Свій «Золотий горнець» казкар Ернст Теодор Амадей Гофман писав під артилерійську канонаду. Він жив у прифронтовому Дрездені, німці билися з Наполеоном. «У ці похмурі, фатальні дні, коли з дня на день якось продовжуєш своє існування, мене тягнуло писати як ніколи», — зізнавався Гофман.

Сьогодні ми цей феномен теж відчули. Жорстока російсько-українська війна не зупинила літературу. Хоча таки суттєво змінила усіх — і читацтво, і книгарів, і письменників.  Хтось боронить країну на нулі, хтось намагається вижити під бомбами й ракетами, хтось — шукає змогу писати, видавати й поширювати книжки. Це теж фронт — проти війни, негараздів і самої долі. Європа відкрила двері українським біженцям, а літературні резиденції надали свої майданчики авторам і авторкам з України. Тож література стала способом колективного європейського проживання воєнної травми.

З моменту повномасштабного вторгнення у 2022 році Росія цілеспрямовано б’є по українській книзі. Ракети зруйнували харківську друкарню «Фактор-Друк», спалили склади видавництва «Український пріоритет» у Києві. Внаслідок обстрілів безпілотниками постраждав будинок Національної спілки письменників. Видавничий бізнес постійно потерпає внаслідок фінансових і кадрових проблем, типових для воєнних часів. Однак, попри небувалі втрати, галузь не зникла. Навпаки — зуміла піднятися, а книгарні і бібліотеки переосмислили себе: стали культурними осередками, центрами незламності, клубами психологічної підтримки.

Парадоксально, але у воєнні роки сукупні тиражі книжок зростають. У сьогоднішніх книгарнях розбігаються очі від великої кількості й прекрасної поліграфічної якості книжок. Бачимо розмай перекладів із європейських мов. Небачені інтелектуальні скарби, за якими у радянські часи доводилося полювати по спецхранах, чорних ринках чи у самвидаві. Навіть у перші десятиліття Незалежності такого ми не бачили. І серед перекладів чимало творів про постколоніальний досвід: від Роберта Конквеста й Бенедикта Андерсена до Єви Томпсон, Тімоті Снайдера та Енн Епплбаум.

Держава ніби прокинулася й згадала: популяризація читання — не лише право, а й її обов'язок. Запрацювала програма видання суспільно значущих книжок та закупівлі їх для бібліотек. У парламенті навіть з’явилася група депутатів, що системно лобіює книгочитання й книговидання. Потужну роль відіграє Український інститут книги: він підтримує сучасних авторів, реалізує кілька держпрограм для видавців, бібліотек і читачів.

Молодь отримала грошові книжкові сертифікати в межах програми «єКнига». Завдяки урядовому «Національному кешбеку» з’явилася можливість купувати книжки, по суті, безплатно. У низці міст — Житомирі, Львові, Дніпрі, Тернополі — місцева влада започаткувала «Книжкову площу» — майданчики для буккросингу (обміну книжками між людьми) просто неба.

Книжкове життя пожвавили ярмарки й фестивалі. Поруч із традиційними «Форумом видавців» у Львові та «Книжковим арсеналом» у Києві тепер відбуваються ярмарки навіть у торговельних центрах столиці — «Гулівері», «Городку», «Республіці». А в прифронтовому Харкові проводять «Літературний ярмарок».

У цьому ж напрямку діють волонтери. Ініціатива «Подаруй книгу на фронт» збирає видання різних жанрів для військових. Стала широко відомою фотографія солдата, який читає книжку Тімоті Снайдера, лежачи в окопі.

Деякі підрозділи мають навіть власні «польові бібліотеки» — як бригада Нацгвардії «Хартія», де служить письменник Сергій Жадан. Покоління молодих людей, яке переживає війну, виявилося небайдужими до української книжки. У ситуаціях вельми драматичних — воєнних ризиків, періодичних ворожих обстрілів, втрати дому — відбуваються імпрези, презентації видань. 

В Україні несподівано виникають нові літературні події. У Києві — поетичний фестиваль «Протасів Яр» пам’яті загиблого воїна-розвідника Романа Ратушного. В Одесі навіть у бомбосховищах проходить міжнародний літературний фестиваль. У Житомирі відбувається популярна «Шодуарівська альтанка». У Харкові, попри постійні повітряні тривоги, проводяться поетичні слеми. А переможці їх вирушають із читаннями до Кривого Рогу та Одеси — міст, які самі теж часто потерпають від бомбардувань. Народжуються нові читацькі спільноти: книжкові блогери, онлайн-дискусійні клуби. Отже, парадокс: війна не відбила у людей бажання читати — навпаки, підсилила його.

То про що сьогодні говорить література? Вона точно не про втечу від дійсності. Навпаки. Людей завжди тягло до трансцендентного, а війна дає його надміру, витісняє інші теми. На перший план вийшли жанри швидкого реагування — вірші, щоденники, документалістика, навіть документальні п’єси, які культивує київський «Театр драматургів». Польська поетка Анета Камінська називає свої тексти про цю війну «документальною поезією», і це визначення пасує й українським авторам. Поезія виявилася одним із найзрозуміліших способів промовляти про воїнів, волонтерів, біженців, про втрати на перехрестях бід. Вірші не потребують приховувати емоції — навіть найгостріші і сокровенні.

На День Києва 25 травня 2025 року 115 поетів читали авторські тексти безперервно 24 години на Майдані Незалежності — попри нічні ракетні атаки. Кілька разів у столиці проводили акцію «Вірші у метро», де стенди з цитатами класиків і сучасників стали моральною підтримкою не лише для людей, що укривалися в метрополітені під час повітряних тривог, а й для поточних пасажирів. Щодо тем — переважають нині у віршах і прозі, ясна річ, трагедійні, драматичні. Й література повернула собі чіткий моральний вимір, який колись вважали «зайвим» у добу постмодернізму чи гламуру. Тепер добро і зло, вороги й побратими окреслюються без напівтонів. Встигла вийти вже не одна поетична антологія за участю авторів-військовослужбовців: наприклад, «Поміж сирен» (упорядник О. Сливинський) і «Римова. Війна» (упорядниця Ю. Бережко-Камінська).

З’явилося чимало історичної прози про різні періоди буття України: козаччину, визвольні змагання початку ХХ століття, розстріляне Відродження, Голодомор, Другу світову війну, часи радянських репресій. На сторінки книжок повертаються постаті, яких довго замовчували або очорнювали — Симон Петлюра, митрополит Андрей Шептицький, Степан Бандера, Андрій Мельник, українські дисиденти. Війна точиться не лише за майбутнє, а й за минуле — за право на власну історію.

Несподівано зріс інтерес до книжок і постатей 1920-х років. Що характеризувало той час? Його називають «епохою великого читання» (Дерек Томпсон), ерою розквіту книгарень і щорічного подвоєння (!) сумарних накладів виданих книжок. Тоді пошук потрібної книжки став модою, посиденьки у книгарнях — стилем життя. Щось схоже ми спостерігаємо й нині. У Харкові, де щодня падають бомби, всупереч цьому книгарні працюють, а молоді поети проводять слеми.

Зникла масова книгопродукція сусідньої країни і прошарок українських авторів, які писали російською мовою. Дехто — як Володимир Рафеєнко чи Еліна Свенцицька — перейшов на українську. Інші канули в небуття. Навіть ті, хто залишився під окупацією Криму чи сході або півдні, не стали для росіян взірцями «культурного розквіту». Навпаки — втратили читачів і можливості публікації і там, і тут. Імперська культурна платформа тане, наче крижаний архіпелаг. Мова стала головною ознакою приналежності до своєї держави, її кордонів і традицій.

На четвертому році війни ці культурні зрушення непросто охопити. Але осмислювати свою епоху — це покликання, зокрема, критиків. Варто пригадати засадничу цитату Миколи Рябчука: «Літературна критика в Україні ніколи не існувала… Жодна наша редакція не відстежує книжкових новинок із тією самою ретельністю, що й події в парламенті чи на футбольних полях. А тим часом саме щоденні газети, та ще тижневики, витворюють той мікрорівень, на якому формується повноцінний літературно-критичний дискурс» (Газета «Критика».  № 12 — 2002 р.).

І справді, той дискурс був слабким. На сьогодні ми майже втратили щоденні газети: більшість перебазувалася в онлайн. Та попри це в суспільстві не зник запит на розмову про книжку. Проте бракує і критиків, і майданчиків, де їхні тексти могли б виходити більш-менш регулярно. Однак вижили журнали «Київ», «Всесвіт», «Березіль», культурні видання «Кіно-Театр», «Антиквар», а також газети «Літературна Україна», «Критика», «Нова літературна газета». Вони витримали конкуренцію з сайтами та соцмережами завдяки зваженості й системності. Час від часу літературі віддають шпальти й загальносуспільні видання — «Український тиждень», «Країна», «NV», «Локальна історія». Але радше не в критичному, а літературознавчому аспекті.

Під час війни народжуються й нові журнали: молодіжний «Отак-о», рустикальний «Сівач», харківський «Люк».

Поруч із ними виходять альманахи. Виходить збірка переможців та фіналістів конкурсу військової поезії пам’яті Гліба Бабіча. Кращі зразки мариністики послідовно публікує що два роки «Морський збірник».

З подивом натрапляємо на цікаві регіональні альманахи з краєзнавчим ухилом:  «Південний Буг» (Хмельницький),  «Миргородські обрії» (Полтавщина), «Ковток життя» (Біла Церква), «Рівне літературне», «Інгульський степ» (Кропивниччина), «Квінтет» (Луцьк),  «Літературна Сокальщина» (Львівська обл.), «Літературна Жмеринщина» (Вінницька обл.). Вони теж стали голосами нашого буремного часу.

Свою нішу утримують й електронні медіа. «Детектор медіа», «Читомо», англомовний «Kyiv Independent», польскомовний «Dziennik Kijowski» регулярно звертаються до книжкової тематики. Сайти Спілки письменників та українського ПЕНу фіксують події літпроцесу й видавничої справи. У Кракові на підтримку нам після 2022 року почав виходити онлайн-часопис української й польської літератури «Посестри». А десятки книжкових блогерів у ютубі та соцмережах утворили новітню форму критики.

Неочікувано виявилося: навіть під час війни література отримує майданчики і ніші для спілкування наживо. Проводять велелюдні презентації книгарні мережі «Є»,  триповерховий книжковий палац «Сенс» на Хрещатику, фірмові магазини видавництва «Віват». Переосмислили свою функцію музеї, стали майданчиками для взаємної підтримки й «літературної терапії». Назвемо до прикладу Національний літературний музей, Одеський літературний музей, будинок-музей Максима Рильського в Києві, музей Михайла Коцюбинського в Чернігові, Літературний музей в Харкові тощо.

Столичний підвал кнайп-клубу «Купідон» на вулиці Чикаленка організовує щотижня відкриті конкурси віршів і прози. «Підвал культури» на вулиці Олеся Гончара в Києві проводить час від часу вечори-«літературники». Бібліотеки, театри, Православна академія ПЦУ під час війни гуртують людей довкола книжки. Часом імпрезу перериває сигнал тривоги — і слухачі сходять в укриття, щоб після відбою тривоги знову повернутися. Майже завжди поруч — скринька для збору коштів на ЗСУ чи на реабілітацію воїнів.

Війна перекреслює багато чого, але не здатна скасувати суспільно значущі практики читання. Навпаки: культура відповіла сплесками творчої енергії — «протуберанцями серця», якщо вжити метафору Івана Драча. Література стала протиотрутою до російської мілітарної пропаганди. І сьогодні складається відчуття: саме в часи випробувань, довготривалого збройного і морального протистояння з ворогом українська література — на підйомі.