Фінал цьогорічного Венеційського кінофестивалю, який традиційно вважається головним стартовим майданчиком для осінньо-зимових прем’єр, виявився не менш драматичним, ніж фільми конкурсної програми. Ранком останнього дня публіка та кінокритики обговорювали не майбутніх переможців, а скандал усередині журі. Бразильська акторка Фернанда Торрес раптово залишила Лідо, написавши в інстаграмі коротке, але промовисте: «До побачення, Венеціє!». Інсайдери одразу заговорили про серйозні суперечки серед журі, яке очолював американський режисер Александр Пейн. За кулісами ширилися чутки, що члени журі буквально пересварилися, вирішуючи, кому ж дістанеться головний приз — «Золотий лев».

Головні переможці та гучні розчарування

В останні фестивальні дні сильне враження справила нова робота угорської режисерки Ільдіко Еньєді Silent Friend («Тихий друг»). Це неспішна інтелектуальна трилогія, дія якої розгортається у ботанічному саду німецького університетського містечка під час пандемії COVID-19. Три різні історії об’єднує одна мовчазна присутність — стародавнє дерево гінкго, що стає не лише своєрідним свідком людських переживань, але й повноправним героєм. Стрічка, у якій поєднуються гумор, філософські роздуми та поетичне бачення природи, припала до смаку Александру Пейну.

«Тихий друг» 

Проте більшість журі, за чутками, була готова віддати «Золотого лева» фільму The Voice of Hind Rajab («Голос Хінд Раджаб») — болючій історії про восьмирічну палестинську дівчинку, замкнену в автомобілі серед тіл убитих батьків, яка дзвонить у службу порятунку, благаючи про допомогу. Ця картина, спродюсована серед інших Бредом Піттом, Хоакіном Феніксом і Руні Марою, викликала бурю емоцій у залі: глядачі ридали вголос, а після фінальних титрів лунали 22-хвилинні овації — новий рекорд фестивалю. Та попри весь резонанс, «Золотий лев» у підсумку дістався не цій стрічці.

«Голос Хінд Раджаб»

Головною несподіванкою вечора стало оголошення переможцем фільму Джима Джармуша Father Mother Sister Brother («Батько Мати Сестра Брат»). Його перемога здивувала багатьох критиків, адже до останнього фаворитами вважалися саме The Voice of Hind Rajab та чорна комедія південнокорейського майстра Пака Чхан Ука No Other Choice («Немає іншого вибору»). Останній узагалі залишився без нагород, хоча йому пророкували високі шанси на перемогу.

«Батько Мати Сестра Брат»

Не менш резонансною стала перемога Бенні Сафді, який отримав «Срібного лева» за режисуру стрічки The Smashing Machine («Незламний»). Це спортивна драма, в якій зійшлися дві зірки — Двейн «Скала» Джонсон у ролі бійця ММА Марка Керра й український чемпіон Олександр Усик, котрий у фіналі опиняється з ним на одному ринзі. Успіх фільму може стати переломним моментом для обох акторів: Джонсон уперше здобув серйозне визнання в авторському кіно, а Усик несподівано для себе опинився у світлі кінематографічних софітів.

Серед акторських нагород виділилися одразу три яскраві перемоги: китайська акторка Сін Чжилей за The Sun Rises on Us All («Сонце сходить для всіх»), італійська легенда Тоні Сервілло за La Grazia («Милість») Паоло Соррентіно та молода швейцарка Луна Ведлер, яка отримала премію Марчелло Мастроянні як найкраща молода акторка за роль у Silent Friend.

Хто стане фаворитом «Оскара»

Венеція традиційно не гарантує прямих перемог на «Оскарі», проте часто відкриває сильних претендентів. Достатньо згадати Хоакіна Фенікса (Joker), Брендана Фрейзера (The Whale) чи Едріена Броуді (The Brutalist). Цього року головним кандидатом на американську премію називають Двейна Джонсона — його перформанс у The Smashing Machine уже охрестили найсильнішою драматичною роботою кар’єри.

«Франкенштейн» 

Не менше уваги привернули й інші акторські дуети та сольні ролі. У Йоргоса Лантімоса («Бугонія») Емма Стоун та Джессі Племонс зіграли викрадачку та її жертву, створивши дивний і тривожний альянс. В оригінальному баченні «Франкенштейна» Оскар Айзек постає як романтичний безумець, тоді як Джейкоб Елорді — як наївне й водночас жахливе творіння. Аманда Сейфрід у The Testament of Ann Lee показала людяне й феміністичне обличчя релігійної секти шейкерів, а Джулія Робертс в After the Hunt («Після полювання») блискуче втілила професорку філософії з Єля, втягнену у скандал довкола звинувачень колеги.

«Бугонія»

Серед режисерів цього року у центрі уваги залишаються Кетрін Біґелоу, Ґільєрмо дель Торо та Йоргос Лантімос. Примітно, що всі троє зняли картини у властивому лише їм стилі. Біґелоу представила політичний трилер A House of Dynamite — тривожну, майже документально реалістичну стрічку про ядерні загрози. Дель Торо вкотре звернувся до своєї улюбленої теми — гуманістичної казки про монстрів. Лантімос із Bugonia повернувся до своєї грецької «нової хвилі», поєднавши абсурд, жорстокість і чорний гумор.

Сет Роген і модні збіги

Кожен фестиваль має своїх несподіваних героїв. Цього разу такою фігурою став Сет Роген. Його помічали на численних червоних доріжках, пресконференціях і вечірках, хоча жодного фільму він у Венеції не представляв. Ходять чутки, що актор проводив «польові дослідження» для нового сезону свого шоу The Studio.

«Після полювання»

Легкий наліт гламурного абсурду привніс і жартівливий флешмоб у соцмережах. Аманда Сейфрід пожартувала під інстаграм-постом Джулії Робертс, попросивши «позичити» її вбрання. За кілька днів обидві акторки з’явилися у майже однакових комплектах від Versace — хіба що з різними аксесуарами.

Політика на великому екрані

На жаль, чим довше триває війна в Україні, тим рідше про неї згадують на великих міжнародних форумах. Тема, яка ще кілька років тому була в центрі уваги, поступово зникає з дискусійних панелей і фестивальних залів. Українське кіно опинилося у надзвичайно складних умовах: брак фінансування, проблеми з виробництвом, відсутність системної державної підтримки та, головне, втрата людей — багато режисерів, операторів, сценаристів і акторів пішли воювати. Це призводить до того, що навіть найпрестижніші фестивалі все рідше відбирають українські роботи до своїх програм.

«Незламний»

Цього року на Венеційському кінофестивалі в конкурсній програмі був лише один короткометражний фільм з України — «Недоступні» Кирила Земляного (СУК). У ньому розповідається про волонтера, який раптово втрачає зв’язок зі своєю мамою, що залишилася на окупованій території. Це проста й водночас пронизлива історія про відчуття безсилля й відчайдушне прагнення почути рідний голос — навіть через ефемерні сигнали мобільного зв’язку.

Перед прем’єрою режисер виголосив емоційну промову, у якій нагадав про кричущу несправедливість: цього року вперше з початку повномасштабного вторгнення над фестивальним палацом підняли російський прапор і прийняли у програму роботу російського режисера — фільм Олександра Сокурова «Щоденник режисера» поза конкурсом. П’ятигодинна стрічка ґрунтується на записах режисера з його життя у 1961—1965 роках і супроводжується фрагментами відомих фільмів тієї епохи. І це попри його відверті слова: «Спочатку я зайду зі своїми фільмами, а потім уже Путін». Це не просто цинічна фраза, а пряме визнання культури як інструмента політичного впливу.

«Щоденник режисера» 

Також поза конкурсом відбулася прем’єра документальної стрічки Олександра Роднянського «Записки справжнього злочинця», знятої разом з українським режисером Андрієм Алфьоровим. В українських критиків склалося враження, що задекларована як особиста сповідь про війну, пам’ять і покоління, робота виявилася радше розмитою мозаїкою, що розпадається на фрагменти, ніж цілісним висловлюванням. Роднянський, апелюючи до історичних травм — від Чорнобиля й Бабиного Яру до розпаду СРСР і вторгнення 2022 року, — ніби свідомо тужить за радянським минулим, за втраченим простором, де особиста й національна історія зливалися в один наратив. Його спроба говорити про несвободу та її ціну виглядає суперечливою: замість розкрити актуальність сучасних українських досвідів, фільм повертає глядача у світ ностальгії за імперським минулим, яке саме й стало причиною нинішньої катастрофи.

«Немає іншого вибору»

Для українців це стало черговим болючим сигналом: світ поволі звикає до війни в Україні, а отже, витісняє її з інформаційного та культурного порядку денного. Парадоксально, але факт: коли йдеться про кіно, фестивальні програмери з більшим співчуттям реагують на палестинську трагедію, ніж на щоденні реалії української війни. «Голос Хінд Раджаб» Каутер Бен Ханьї, який отримав рекордні 22-хвилинні овації, став безумовним центром дискусій, тоді як українська короткометражка залишилася на маргінесі — її згадували радше в контексті політичної промови режисера, аніж як окремий художній жест.

«Милість»

Таким чином складається враження, що Україна більше не цікава світові — її образ поступово стирається з глобального культурного поля. Для фестивальної спільноти це лише ще один «старий конфлікт», який програє у медійній конкуренції новішим і драматичнішим подіям. Якщо Палестина зараз у центрі уваги — з гучними прем’єрами, маршами протесту й емоційними заявами кінематографістів, — то Україна опинилася майже поза кадром. І це, мабуть, найбільший виклик для нашої культури: як знову повернути свою історію на передній план, коли світові здається, що вона вже розказана.

82-й Венеційський кінофестиваль увійде в історію не лише як один із найбільш політизованих, але і як той, що продемонстрував гострий конфлікт між журі та публікою, розкол між кінематографічним авторством і політичним свідченням.

Фото: пресслужба Венеційського кінофестивалю