливо, суд може ухвалити рішення про вилучення тиражу (накладу) газети, журналу, книги тощо з метою його знищення або заблокувати доступ до інформації.

Якщо з вилученням фізичних носіїв питань немає, то питання блокування досупу до інформації є проблематичним. По-перше, що саме блокуватиметься — посилання, весь ресурс, по-друге, якийм чином буде здійснюватися виконання цього рішення. 

Право на ім’я

Положення статті 294 передбачає розширену редакцію щодо використанням особою право на ім’я, псевдоніми, зміни по-батькові тощо. В контексті медіа важливо звернути увагу на частину 13:

13. Використання імені фізичної особи з метою його оприлюднення допускається лише за згодою фізичної особи.

Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює або навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

Ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється або обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використано (оприлюднено) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї, винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, в інших випадках, визначених законом.

Ім’я потерпілого від правопорушення може бути використано (оприлюднено) лише за його згодою.

Ім’я учасника цивільного спору, що стосується приватного, сімейного життя сторін, може бути використано (оприлюднено) іншими особами лише за його згодою.

Законопроєкт знову свідомо чи ні зачіпає діяльність антикорупціонерів та журналістів-розслідувачів. Так, абзац другий цієї частини говорить про діяльність особи або організації. А як же бути з майном чиновника, записаному на кума-свата-брата, або пам’ятка архітектури, що руйнується, записана на маму ще недавно відомої представниці партії регіонів? Якщо законопроєкт писався з тої самої позиції boni mores, то застереження щодо суспільного інтересу мали б бути присутніми. Це стосується і імен високопосадовців, які стають фігурантами кримінальних справ. Ну і вишенька на торті юридичної техніки — хто має дати дозвіл на оприлюднення імені потерпілого, якщо той загинув (і чи має в принципі, бо особи вже немає) у статті не сказано. 

Відвертий законотворчий ляп є і в частині 14: 

14. Використання імені або псевдоніма фізичної особи в літературних, художніх, наукових та інших творах (крім творів документального характеру), торговельних марках, промислових зразках, інших об’єктах права інтелектуальної власності, рекламі допускається лише за її згодою.

Автори забули про існування авторського права та суміжних прав, які зобов’язують згадку автора в контексті його твору або наукових досліджень. Більш того, повністю проігнорована така форма вираження, як сатира, що в літературній формі може критикувати і висміювати публічних і не дуже осіб. Так само, як науковець має послатися на свого колегу, який досліджує бозон Гіггса (знову Особа_1 та Особа_2?). Очевидно, що малося на увазі, що не можна писати книгу, де умовний голова комітету ВРУ буде ходити з умовним Петриком і розказувати йому про оподаткування діяльності на платформі Onlyfans. Проте в чинній редакції норма не є збалансованою і несе значні ризики як медіа, так і іншим сферам. 

Більш того, такі положення входять у прямий конфлікт з нормами статті 297. Право на честь, репутацію. Зокрема, частина 5 запропонованої статті вказує, що інформація, що стосується репутації фізичної особи, може бути використана в наукових, освітніх, журналістських, аналітичних цілях за умови дотримання принципу об’єктивності. 

Боротьба з дипфейками та право на зображення і голос

В липні 2025 року Данія оголосила, що хоче захистити голос і зовнішність підданих від дипфейків. Зміни до закону про авторське право пропонують захистити вираження митців від ШІ-підробок, а так само захистити право будь-кого від неавторизованого відтворення їх голосу та зовнішності 

Запропонована стаття 294-3 встановлює захист зображення і голосу фізичної особи і є по факту новою редакцією статті 308 (Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах), що вилучається. 

1. Фізична особа має право на власне зображення, голос.
2. Використання зображення, голосу фізичної особи допускається лише за її інформованою згодою, якщо інше не визначено законом.
3. Фізична особа може фіксувати на аудіо-, фото-, кіно-, теле-, відеоносії своє зображення, голос, використовувати їх, надавати дозвіл на їх фіксацію, використання у формі, порядку, спосіб і в межах, що не суперечать Конституції України, цьому Кодексу та/або іншому закону, а також узгоджуються із доброзвичайністю (boni mores).

Утім, в запропонованій статті розширено підстави для презумпції наданої згоди. Згода на фіксацію та використання зображення, голосу вважається наданою, якщо:

• фіксація здійснюється з використанням технічних пристроїв (фото-, кіно-, відеотехніка, смартфони, безпілотні літальні апарати з вбудованою камерою, автономні роботи тощо) відкрито, без приховування,
  • у громадському місці, 
  • на зборах, конференціях, мітингах та 
  • інших заходах публічного характеру.
• якщо фізична особа добровільно позувала фотографу та/або оператору;
• якщо з обставин зйомки або запису очевидно, що фізична особа знала про них та не заперечувала проти їх проведення.

Важливим уточненням є те, що особа має бути попереджена про види використання зображення, адже надана згода для одного виду використання зображення, голосу, не поширюється на інші види використання, зокрема на використання з комерційною метою. 

Прихована зйомка і запис допускаються лише у випадках, визначених законом, та в інтересах національної безпеки, для запобігання кримінальним правопорушенням, в інтересах правосуддя, а також за необхідності захисту прав зазначеної фізичної особи та інших осіб.

Частина 5 статті забороняє створення та/або використання штучно згенерованого зображення, голосу фізичної особи без її згоди із застосуванням технологій штучного інтелекту, глибинних фейків (deepfake) тощо, крім випадків, визначених законом. 

Попри позитивну оцінку запропонованих змін варто зауважити, що у медіа та суб’єктів освітнього, наукового, музейного напряму має залишатися право на створення штучнозгенерованого голосу чи зображення для реконструкції у документальних чи розслідувальних матеріалах за умови дотримання принципу boni mores та інформуванням споживача про штучну природу таких зображень. Яскравим прикладом є фільм-якбитологія від Суспільного «Якби Чорновіл. Кращий сценарій для України», що мав на меті уявити альтернативний хід подій і де використовувалися ШІ-модифіковані зображення В’ячеслава Чорновола. 

Аналогічне право має залишатися у представників фентезі чи фантастики, де використання публічних осіб в рамках їх публічної ролі необхідне для дотримання творчого задуму (щось на кшталт Back to the Future). 

Важливим продовженням захисту особи є і стаття 294-4 щодо захисту біометричних даних.

2. Обробка біометричних даних фізичної особи, зокрема в цифровому середовищі, включно із застосуванням технологій штучного інтелекту, глибинних фейків (deepfake), цифрових аватарів тощо, здійснюється лише за інформованою згодою фізичної особи, якщо інше не визначено законом.

Проблема використання дипфейків публічних осіб не є новою. Фейкові зображення Барака Обами, Марка Цакерберга та ін. створювалися на основі аналізу їхньої артикуляції та інших параметрів обличчя. В українському сегменті інтернету з’являються масові діпфейки медійників та публічних осіб, які з застосуванням дешевих технологій ШІ створюють шахрайську рекламу фуфломіцинів (засоби, що є як правило дієтичними добавками, але рекламуються як чудо-ліки):

Цифровий образ

Продовженням логіки захисту зображення, голосу і захисту від дипфейків є права особи щодо цифрового образу. В це поняття автори законопроєкту включають будь-які форми її представлення в цифровому середовищі, зокрема: 

• облікові записи, акаунти, персональні сторінки, 
• персональні дані, 
• аватари, 
• цифрові профілі, в тому числі у соціальних мережах, системах електронного урядування, 
• зображення, відеозаписи, звукозаписи, 
• електронні підписи, печатки та 
• інші форми індивідуалізації в цифровому середовищі.

Якщо і щодо інших прав фізична особа може створювати, змінювати, надавати дозвіл на використання або вимагати виправлення або видалення інформації, що спотворює цифровий образ, а так само має право на доступ до свого образу. Якщо контент цифрового образу створюється за допомогою ШІ, то при поширенні він має бути позначений як такий.

Посттанативні права

Нова редакція кодексу запроваджує новий інститут захисту особи після її смерті:

1. Фізична особа, яка є дитиною, вдівцем, вдовою, а в разі їх відсутності – фізична особа, яка є батьком, матір’ю, братом, сестрою померлої або оголошеної померлою фізичної особи, має посттанативні особисті права, які виникають у зв’язку та в момент смерті фізичної особи або оголошення фізичної особи померлою і спрямовані на захист доброго імені такої фізичної особи та пам’яті про неї.

Посттанативні особисті права має також особа, уповноважена на це договором або заповітом померлої фізичної особи або фізичної особи, яка оголошена померлою.

До посттанативних прав щодо померлого відноситься, зокрема, але не виключно:

• на спростування недостовірної інформації та на відповідь;
• на інформовану письмову згоду щодо; 
  • використання імені померлого в літературних, художніх, наукових та інших творах (крім творів документального характеру);
  • використання зображення, голосу;
  • щодо використання, зокрема шляхом опублікування, особистих нотаток, кореспонденції померлого
• штучного генерування зображення, голосу померлого, з застосуванням технологій штучного інтелекту, глибинних фейків (deepfake) тощо та припинення протиправних дій
• на відкликання згоди щодо використання зображення, голосу померлого;
• припинення використання зображення, голосу померлої, в т.ч. в ситуаціях, коли це здійснювалося за плату, але за умови відшкодування завданої внаслідок такого припинення шкоди;

Більшість таких прав можуть здійснюватися якщо особа не залишила заборону на таке опублікування. 

Стаття містить важливе застереження, що здійснення посттанативних прав не може обмежувати свободу творчості, історичних досліджень. Але при цьому, якщо спадкоємці чи уповноважені особи не можуть домовитись, то рішення має ухвалити суд виходячи з boni mores та забезпечення захисту доброго імені померлого.

Зазначена стаття є досить проблемною. По-перше, відверто небезпечним є вимога на спростування недостовірної інформації та на відповідь, адже нащадок може просто не бути в курсі обставин щодо яких є суперечка. Також небезпечним є право відкликання згоди на використання голосу чи зображень померлого. Такий підхід не враховує ані прижиттєвих стосунків особи і її родичів, по друге може формувати ринок шантажу, де недоброчесні родичі можуть погрожувати медіа чи іншим суб’єктам можливою забороною на використання імені чи зображень або призвести до втрати спадку особи, якщо спадкоємці вирішили зумисно або з байдужості знищити спадщину померлого. Знову ж таки, чи вдалося б зняти фільм про В’ячеслава Чорновола, якби дозвіл довелось отримувати у сумнозвісного Тараса Чорновола — питання не риторичне.

По друге, не зрозуміло яким чином має здійснюватися баланс заборони померлого чи її уповноваженої особи та правом творчості чи досліджень і як цей баланс тлумачитимуть суди. Такий підхід створює правову невизначеність для журналістів та інших дослідників. Окрім того, стаття не говорить кому (і чи) переходять права у випадку, якщо особа не має спадкоємців чи уповноважених осіб. В такому разі, виходячи з принципу, що кожен може робити те, що не заборонено законом, будь-хто зможе вчиняти будь-які дії, що стосуються образу померлого. 

Право на інформацію та захист приватності

Нова редакція кодексу передбачатиме фіксацію як існуючих інститутів так і додаванням нових. Цей блок статей включає право на інформацію (ст.302, персональні дані  (ст. 302-1), право на забуття (ст.302-2), право на таємницю договору (ст.302-5), право на нотатки (ст. 303), на таємницю кореспонденції (ст. 306). на приватність (ст. 306-1) та цифрову приватність (ст. 306-3).

Те, в якій послідовності подані статті відображує типовий підхід в багатьох країнах — дисбаланс права на свободу слова та права на приватність. Власне ці конкуруючі права мають щонайменше знаходитись поруч. Адже персональні дані, кореспонденція та ін. є елементом приватності. По-друге, якщо приватності надано такої деталізації, то було б не зле зафіксувати в проєкті і право на публічну інформацію, адже це прямо пов’язане з використанням імені особи, таємниці договорів, приватності тощо. 

Щодо реалізації права на інформацію стаття 302 містить положення, за яким фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних реєстрів, інформація розміщена на офіційних сайтах, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. При цьому вона робити посилання на таке джерело. 

Це положення відображає уже наявну норму в законі про медіа, коли у спростуванні  відмовляється, якщо поширена інформація є дослівним або у переказі без спотворення суті відтворенням публічних виступів або повідомлень, публічної інформації державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (п.1.ч.7 ст.42). Проте, законотворець проігнорував інше положення, яке стверджує, що відмова може надійти і у випадку, поширена інформація є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим зареєстрованим медіа або медіа, щодо якого не існує вимог обов’язкової реєстрації, за наявності інформації про осіб, що здійснюють редакційний контроль, їх місцезнаходження та діючі контакти з посиланням на таке медіа.

Фізична особа, що робить репост інформації з медіа в соціальних мережах або перепощує інформацію з сайту медіа має бути захищена принципом добропорядності, адже саме на медіа покладена задача — знаходити і верифіковувати інформацію. 

Персональні дані

Проєкт статті 302-1 визначає право особи на особисту інформацію (персональні дані). Таке право може реалізовуватися шляхом надання їй у доступній формі повної, достовірної та актуальної інформації про неї, іншу інформацію про предмети, факти, події, явища і процеси у тому обсязі, в якому неотримання відповідної інформації може створити загрозу для її особистої безпеки.

Чинний закон про захист персональних даних визначає їх як відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Загальний регламент про захист даних (GDPR) визначає персональні дані як будь-яку інформацію, що стосується фізичної особи, яку ідентифіковано чи можна ідентифікувати (“суб’єкт даних”); фізична особа, яку можна ідентифікувати, є такою особою, яку можна ідентифікувати, прямо чи опосередковано, зокрема, за такими ідентифікаторами як ім’я, ідентифікаційний номер, дані про місцеперебування, онлайн-ідентифікатор або за одним чи декількома факторами, що є визначальними для фізичної, фізіологічної, генетичної, розумової, економічної, культурної чи соціальної сутності такої фізичної особи;

‘personal data’ means any information relating to an identified or identifiable natural person (‘data subject’); an identifiable natural person is one who can be identified, directly or indirectly, in particular by reference to an identifier such as a name, an identification number, location data, an online identifier or to one or more factors specific to the physical, physiological, genetic, mental, economic, cultural or social identity of that natural person;

Запропоноване визначення особистої інформації є міксом персональних даних та права на доступ до інформації, зокрема екологічної. Внесення нового поняття не лише непотрібне, але і шкідливе, адже і створює і правову колізію і не відповідає Регламенту, який Україна буде зобов’язана імплементувати. Ба більше в ст.306 проєкту також згадуються персональні дані, але вже як «інформацію про фізичну особу (персональні дані)». Положення проєкту мають бути уніфіковані і приведені у відповідність з національним законодавством і Регламентом.

Право на забуття

Право на забуття, право на стирання є інструментом Регламенту про захист даних. Цей іструмент виникав протягом тривалого часу, але ключовим стала поява справи Європейського суду справедливості Google Spain SL, Google Inc. v Agencia Española de Protección de Datos, Mario Costeja González, який вимагав від газети, а потім від компанії Google видалення лінків на інформацію щодо продажу майна за борги. Газета відмовилася на підставі того, що це була офіційна публікація, а  Google — на підставі відсутності статусу контролера даних. Як наслідок компанія запровадила відповідну форму.

2. Фізична особа може вимагати від володільця та/або розпорядника персональних даних вилучення, знеособлення, знищення інформації про себе із загальнодоступних джерел, а від операторів пошукових систем – припинення видачі посилань (деіндексації) на таку інформацію за її іменем, якщо така інформація є недостовірною, неактуальною, неповною, отримана, зберігається, обробляється неправомірно або втратила суспільний інтерес, а її подальше поширення завдає шкоди особистим правам такої особи.

Положення ч.2 ст.302-2 не до кінця відображають суть ст. 17, а також статей 21 та 7 GDPR. Так, однією з перших умов за Регламентом є відсутність потреби в персональних даних для цілей, для яких їх збирали чи іншим чином опрацьовували. Жодним чином не згадується шкода для особи. Особа може просто не бажати подальшої обробки. Також відсутні згадки про обробку персональних даних дитини, адже регламент містить положення щодо мінімального віку обробки інформації про неповнолітніх — 13 років. 

Водночас положення ч.3 ст.302-2 відображають положення GDPR щодо випадків, коли право на забуття не може застосовуватися:

Ще одна стаття, де слід удосконалити текст і врахувати суспільний інтерес, є стаття 302-5. Право на професійну таємницю, таємницю договору, іншого правочину, інформацію з обмеженим доступом. В цілому стаття покликана захищати приватність особи в ракурсі її роботи і укладених договорів, а також професійни таємниці лікаря, адвоката тощо. Проте, стаття передбачає винятки, коли треті особи можуть розкрити інформацію про особу і такими є:

• згода фізичної особи на розголошення такої інформації;
• розкриття таємниці необхідне для захисту життя та здоров’я фізичної особи або інших людей;
• розкриття таємниці визначено законом або за рішенням суду.

Третя підстава є більш загальною і включає в себе другу, зокрема це передбачено законом про захист персональних даних. Конституція і закон про доступ до публічної інформації передбачає заборону на засекречування інформації про стан довкілля. Утім, укладений договір може свідчити про інші порушення, наприклад умови роботи так званих «офісників» чи продавців фуфломіцинів, робота яких мала би більше привертати увагу правоохоронців. Якщо третій особі стане відомо про це така інформація становить суспільний інтерес і вона має бути розголошена, а відтак і таке право має міститися в статті. 

Таємниця кореспонденції та нотаток

Проєкт передбачає право на особисті нотатки та право на таємницю кореспонденції. Реалізація цього права можлива в різний спосіб: використання, поширення, надання згоди на таке використання, а також використовувати власні нотатки, якщо вони стали надбанням бібліотек чи архівів. Щоправда, якщо такі нотатки зачіпають інтереси третіх осіб потрібна згода таких осіб. Аналогічний режим стосується і кореспонденції щодо приватності кореспонденції, отримання згоди на публікацію тощо. 

Одним з положень, які потребують удосконалення є положення ч.6 ст. 303:

6. Порушення таємниці особистих нотаток фізичної особи може здійснюватися за рішенням суду у випадках, встановлених законом, з метою запобігання кримінальному правопорушенню або з’ясування істини під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, якщо неможливо одержати інформацію в інший спосіб.

2024 року набуло остаточної сили рішення Європейського суду з прав людини у справі Sieć Obywatelska Watchdog Polska v. Poland (Application no. 10103/20). Одним з ключових елементів цієї справи був доступ до робочих щоденників Конституційного Суду Польщі. Суд встановив, що ненадання доступу до таких щоденників стало порушенням ст. 10 Європейської конвенції. В практиці США також відомі непоодинокі приклади, коли надавалась робоча переписка публічних осіб, зокрема одним з таких кейсів був кейс Assoc. Press v. Wash. State Legislature. В цій справі сенатор надав добровільно запитувану інформацію, проте вилучив певні дані. В контексті цивільного кодексу важливе розмежування фізичної особи як такої і особи, яка виконує публічну функцію. А відтак і доступ до кореспонденції матиме різні режими.

Цифрова приватність

Ще однією новелою кодексу є поняття цифрової приватності, яка включає захист в т.ч. цифрового образу особистих цифрових нотаток, цифрової кореспонденції. 

Так, встановлюється, що особа має право на захист від стеження та цифрову безпеку, що включає:

Хоча автори послідовно відстоюють приватність особи, але положення статті 306-4, що встановлюють право на інформаційний спокій є недоречними в ЦК. Право не відповідати на робочі листи в позаробочий час і неможливість застосування санкцій є типово трудовими правовідносинами і ця стаття має міститися в новому Трудовому кодексі, який десь майоріє на небокраї.

Юридичні особи

Так як парламент скасував Господарський кодекс в Цивільний кодекс повертаються або додаються положення щодо юридичних осіб.

Статті щодо юридичних осіб є суголосними статтям щодо фізичних осіб. Тут і право на найменування (ст.315-1), право на цифровий образ (315-2), право на символіку (315-3), право на репутацію (315-6), на інформацію (315-7), на професійну таємницю (ст.315-8), на таємницю кореспонденції (315-9), на цифрову приватність (315-10).

В цілому «хвороби» статей щодо суспільного інтересу і неточності формулювань є аналогічними до статей про фізичні особи. 

Так, абз.2 ч.3 315-1 встановлює, що:

Використання найменування юридичної особи без згоди допускається лише у випадках, визначених Конституцією України, цим Кодексом та/або іншим законом, а також в інформаційних, наукових або освітніх цілях, за умови що це не вводить в оману та не завдає шкоди інтересам юридичної особи.

Зазначене положення є неповним, адже не передбачає, до прикладу, право на мирні зібрання, коли протестувальники можуть використовувати найменування юридичної особи, діяльність якої є предметом протесту. Вживання найменування у розслідуваннях журналістів чи активістів також завдаватиме шкоди. Ба бальше, юридична особа може бути предметом сатири, як доброї, коли інтернет-користувачі створюють інтернет-меми так і злої, коли юрособа «зашкварюється» чи то в гендерних упередженнях чи власної власноті. Таким чином положення щодо суспільного інтересу має бути враховане. Таке зауваження доречне і до ч.2 ст. 315-2:

Юридична особа має право вимагати виправлення, обмеження поширення або видалення інформації, що спотворює її цифровий образ.

Особливу стурбованість викликає положення ч.4 ст.315-6 щодо захисту репутації.

4. Критика юридичної особи не повинна порушувати презумпцію добропорядності юридичної особи, якщо інше не доведено судом.

Фактично ця норма забороняє критику як таку. Адже критика, а не критиканство вказує на порушення того самого принципу добропорядності — скидання нечистот в море, забудова зелених зон, неякісна або нездорова продукція, неетична корпоративна культура, ознаки корупції — все це є елементами критики, а відтак реалізації свободи вираження поглядів. Свобода вираження може турбувати, шокувати чи бути контроверсійною. Якщо критика є дифамаційною, наведені вище інструменти уже задовольняють можливість особи захищатися. 

Досить контроверсійним є положення абз.3 ч.4 ст.315-7:

Юридична особа має право бути поінформованою про кожний випадок запиту на отримання інформації стосовно неї з державних реєстрів іншими особами, крім випадків, визначених законом.

Законопроєкт не говорить про те, яким самим може бути інформування. Проте, у випадку негайного інформування така норма може нести загрозу всій розслідувальній журналістиці, адже об’єкт розслідування може вжити заходів щоб приховати або заблокувати розслідування, а відтак суспільство не отримає суспільно важливу інформацію. Таке положення має залишитися на рівні права ознайомлення з інформацією про себе.  

В контекст таємниці договорів ч.3 ст.315-8 потребує уточнення формулювання з метою запобігання двоякого тлумачення.

3. Юридична особа може встановлювати обмежений режим доступу до інформації за родом своєї діяльності, що не є публічною, якщо інше не визначено законом.

 Так, в законодавстві використовується поняття публічної інформації в контексті інформації як відкритої, так і з обмеженим доступом, що є в розпорядженні органів державної влади, місцевого самоврядування та інших розпорядників. В наведеній частині публічну слід замінити на відкриту, тим паче той же цивільний кодекс оперує поняттям комерційної таємниці, яка попри назву є конфіденційною інформацією юридичної особи. Зміни в цю статтю проєктом не внесено. Аналогічно до фізичних осіб розкриття таємниці договорів в контексті суспільного інтересу не передбачено. 

Ще одна проблемна точка є абз.2 ч.2 ст. 315-9:

Використання кореспонденції шляхом опублікування здійснюється лише за згодою особи, яка направила таку кореспонденцію, та особи, яка отримала її.

Основна відмінність юридичної особи від фізичної, що вона є суб’єктом правовідносин і в зверненнях громадян і в доступі до публічної інформації. Тому, відповідь отримана від юридичної особи хоч і є кореспонденцією, але має інший правовий режим. Таким чином зазначене положення має бути доповнене положенням про звернення і реалізації доступу до публічної інформації. 

Замість підсумку

Положення запропонованої редакції статей Цивільного кодексу в цілому мають багато позивних змін, що враховують zeitgeist. Утім, низка положень в такі редакції становить загрозу свободі вираження та зібрань. Відсутність балансу приватності і свободи слова та суспільного інтересу, відсутність правової визначеності і часових обмежень, заборона критики, а також низка положень, що значно утруднюють журналістські і антикорупційні розслідування — це той комплекс змін, що має бути виправлений. 

Окремою проблемою є брак точкових знань і неузгодженість положень кодексу і профільних законів —  проблема з персональними даними, передачею, соціальними мережами вказує на необхідність узгодження термінологічного і понятійного апарату. Також кодекс містить багато деталізацій, які більшою мірою властиві профільним законам. Уже чинне законодавство оперує поняттями, які зникли з нашого життя, як от телеграми, відеограми чи передачі. Надсилання MMS це теж вчорашнє явище, як і перераховування видів медіа, які чудово згадані в профільному законі про медіа. 

То зрада чи перемога? Очевидно, що відповісти на це питання можна буде на етапі дискусії і внесенні поправок. В інтересах України ухвалити прогресивні зміни, які зафіксують право на цифровий образ і захист від дипфейків, але так само в інтересах України не втратити напрацювання, які вивели Україну в рейтингах відкритості та модерності, адже закон про доступ до публічної інформації все ще перебуває, уже 14 років поспіль, відповідно до міжнародних рейтингів в першій двадцятці, а закон про медіа запровадив положення, які лише потім запровадив ЄС в Європейському акті про свободу медіа.