Будь-яка соціальна система живе і рухається між прикладами надпозитиву і наднегативу. І ті, й інші, починаючи з релігії, активно використовуються, щоб утримувати людську поведінку в нормі. Пропаганда «грає» на тому й іншому варіантах: герої та зрадники дають приклади правильної та неправильної поведінки. За одні суспільство хвалить, за інші карає. Звичайна людина «живе» між ними. Її підштовхують на «героя», але оскільки часто цей варіант пов’язаний із втратою біологічного життя, хоча й отриманням соціального «довголіття», не всі готові його повторити. Але що більше розповідей про героїв ми чуємо, то вищою стає ймовірність «зміщення» норм поведінки саме в цей бік. За радянських часів були навіть «піонери-герої», тож не коханню, а подвигу «всі віки покірні». Павлик Морозов був для однієї вікової групи, Олексій Маресьєв — для іншої. Але, власне кажучи, так влаштована і релігійна парадигма, бо будує світ за допомогою святих і грішників, когось підносить, когось скидає.

Арістотель вважав, що виховання розуму без виховання серця не є вихованням взагалі. Просто в наш час масових комунікацій пропаганда стала автоматично і майже одночасно охоплювати всіх: дітей — у школі, дорослих — у телевізорі. І сьогодні додалися соцмережі, які теж наповнюються прикладами нової поведінки. Особливо сильно діє в цьому напрямку тікток. Але це сьогодні. А вчора все було в інструментарії телебачення. Згадаймо перші «Вогники», КВК, нескінченний потік слів від телеведучих... І над усім цим «ширяв» телеглядач. Це був його період бенкету... Нових слів і нових облич... Наприклад, на цьому трималася увага до перебудови...

Багато соціальних явищ перестворювали. Так сталося, наприклад, із Новим роком за допомогою телебачення. «Через роки я зрозумів, що це було створення міфу. У цивільній радянській релігії Новий рік був одним із головних свят — найтеплішим і найдомашнішим з усіх, з подарунками та надією на зміни на краще. Власне, практично у всіх релігійних і міфологічних системах є таке новорічне святкування, точка оновлення і водночас повторення, коли має піти все погане, а все хороше нехай залишиться і повториться. Але це свято не мало свого міфу — головної та повчальної історії, що пояснює, як влаштований світ і як нам у ньому жити. Такі історії були у всіх офіційних свят, насамперед — у Дня Перемоги, який став свого роду радянським Великоднем. А в Нового року її не було. Його повернули в радянський календар ще в тридцяті роки як заміну Різдву, але історія про немовля Ісуса, природно, ніяк не вписувалася в атеїстичний канон. А Дід Мороз зі Снігуронькою і мішком подарунків усе-таки не тягнув на повноцінну заміну: у цьому мішку не було ні пояснень, ні смислів, тільки іграшки з цукерками», — пише російський публіцист Андрій Десницький у роботі «Разъятое искусство. Эльдар Рязанов как зеркало деконструкции мифа».

Згадаймо й часову точку відліку — прем’єра фільму «Іронія долі, або З легкою парою!» була на новий 1976 рік. До речі, фільм увійшов у масову свідомість і надовго зберігся в пам’яті, ставши еталоном. Чого? Напевно, спокійного і радісного життя, щоправда, на екрані. Тобто телеекран може або розбурхувати всю країну, або відправляти її у варіант зимової сплячки.

Ось ще один такий самий приклад: «Хтось називає засідання З’їзду першим токшоу в телевізійній історії країни. Треба розуміти, яким шоком для неї стало таке видовище після довгих десятиліть одноголосного схвалення обраних на безальтернативній основі представників і представниць “блоку комуністів і безпартійних” і зачитування ними підготовлених апаратом президії промов — дедалі фальшивіших і тужливіших у міру старіння радянського режиму. Я чудово пам’ятаю свої враження від першої трансляції. Повернувшись додому зі школи, одразу ж увімкнув телевізор. У повітрі вже висіло: відбувається щось важливе, це потрібно дивитися обов’язково! Поки наш кольоровий “Рубін” нагрівався, я вже чув голос, він був зовсім не схожий на манеру розмови радянських високопоставлених діячів. Дуже інтелігентний, злегка затинається, без начальницьких ноток, але впевнений у своїй правоті — я ніколи не чув до цього, як говорить Сахаров», — пише російський публіцист Василь Жарков у роботі «“Титаник” перестройки. Первый съезд народных депутатов СССР (25 мая — 9 июня 1989) — забытый момент свободы и демократии».

І це теж, виходить, впровадження нового еталона політичного життя. Ми бачимо, що це був період активного створення стандартів телеправди, яка потім поступово загубилася, коли влада втратила до неї інтерес.

Сталінський час утримував інтерес до соціального життя процесами над ворогами народу. Це можна розглядати як «покарання» тих, хто ще не вчинив злочину, оскільки увага до таких повідомлень була колосальною. «13 січня 1953 року в газеті “Правда” вийшли редакційна стаття “Підлі шпигуни під маскою професорів-лікарів” і повідомлення ТАРС “Арешт групи лікарів-шкідників”. У цих матеріалах розповідалося про розкриту органами держбезпеки змову групи лікарів, які були агентами іноземних розвідок і хотіли позбутися керівників СРСР. Після публікації країною прокотилася хвиля (вже не перша) арештів медпрацівників різного рівня. На допитах лікарів змушували зізнатися в шпигунстві на користь капіталістичних країн, замаху на соратників Йосипа Сталіна й іншій шкідницькій діяльності. Багатьом заарештованим дуже пощастило: Сталін у цей час тяжко хворів і пішов із життя 5 березня 1953-го, перш ніж лікарів встигли засудити. Після того справу лікарів різко згорнули, заарештованих випустили на свободу і повністю реабілітували. Але не всі вони змогли оговтатися від того, що пережили в катівнях органів держбезпеки», — йдеться у статті «Дело врачей при Сталине: в чем заключалось, как развалилось, краткая суть» на російському ресурсі «Лента», яка перебуває в Україні під санкціями.

Тобто держава «грала» на страхах населення, утримуючи увагу за допомогою газетних комунікацій. Потім прийшло телебачення, яке могло легко перемикатися від радості до страхів і назад, коли це потрібно. Перебудову, коли треба було, теж створило телебачення. Тільки телебачення дає потрібний одномоментний ефект загальної уваги. ТБ може бути неглибоким, але завжди масовим. До речі, телебачення може часто перемагати правду, тому що побачене на екрані сильніше за будь-яку іншу комунікацію.

Телебачення кінця СРСР виявилося інструментарієм моментального входження в масову свідомість. Тому в напружені моменти нашого життя воно може давати відповіді на питання, які є у масової свідомості. Наприкінці радянського періоду були часи, коли вся країна сиділа біля телевізора, розуміючи, що побачене на власні очі не зможе скасувати ніяка преса. У сьогоднішнього тіктоку теж є елемент цього «побаченого на власні очі», просто його суспільна соціальність на порядок нижча. Тікток — це погляд на світ знизу, коли видно небагато, ТБ — згори, де видно все.

Телебачення також добре «заколисує» масову свідомість. Згадаймо періоди масового захоплення телесеріалами, особливо закордонними, в яких для радянської людини не могло бути нічого, крім казки. Але дорослим, виявляється, теж потрібні казки. Про що була «Рабиня Ізаура», ніхто сьогодні не пам’ятає, але тоді пам’ятали всі. Радше забували з’їзд КПРС, але не рабиню Ізауру... Такою, певно, теж телеказкою є телетрансляції спортивних змагань. Ми їх відносимо до цієї ж категорії, оскільки в результаті політичне відсувається на другий план, і політична активність людини «гасне». Вона потрапляє в іншу колективну групу, не менш численну.

Дуже добре з політичною активністю боролися телевізійні «Вогники». Їх дивилися всі, нарощуючи обсяги спільного «правильного» знання. Це були своєрідні колискові для масової свідомості. Вони не «будили», а присипляли... Іноді навіть у КВК могли проскочити нешкідливі політичні жарти. З цієї причини теленачальники не любили прямих трансляцій... Згадаймо улюблену мантру будь-якого начальницького персонажа — як би чого не вийшло...

Зі зникненням жорсткого соціального управління зникли старі смисли. Згадалося висловлювання «Сталіна на вас немає!», яке побутувало в ті часи. Неадекватна ідеологія потребує жорсткого утримання її в масовій свідомості. Саме це і робила в кризові періоди радянська влада. У 1922-му висилала, у 1937-му — саджала, у 1949-му — боролася з космополітизмом і низькопоклонством перед Заходом. Тобто кожні 12—15 років треба було закручувати гайки по новій, щоб зберегти владу. Але по суті справа не тільки в ідеології, а постійному відставанні економіки. Кризова економіка не сприяє вислуховуванню мудрих думок керівників. Люди починають ставити запитання. Спочатку — самі собі, потім намагаються почути відповіді від керівників країни. Молодь перша відвертається від неробочої економіки та ідеології. У відповідь влада починає закручувати соціальні гайки. Перестає працювати головний принцип «мовчання — знак згоди», оскільки люди перестають мовчати... Кожна революція починається зі слів, а закінчується зміною влади... Але така мета має також бути присутня в масовій свідомості. До речі, навіть казки вчать того, що за справедливість потрібно боротися...

Інструментарій впливу весь час змінюється. Сьогодні, наприклад, з’явився тікток, який першим освоює бізнес, потім прийде час політиків. До речі, ми потрапили в час втрати тяги до самостійного мислення. Нам знову потрібні «гуру» або полум’яні політики, які кричать біля мікрофонів.

Цю ситуацію впливу полегшує те, що населення поступово втрачає здатність до самостійного мислення. Сьогоднішній прихід штучного інтелекту взагалі веде до знищення критичного мислення. Ми справді станемо рівними, але у своєму незнанні, бо раніше прагнули вирівняти, навпаки, знання.

«Нумо жити дружно», — закликав герой радянського мультфільму. Але сучасний світ не захотів до них прислухатися...

Нам усім нав’язують синдром жертви, доводячи, що нічого змінити не можна і треба плисти за течією, — раптом за поворотом буде порятунок. Але, як правило, там немає виходу з цього стану «в’язниці», а в’язниця зі ще жорсткішими правилами.

Російський публіцист в еміграції Володимир Пастухов пише у своєму телеграм-каналі про одну з відомих російських судових справ, переходячи від конкретної ситуації до узагальнення: «Суд над Беркович (Євгенія Беркович — російська поетеса, драматургиня й режисерка, зазнала кримінального переслідування за свій спектакль, за статтею “виправдання тероризму” перебуває в колонії в Росії — “ДМ”), звісно, штука чистіша за Фауста Гете. Це дистильований терор, тобто терор, очищений від усього практичного. Беркович — не опозиціонерка, вона просто нелояльна і стилістично (естетично) чужа режиму. Її репресують не за дії, а за статус, за приналежність до чужої культури, яка руйнує гомогенність нової тоталітарної формації. Незрозуміла жорстокість влади, якщо вдуматися, в цьому випадку цілком зрозуміла. Культура, носієм якої є Беркович, — найлютіший ворог антикультури режиму. Ворог більш небезпечний, ніж політичні дисиденти. Трагічність становища Беркович саме в тому, що вона справжній, великий поет. Була б вона менш талановита, був би шанс. Але в цій кримінальній справі талант — це і є і злочин, і одночасно доказ провини».

І ще одне його спостереження: «Масштаб цього пиляцтва не піддається жодному обліку і перевершує все, що найсміливіша уява може запропонувати. І що довше триватиме війна, то очевидніше стане, що бандитська держава не здатна ні на що більше, ніж на імітацію патріотизму. На всіх рівнях системи осіли колишні й чинні охоронці, справжні й фальшиві полковники, великі шишки й дрібні сошки, й усім їм немає ніякого діла до путінської війни за одним винятком: їм дуже цікавий її бюджет. Путінський режим не здатний витримувати напругу тривалої війни, хоч як би намагався він запевнити оточення у зворотному. Війна придушила розмови про корупцію, але не саму корупцію. Навпаки, з війною корупція і пиляцтво тільки масштабувалися. Путін, намагаючись утриматися на хвилі історії, спровокував цунамі, з яким його система не здатна впоратися в принципі. Він повинен або поміняти систему, або програти. Ті, хто вірить, що Путін здатний змінити створену ним злодійську систему, нехай з’їздить на екскурсію на Подільський патронний завод».

Тюрма — це полегшений варіант державного управління, коли можна вимагати все, не даючи натомість нічого. Держава любить карати й не любить нагороджувати. Іноді, в радянському випадку навіть часто, вороги через десятиліття виявляються героями, і навпаки. Так радянська система час від часу змінювала плюс на мінус, а мінус на плюс. Вороги ставали героями, а герої — ворогами...

У стан в’язниці в принципі перейти легко, як показав відомий стенфордський тюремний експеримент. Серед найбільш важливих моментів виявили такі: «Деіндивідуалізація, знеособлення. Той, хто ще вчора був унікальною особистістю, що виділялася своїми характерними особливостями, як зовні, так і внутрішньо, потрапляючи до в’язниці, втрачає свою індивідуальність, стає просто “ув’язнений номер такий-то”. Ту ж саму процедуру проходять і новобранці в армії. Як було встановлено в низці експериментів, кінцевою метою використання військової форми є саме зміна психології. “Рядовий такий-то” набагато агресивніший, ніж “Іванов Петро Євгенович”, і йому психологічно набагато легше проявляти жорстокість до настільки ж знеособленого “солдата” ворожої армії. Мета форми — саме зняття психологічних бар’єрів щодо жорстокості. Бути жорстоким із людиною, яку ти сприймаєш як людину — дуже важко, бути жорстоким із “номером таким-то” набагато психологічно простіше. У зв’язку з цим форма як ув’язнених, так і охоронців відіграє важливу роль. Ту саму мету переслідували нашиті на грудях і на спині номери ув’язнених. Охоронці зверталися до ув’язнених тільки за їхніми номерами. Демаскулінізація. Чоловікові притаманні риси мужності, твердості, стійкості, сміливості й агресивності, рішучості. Звісно, ці риси характеру становлять низку вельми істотних незручностей для наглядачів, яким потрібні саме “м’які, піддатливі, поступливі, боязкі, нерішучі, легко керовані”, коротше — покірні та слухняні ув’язнені. Усе, що так чи так пов’язане з мужністю, з силою, владою — перебуває винятково у владі наглядачів (які мають як атрибут кийок). Демаскулінізація ув’язнених у цьому випадку виразилася в тому, що їх змусили носити жіночу панчоху на голові, позбавили можливості носити білизну й одягли в коротенькі халатики, через що вони одразу почали почуватися “не у своїй тарілці”, і вся їхня постава та рухи почали нагадувати жіночі, рухи втратили рішучість і стрімкість. Це також дало можливість охороні звертатися до ув’язнених “милашка”, “малятко” тощо», — пише американський психолог, автор експерименту Філіп Зімбардо у своїй книзі «Стенфордський тюремний експеримент».

Як бачимо, перед нами цілком природна реакція людини на людину, поставлену в інші умови. Природна в тому плані, що вона ненавчувана, а виникає майже автоматично.

Ми живемо у світі, який ніяк не може знайти себе. Сьогоднішнє правильне, завтра стає неправильним. І навпаки... Деякі покоління пройшли за своє життя кілька разів трансформації правди, яку знають усі.

Ілюстрація згенерована Grok3

Віктор Франкл сказав: «Коли ми не можемо змінити ситуацію, ми маємо змінити себе». Але це небезпечна порада...