Викладаю в цьому семестрі курс «Продюсування в аудіовізуальних медіа» (основи документалістики — складник цієї дисципліни), тому запропонував своїм студентам-медіапродюсерам розпочати курс із перегляду фільму. Отримавши згоду на власну ініціативу й у студентів, і в адміністрації інституту, запропонував їм самим визначитися з кінотеатром, але оскільки похід у кіно збігався з часом наших занять, то наполіг, щоб присутність була максимальна, принаймні для тих, хто вже у Києві. Побачив у робочому чаті, що одна студентка відмовляється йти. Звісно, запитав чому саме. У відповідь отримав наступне: «У червні працювала волонтером на фестивалі Docudays, тому вже бачила це кіно. Фільм неймовірний, але… не хочу переживати це знову».

• Читайте також: Важливе кіно, яке має подивитися кожен

Ця відповідь фактично стала першою рефлексією на документальний фільм Мстислава Чернова, який вони мужньо дивилися майже у повному складі. Звісно, був разом із ними, але сидів трохи подалі, щоб мати можливість бачити їхню реакцію під час перегляду.

Скажу відразу, що попри інформацію, що «2000 метрів до Андріївки» за перший вікенд прокату подивилося 10 тисяч глядачів, що стало рекордом серед цьогорічних документальних фільмів в Україні, в день нашого перегляду у кінотеатрі було далеко до аншлагу. Фактично окрім нас у залі було ще 5—6 людей. І це ще не завершився перший тиждень прокату…

Але повернуся до фільму. Звісно, дивився тизер, читав відгуки колег і морально був готовий до перегляду. Але побачене вже з перших секунд і перших кадрів не те що вразило, а змусило майже зніяковіти… До тями повернули вже перші слова наших героїв, у всіх сеансах цього слова, і слова ці були нелітературною, брудною, неприйнятною для мене у повсякденному житті лайкою, матюками. Цих слів було ну дуже багато від самого початку кіносеансу. І як викладач, що ініціював цей, як казали в мої часи, «культпохід», відразу відчув свою відповідальність.

Подивився на студентів: у всіх увага на екран, звісно, вони чують те саме, що і я. Далі — кадри страшного бою: кров, бруд, крики, знову матюки, бажання вижити й урятувати пораненого…

Не буду переказувати побачене, єдине, що сказав студентам, — що цей фільм треба йти й дивитися, в першу чергу нам, українцям, хоча, як я зрозумів, автори задумували його більше для закордонної аудиторії. Але наша довга війна, на моє переконання, потребує саме зараз і саме такого звернення до внутрішньої аудиторії в Україні.

• Читайте також: «Щоб вони побачили, чому ця земля важлива і що ми за неї віддали». Чернов презентував «2000 метрів до Андріївки»

Після завершення майже двогодинного перегляду зазвичай гомінкі та голосні студенти залишалися сидіти у своїх кріслах. Хоча всі сиділи поруч, але ніхто ні з ким не говорив. І попкорн лишився. Бо таке кіно дивляться не з попкорном, тепер вони це точно знають.

Зрозуміло, що обговорення перенесли на наступне заняття, через кілька днів. І тут я майже мовчав, говорили вони. Причому звернули мою увагу на такі деталі, які я навіть не помітив. Передусім на саундтрек. Відразу кілька студентів сказали, що під враженням від музики до фільму, яку створив лауреат премії «Греммі» Сем Слейтер. Він же написав музику до фільмів «Чорнобиль» і «Джокер». Я взагалі ніякої музики не чув, і як не намагався — не міг пригадати.

• Читайте також: «2000 метрів до Андріївки»: Чернов здійснив те, що здається неможливим — одночасно антивоєнне і патріотичне кіно

Звернули студенти увагу і на прості діалоги наших воїнів про сім’ю, навчання, цигарки, на те, що було дуже боляче дивитися на прощання з героєм Гагаріним, на прапор, який попри все замайорів над Андріївкою, від якої залишилося згарище. Говорили і про надвисоку, мабуть, найвищу ціну, яку ми платимо за метри своєї Богом даної землі, й на слова Феді, бійця Третьої штурмової бригади, що «попри згарище і руїну, так само, як відростає листя на понівечених деревах, відбудуються і наші міста та села, вщент знищені ворогом».

А матюки з вуст наших воїнів під час смертельної сутички з ворогом ні на кого не справили враження, принаймні ніхто про це не згадував. Дарма я переживав.