Медіа по суті виконують функцію своєрідного «гучномовця» для масової свідомості. Вони транслюють безперечні «істини» і розпинають ворогів, які виступають проти цього. Медіа завжди сильніші за окремого глядача/читача, оскільки його голос не чути.

Успіх пропаганди завжди ґрунтується на тому, щоб не допустити поширення конкурента — контрпропаганди. За радянських часів закордонні радіостанції глушили, закордонні газети хоч і продавали, але тільки ті, які видавала компартія тих країн, де їх друкували. Тобто джерело їхнього фінансування все одно було з Москви. А хто платить, той і замовляє музику...

Інформація тільки на перший погляд здається нейтральною, відповідно, правдивою. Але вже саме потрапляння в поле уваги масової свідомості цієї, а не іншої інформації демонструє її роль, оскільки інша інформація не отримає такого ж поширення.

СРСР весь час рухався між посиленням і пом’якшенням своєї політики щодо населення. Фізики/хіміки не становили політичної небезпеки, оскільки об’єкт їхніх досліджень завжди був поза політикою. Влада навіть заплющувала очі, коли вони порушували деякі правила, оскільки фізики-хіміки створювали зброю. Наприклад, Ландау наклеїв на стіну антисталінську листівку, але його за допомогою Курчатова, який звернувся до Берії, «витягли» як дуже важливого фахівця ядерного проєкту.

Для влади страшні гуманітарії, які вміють говорити або писати на суспільні теми. Тут список «неулюбленців» прямує до нескінченності. Комунікації — це їхня професія, від якої не відмовляються ні на роботі, ні вдома. З ними влада боролася завжди.

Ленін у 22—23 роках висилає за кордон усіх, хто активно виступав у пресі проти радянської влади. Цей репресивний механізм отримав назву філософських поїздів і пароплавів. Активних критиків відправили не до в’язниці, а за кордон, що з точки зору сьогодення виглядає як перемога, оскільки їм зберегли життя і свободу. За часів Сталіна їх уже відправляли в табори. Не думаю, що їх боялися, просто інформаційне поле весь час зачищалося, щоб контрдумка не прозвучала ні в газеті, ні в куплеті, не отримавши подальшого поширення.

Післявоєнні зміни, коли радянський солдат побував за кордоном, познайомившись з рівнем життя, наприклад, у Німеччині, а потім майже всі громадяни побачили масу трофейних фільмів на екранах, поставили владу перед необхідністю почати закручувати гайки. Наприклад, у 1949 році довелося розпочати боротьбу з «низькопоклонством перед Заходом». Це все різні назви одного і того ж керованого процесу — змусити підкоритися власній цензурі — «думай, перш ніж говорити». Держава видаляла всі «цеглинки», що вказували не туди, наприклад, французька булка стала «міською», не змінивши свого смаку... «І хрускіт французької булки» потрапив у пісню... Російський науковець і письменник з антиукраїнськими поглядами Сергій Кара-Мурза навіть написав статтю «Під хрускіт французької булки».

Цей досвід боротьби з «низькопоклонством» явно проглядається і сьогодні, коли російська влада знову активно захищає інформаційний простір від ворожих підступів. Ось подібні рішення: «1 вересня 2025 року в Росії набули чинності нові репресивні закони. Наприклад, за пошук “екстремістських матеріалів” в Інтернеті росіян будуть штрафувати. Також будуть штрафувати за рекламу VPN та інших засобів обходу блокувань, заборону “іноагентам” займатися освітньою та просвітницькою діяльністю. Книгарні вже попередили, що за продаж книг “іноагентів” їх позбавлять муніципальних пільг і заборонять поставляти книги в школи та бібліотеки. Блогери не сумніваються, що влада на цьому не зупиниться», — пише російська служба «Радіо Свобода».

Радянська влада жила за принципом «влада завжди права». Допустивши можливість протилежного, можна потрапити в складну ситуацію. Влада завжди й усюди хоче чути не правду про себе, а винятково хорошу правду про себе. Це як поліцейський начальник у п’єсі Шварца, який виходив підслуховувати, що говорять люди, одягаючи чоботи зі шпорами, оскільки без них, як він говорив, можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш...

Чистота інформаційного простору розглядається як запорука соціального здоров’я... Або ще така була народна мудрість у ті часи: менше знаєш — краще спиш...

Наша історія надто парадоксальна. З плином часу хороші люди або події стають поганими й навпаки. Сталін від «батька народу» швидко перейшов до статусу «ворога народу». Дивно, але Берія в постсталінський період розробляє плани найрадикальніших реформ, що заперечують сталінський світ. Путін пішов шляхом посилення сталінських часів: сталінський ворог народу став тепер путінським іноагентом. Причому Путін людина пітерська, не столична, він добре розуміє, що робить погано. Правда, це була його професія — боротися з «іноагентами», оскільки він виходець із П’ятого управління, яке боролося з інакомисленням, а ніякий не розвідник, як його подавали в президентських виборах. У Дрездені, де він служив, ніякий розвідник за визначенням не потрібен.

Але мінливі ситуації змушують бути іншими навіть найзапекліших. Ось приклад Берії, який зайнявся «відлигою» раніше за всіх: «Після смерті Сталіна Лаврентій Павлович призначений міністром внутрішніх справ. По суті, він стає одним із головних претендентів на пост глави СРСР. Тільки ось одна прикра обставина: народ його не любив. Симпатію радянських громадян Берія вирішив завойовувати ліберальними кроками, задумавши “першу відлигу”. Він готує проєкт указу про амністію, що передбачає звільнення більше мільйона осіб, припиняє справу лікарів, реабілітує ряд партійних діячів і воєначальників. Крім того, Берія виступає за боротьбу з культом особистості. Ці кроки не на жарт стривожили інших кандидатів на лідерство — голову Ради міністрів СРСР Георгія Маленкова і Микиту Хрущова, ім’я якого спочатку залишалося в тіні. Нова політика Берії могла завоювати довіру радянських людей. І тоді Хрущов і Маленков починають “обробляти” членів Президії ЦК КПРС, щоб ті виступили проти Берії. Останній же вибирає тактику співпраці, загалом не виявляючи особливого прагнення зосередити у своїх руках одноосібну владу» — пише авторка статті про Берію Олена Бухтєєва на російському сайті «Дилетант».

І ще: «Черговим його “ліберальним” кроком могло стати розголошення імен тих, хто був безпосередньо причетний до репресій. Позбутися такої людини, демонізувати її фігуру — означало показати, як успішно партія бореться з беззаконням і витягує уроки зі своїх помилок. Побоювалися і державного перевороту, з огляду на колосальний вплив Берії в силових відомствах. “Берія знав настрої людей, агентура у нього була дуже велика, така, що навіть важко сказати, скільки було агентів... Це небезпечний ворог, який втерся в абсолютну довіру до Сталіна”, — пише Хрущов у своїх мемуарах».

Політична чистота інформаційного та віртуального простору є ідеалом для будь-якої держави, оскільки не вимагає додаткової роботи. Чим сильніше звучить «іноголос», тим сильніше повинна працювати пропаганда. Вона є не тільки в газеті, але й у фільмі, романі, підручнику. У сукупності це і є загальною картиною світу, створюваною пропагандою.

Чого боїться Путін? Негативу про себе і своє правління... Висловлена думка небезпечніша за ту, що ховається в головах. З цієї причини удар влади спрямований на тих, хто дозволяє собі висловлюватися. Чесно кажучи, це не такий сильний удар, який свого часу застосовували Сталін або Ленін, щоб зменшити циркуляцію негативної інформації про себе і своє правління.

У влади завжди є те, що хочеться приховати. І саме це хвилює населення. Тут їхні інтереси протилежні. Влада приховує, ми хочемо відкрити. Гарне слово і кішці приємне. А державі — й поготів...

Пропаганда — це голос держави. Результатом її стає єдність розуміння того, що відбувається. Таке розуміння виробляється десятиліттями, пропаганда робить це швидше. Єдина модель світу потрібна на різних рівнях.

Країна завжди буде сильнішою, маючи єдину картину світу. З цієї причини «генераторами» єдиної картини світу є школа, література і мистецтво. У кожній народній казці була «цеглинка» національної картини світу.

Захід весь час представляли в СРСР і як ворога, і як зразок для наслідування. Це така політична шизофренія. Але чим довше людина перебувала під впливом пропаганди, тим сильніше звучало в її голові, що Захід — це ворог.

З цієї причини в нашій історії знову і знову відновлювалася боротьба з Заходом у масовій свідомості. Після війни 41—45 років була розгорнута кампанія з боротьби з «низькопоклонством перед Заходом», тобто викоріненням ролі Заходу в масовій свідомості.

Була розгорнута чергова кампанія: «Відновлення переслідувань починається незабаром після закінчення війни та в активній формі (тобто з конкретними юридичними наслідками для підозрюваних у “низькопоклонстві”) триває аж до смерті Сталіна і деякий час після неї, попутно з іншими всесоюзними політичними кампаніями — по боротьбі з “безідейністю”, “аполітизмом”, “ідеалізмом”, “космополітизмом”, “формалізмом”, “вейсманізмом-морганізмом”, “єврейським буржуазним націоналізмом” тощо (боротьбою з “достоєвщиною” в літературі та мистецтві, з “веселовщиною” в літературознавстві, з “марризмом”, індоєвропеїстикою та компаративістикою — в лінгвістиці тощо), — проводилися “збори”, “суди честі” й інші подібні форми псевдосоціальної активності за вказівкою влади. Свій внесок в активізацію кампанії в післявоєнний час і розв’язання цькування неугодних внесли деякі видатні радянські вчені, зокрема академік Петро Леонідович Капіца (сам незабаром звинувачений в “пропаганді відвертого космополітизму”). Апогей цькування владою неугодних режиму спостерігається в 1948 році, коли процес зливається з кампанією по боротьбі з “безрідними космополітами” і набуває шовіністичних форм», — ідеться у російськомовній статті у Вікіпедії під назвою «Борьба с “низкопоклонством перед Западом”».

Це зараз легко читати й писати, але уявіть, як страшно було тоді тим, чиєю професією саме було читання і написання статей і книг. Тобто держава, умовно кажучи, змінювала на ходу розуміння світу.

Вибухові зміни картини світу дуже болісно сприймаються масовою свідомістю. Вона «гальмується» і не хоче їх приймати. Це норма для масової свідомості, зате діти сприймуть це добре за допомогою шкільних уроків і підручників. Вони не є живими свідками, а спираються на вже готові потоки — підручники, фільми, вистави... Понад те, школа або університет ще змушують усе це конспектувати, щоб відповідати й отримувати за це оцінки.

Масова свідомість завжди живе у світі чужих думок... і чужої пам’яті, проте внесення в неї кардинальних змін є дуже болючим. Людині завжди хочеться жити у мирі з самою собою, але й із державою. Саме пропаганда дає «ключик» до цього світу. Але зміна цього світу, радикальна чи ні, веде до політичної шизофренії, оскільки в мозку має змінитися найголовніше — що таке добре і що таке погано... Особливо це важко для тих, чиєю професією є читати-писати-думати...

Ілюстрація створена за допомогю ШІ