<p">З 1 по 5 жовтня у Києві відбудеться Linoleum — найбільший фестиваль, що присвячений анімації в Україні. Окрім показів, серед яких конкурсні програми, спеціальні секції та тематичні добірки від міжнародних кураторів, цього року фокус фестивалю — на освітніх програмах, практичних лекціях і розмовах про ШІ, анімацію як бізнес і сферу загалом.

«Детектор медіа» поговорив із директоркою фестивалю Анастасією Верлінською про те, яким буде Linoleum 2025, що лякає та мотивує в анімації та як ШІ стає новим трендом. 

— Який зараз стан української анімаційної індустрії загалом?

— На мою думку, «анімаційна індустрія» звучить занадто гучно: після вторгнення обсяги виробництва та внутрішнє фінансування різко скоротилися, що позначилося на всій галузі. Болить багато чого, і все це ми окреслили серед істотних проблем сектору в межах проєкту RES-POL. Це, зокрема, й обмежене фінансування з боку інституцій, які підтримують анімаційні проєкти, й те, що програми фондів не відповідають реальним потребам і вимогам виробництва анімації. І відсутність співпраці між навчальними закладами й індустрією, і те, що спеціальності, які пропонують виші в Україні, не відповідають актуальним вимогам індустрії, а окрім того, відтік фахівців за кордон і ще багато чого.

• Читайте також: Ярина Заяць, PPV: Культуру на рівні держави звикли сприймати як сферу розваг і фінансувати за залишковим принципом

Водночас зауважу, що цього року маємо велику кількість студентських робіт — чого я не спостерігала в минулі роки. З кожним роком кількість заявок до українського конкурсу зростає, і це дає надію, що ми здатні відновити свої спроможності.

— Як вплинула війна на кількість і якість анімаційних проєктів?

— Після початку вторгнення більшість студій переналаштувалися на сервісні послуги й працюють здебільшого на іноземний ринок. Кількість власне професійних робіт різко зменшилася, адже короткометражна анімація та серіали переважно фінансувалися Держкіно України. Багато хто шукає копродукцію з іншими країнами, проте все одно потрібно вкладати власні кошти й мати справді цікаву ідею. Поки що проєктів, які знайшли фінансування, дуже мало; як приклади — «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої (копродукція з фондами Чехії та Словаччини) та «Київський торт» Микити Лиськова (фінансування Естонського кінофонду). Нині я спостерігаю також тенденцію до створення серіалів авторами-одинаками — це цікавий феномен. Водночас не зовсім зрозуміло, на який результат можна розраховувати, адже переглядів небагато, та й не всі такі роботи достатньо якісні.

• Читайте також: Анімаційний фільм «Я померла в Ірпені» здобув перемогу на фестивалі короткометражного кіно у Франції

— Які нові техніки або тренди найсильніше змінюють українську та світову анімацію сьогодні?

— Штучний інтелект. Навколо нього найбільше скандалів, питань, переживань і інновацій. Ми говоритимемо про це на фестивалі: про ШІ в освіті, про ШІ й дітей, про ШІ й таланти. На мою думку, паніка довкола цього дещо перебільшена, адже рано чи пізно з’явиться інша технологія й змінить хід речей. Це еволюція, і до неї треба вміти адаптуватися.

— Як би ви описали Linoleum для людини, яка вперше про нього чує?

— Місія фестивалю — промоція незалежної анімації як в Україні, так і за кордоном, а також підтримка сектору загалом. Нам важливо показати, що анімація — мистецтво, яке здатне пояснювати складне простою мовою, порушувати важкі теми у спосіб, що не травмує, та відображати будь-які стани й почуття людини.

Якщо говорити про український контекст, ми — чи не найбільша інституція, що підтримує анімаційний сектор: це наша головна спеціалізація та функція, і ви справді ніде більше не побачите такої кількості анімації. Окрім цього, ми використовуємо це мистецтво, щоб не лише навчати бачити прекрасне, а й допомагати заробляти. Тож цього року ми проводимо практичні воркшопи з роботи з брендами, говоритимемо про реалії ринку та вихід на іноземні майданчики. Ще ми не просто фестиваль, а структура, яка вивчає сектор і проводить різні дослідження, спрямовані на розуміння проблем і поліпшення ситуації. Не можу сказати, що ми кардинально відрізняємося від колег за кордоном у концепції, але ми точно багато креативимо в умовах обмеженого бюджету — і саме так народжуються ідеї, які навряд чи з’явилися б за стабільності та безпеки.

• Читайте також: «Коли знімаю стоп-моушн — ніби зливаюся з лялькою», — режисерка анімації Анастасія Фалілеєва

— Чим цьогорічний фестиваль відрізняється від попередніх?

— Щороку ми обираємо нову тему, і цьогоріч це «Ритуали прав» (Human Rites/Human Rights). Вона виникла ще наприкінці минулого року, коли я помітила велику кількість дописів про нескінченні порушення прав людини в різних куточках світу — доволі часто пов’язані з «дивними», «неприйнятними» традиціями, ритуалами та звичаями інших народів. Я згадала, що філософи часто наголошували: поняття «мир» не надто відповідає людській природі; ми перебуваємо в стані постійної боротьби й виживання, а «мир» радше є паузою між ними. Ми постійно воюємо, намагаємося щось комусь довести, піддаємося закидам і пропаганді. Нам справді важко залишатися людяними. Фактично ми самі, наша природа, і є причиною більшості наших бід.

— Які фільми чи програми ви особисто б порадили в програмі цього року?

— Усі покази української анімації — конкурс, New faces, ретроспектива Радни Сахалтуєва, а також фільми «Київський торт» Микити Лиськова, Off Time Нати Метлух і «Моя бабуся — парашутистка» Поліни Піддубної в Міжнародному конкурсі. Окремо — наші спецпідбірки, куровані іноземними колегами: добірка про права та ритуали від DOK Leipzig і програма про тілесність, кохання та квір — від Якуба Спєвака, директора фестивалю Fest Anča у Словаччині.

— Як ви працюєте з українськими та закордонними кураторами й кураторками для відбору програм?

— Коли ми фіналізуємо концепт і тему фестивалю, думаємо, хто найкраще зможе «поговорити» про це мовою програмування фестивальної програми. Відповідно цього року, наприклад, ми запросили фестиваль DOK Leipzig, що спеціалізується на документальному кіно й анімації, щоб курувати програму на головну тему Linoleum — «Ритуали прав». Торік у нас було одразу чотири підбірки на тему Playgrounds — про кохання, ритуали та про саму анімацію як вид мистецтва. Ми є членами Асоціації європейських анімаційних фестивалів, і завдяки цьому краще розуміємо, кого запрошувати й хто справді зможе передати, зокрема, й наше бачення.

— Чи бачите ви зміни в аудиторії за останні роки? Чи зростає інтерес до анімації у дорослих?

— Більшість наших показів орієнтована на аудиторію 16+, але, аби інтерес зростав, потрібно повноцінно займатися дистрибуцією, їздити з показами, організовувати дискусії — і таким чином закохувати дедалі більше людей в анімацію. Ми активно робили це до вторгнення, проте зараз більше сфокусовані на підтримці галузі, і нам не завжди вдається подорожувати Україною. Та сподіваємося, що з наступного року ситуація зміниться, і ми відновимо наші тури.

— Як просувати українську анімацію на міжнародних майданчиках?

— Щороку ми проводимо покази за кордоном, і 2022—2023 роки були піковими в цьому сенсі. Саме тоді я зрозуміла, що у сфері анімації ми стали основним комунікатором між Україною й іншими фестивалями та майданчиками. Ми ніколи не працювали так багато, як у перший рік вторгнення; напевно, я й не зможу перелічити всі події, які були проведені за кордоном на підтримку української анімації.

Зараз ажіотаж довкола України спав, однак у різних країнах з’явилося багато спільнот, які заснували фестивалі українського кіно чи української культури, де демонструють і наші добірки. Наш голос не має слабшати — особливо на тлі вже відкритого прийняття росіян і показів їхніх фільмів, зокрема тих, що фінансуються коштом їхнього мінкульту. Щоб тримати планку, нам потрібно і багато виробляти, і багато подорожувати; з останнім ми намагаємося давати раду: іноді я їду за власний кошт, аби представити програму чи просто бути присутньою для налагодження контактів. Важливо, щоб нас сприймали не як тих, хто просить, а як тих, хто справді талановитий, якісно працює й реалізовує круті ідеї.

— Чи є в планах вихід фестивалю за межі Києва або інші формати, наприклад, VR чи онлайн-ретроспективи?

— Через велику кількість кінофестивалів у Києві, які відбуваються в один і той самий період, я думаю про перенесення Linoleum до іншого міста. Поки що це лише роздуми, і зрозуміліше стане ближче до кінця року — спочатку треба розібратися з цьогорічним випуском фестивалю. Ми справді щороку експериментуємо: цього року, наприклад, багато воркшопів і більше індустрійних подій. VR-покази у нас трапляються раз на два роки, бо більшість фільмів у цій технології не надто цікаві, тож доводиться чекати, аби зібрати справді сильну добірку. Онлайн-формат потребує більшої роботи з правами й авторами; цього року на це не було ресурсу, проте, можливо, наступного щось вийде. У будь-якому разі ми завжди в прямому контакті зі спільнотою та створюємо програму, яка передусім була б корисною для неї та об’єднувала людей у колаборації. Найприємніше, що можна почути після фестивалю: «Завдяки фестивалю ми знайшли одне одного» або «вирішили почати створювати анімацію».

Я б ще додала, що іноді трапляються дуже складні проєкти, але анімаційна спільнота — тепле середовище, у якому хочеться перебувати й спостерігати за народженням і розвитком крутих ідей. Так само приємно, коли твої проєкти допомагають іншим у самореалізації чи в роботі з травмами.