Коли є інформаційна війна, то має працювати й інформаційний захист, який у своїй глибинній формі спирається на когнітивний захист. Інформаційний захист працює за конкретними ситуаціями, когнітивний будує свій світ, для якого не такі страшні інформаційні удари. Він відбиває їх як у поточному режимі — це інформаційний захист, так і в базовому — це когнітивний захист. Когнітивний захист — це, умовно кажучи, будівництво фортеці, інформаційний — латання дірок у вежах фортеці, завданих чужими інформаційними ударами. Когнітивний захист працює проти не одного, а безлічі інформаційних ударів. Це захист вищого порядку, ніж суто інформаційний.

Наш інформаційний світ замінює для нас за багатьма параметрами реальність. Ми знаємо багато чого не тому, що бачили реально, а тому, що нам про це розповіли. Але кожна така розповідь приходить із точкою зору «оповідача», який може бачити одні аспекти ситуації та забувати про інші.

Світ змінюється не так сильно, як нам видається. Замініть царя на президента і почитайте під таким кутом зору розповіді про минуле — і ви побачите дуже багато схожого. Світ — той самий, тільки ми в ньому «нові», тому нас багато чого дивує.

І сталінський світ не залишився тільки в кіно. Сьогоднішня Росія розгорнула широку кампанію боротьби з інакомисленням, намагаючись таким чином стабілізувати свою внутрішню ситуацію, просто затуляючи рота тим, хто думає інакше. Різноманітність змінюється на чітко дозволені потоки інформації. Усе це ми вже проходили в здавалося б далекі сталінські часи...

Це розворот усієї пропагандистської машини, оскільки вона не в змозі стримувати негатив. Тепер із негативом вирішили боротися сталінськими методами. А відповідно до них ворог має сидіти у в’язниці...

Правозахисник Сергій Давідіс аналізує ситуацію так: «Всієї кухні ми, звісно, не знаємо, але зрозуміло, що всім процесом керує адміністрація президента. Водночас ФСБ має досить значну самостійність, і можна уявити, що якісь локальні ініціативи виходять від неї. Загалом зараз іде війна — і їм усім важливо продати суспільству репресії якомога переконливіше. Так, можна припустити, що “антивоєнні” статті КК, ухвалені після початку війни, виглядали для суспільства не дуже переконливо — коли людей саджали за висловлювання проти війни, за висловлювання за мир. Інша річ, коли людину звинувачують у держзраді, у сприянні терористичній діяльності — це виглядає страшнішим, це легше продати суспільству. Це працює одночасно і на концепцію неприпустимості висловлення незгоди з владою, і на концепцію неприпустимості взаємодії із закордоном. Цей набір статей КК виявляється таким, що найбільше відповідає нинішнім пропагандистським та ідеологічним настановам [влади]».

Сталін вів таку боротьбу не тільки в далекому 37 році, а й у ближчому 1949-му, назвавши її тоді боротьбою з низькопоклонством перед Заходом. Путін під таким же гаслом рушив на Україну. І цей мем, що «Захід поганий»,, мав закріпити його становище. Інших причин для нападу немає. Захід перестає бути поганим тільки за часів так званої «розрядки», які час від часу теж настають.

Когнітивні основи інтерпретацій дають змогу застосовувати їх у безлічі ситуацій. У цьому плані інформація є зброєю для таких когнітивних трансформацій. Перебудова була одним із таких прикладів, коли багато чого було піддано реінтерпретації.

Путін помилився, розв’язавши війну з Україною, яку не може виграти. Негативні наслідки її і для Заходу, і для російського суспільства виявилися занадто великими. А все і завжди робиться для того, щоб громадська думка не бачила того, що несе країні негатив. Звідси зростання ролі медіа в критичні періоди історії. Влада починає посилено контролювати всі інформаційні потоки. Усе це було в минулому...

Сьогодні світ намагаються повернути назад. Звідси всі миттєво виниклі прийоми з минулого, починаючи з іноагентів. І політінформації в школі, і запеклі публіцисти на екрані — все це прикмети давно забутих часів.

Будь-яка така кампанія незалежно від того, проти кого вона ведеться, має важливе доповнення, вигідне для влади. У цей період будь-яка критика влади починає розглядатися як зрада національних інтересів. У принципі, влада так думає завжди. Але їй треба шукати можливості для покарання незадоволених. А в такий період це зробити легко.

Росія вирішила сьогодні карати за пошук не тих текстів у мережі: «Депутати ухвалили закон про штрафи до 5 тисяч рублів за “пошук завідомо екстремістських матеріалів та отримання доступу до них”, зокрема з використанням VPN-сервісів. Екстремістськими матеріалами російська влада вважає книжки, сайти, аудіо- та відеозаписи зі списку Мін’юсту; роботи лідерів нацистської Німеччини та фашистської Італії; виступи та зображення керівників СС, СД і гестапо; публікації, що виправдовують насильство і вбивства за національною, расовою або релігійною ознакою».

Іноагенти — це ті, хто пише, але читачів поки що не чіпали. Тепер узялися і за читачів... Умовно кажучи: іночитачі читають тексти іноагентів... А росдержава «пильнує», щоб карати й тих, й інших...

Але свого часу була навіть пісня зі словами: життя неможливо повернути назад... Люди завжди хочуть жити по-новому, а не по-старому... Ми постійно проскакуємо історичні періоди, абсолютно не виносячи звідти жодних уроків. Чи то швидкість велика, чи то мізки маленькі... І любимо в минулому не тих, кого потрібно любити. Наприклад, у кожному поколінні зберігається велика кількість любителів Сталіна...

Це стосується й Андропова. Племінниця Брежнєва, дочка його брата, який став заступником міністра будівництва в ту епоху, у своїх спогадах наводить такий факт. Якось Леонід Брежнєв прошепотів їй про Андропова: «Я його боюся. Це страшна людина». До речі, з життя самого Андропова вона згадує, що він любив огрядних жінок і давав їм квартири в центрі Москви... А всім нам він читав лекції про комуністичну мораль... До речі, вона чомусь говорить про Андропова, що в нього була погана освіта... Якась правда, мабуть, у цьому є, оскільки в інших спогадах згадується, що Андропов їздив до ВПШ на іспити не в урядовому «членовозі», який йому належав, а в комітетській «Волзі»...

Щоразу держава, яку створюють на нашій території, починає заляльковуватися в заповідник із тоталітарними правилами, оскільки так легше керувати, адже з вільними людьми занадто багато клопоту. А начальники в різні періоди захищаються навіть фразеологізмами на кшталт «Москва сльозам не вірить».

І це теж війна за свідомість, у якій мають «світитися» тільки правильні істини. Особливо це стосується історичних відсилань, які намагаються використати як фундамент для сучасних істин.

Історія та політика акцентують різні аспекти. Зіткнення історії та політики демонструє помилки сучасних політиків, які підганяють під свої погляди історичну дійсність. З історії висмикуються потрібні факти, щоб виправдати сучасну політику.

Що сильніше загострення політичних пристрастей, то сильніше історія підганяється під сьогоднішній день. Практично історія сьогодні стала виконувати роль учорашньої радянської ідеології. І вона хороша для політиків тим, що в історії завжди можна знайти потрібний зараз факт, яким можна виправдати будь-який аспект сучасності.

Ось один із таких прикладів: «На думку російського президента, війна з Польщею в 17 столітті передбачала “повернення російських земель”, але знову не згадувався той факт, що ці землі початково належали Київській Русі, яка історично не була російською державою. З іншого боку вона виростила сучасні російську, білоруську та українську держави. Сучасна Росія може відстежити своє походження головним чином від Московського князівства, яке довгий період свого існування до 1505 року не контролювало Київ, а лише частину українських земель».

Ми давно живемо не у світі фактів, а у світі їхніх інтерпретацій. А інтерпретації кожен намагається підігнати під свої сьогоднішні інтереси. Сьогоднішня історія стала нагадувати радянський марксизм-ленінізм, де завжди знаходили потрібний текст для виправдання доктрини. Але то був цитатний світ, а ми живемо у світі реальності, яка не завжди приємна.

Будувати когнітивний світ сучасників дуже важко. СРСР робив це не тільки освітою для дітей і новинами для дорослих, а й за допомогою сильного віртуального компонента. Кінофільмами, музеями, святами з демонстраціями трудящих... Телебачення перенесло все це на мініекрани, які стояли в кожній квартирі. Це був ніби тікток сучасності, де робилися кар’єри правильних акторів, режисерів, журналістів... Людина з екрана телевізора не могла говорити неправильні істини. І співати вона мала правильні пісні...

Світ за вікном завжди повторював «вигини», за які боровся телевізор. Усі й завжди жили правильно, саме так, як розповідали телекоментатори й газетні журналісти. Громив, наприклад, США зі США Віталій Коротич. У його біографії є і такий факт: «19 серпня 1991 року, перебуваючи в США, здав авіаквиток до Москви, побоюючись репресій з боку ГКЧП і залишився там жити. 26 серпня того ж року за рішенням журналістських зборів “Огонька” звільнений за виявлене боягузтво від обов’язків головного редактора». При цьому про Коротича пишуть, що він просував інтереси КДБ серед української еміграції в США.

Яковлєв підняв його свого часу на «Огонек» як ідеологічний рупор: «Поклав свій хижий погляд на нього сумнозвісний Олександр Миколайович Яковлєв, який, прийшовши слідом за Горбі на вершину влади на початку “перебудови”, став енергійно комплектувати власну ідеологічну команду. Завдання — спочатку поволі, а потім дедалі активніше вести підривну роботу з розвалу країни, дискредитації радянської влади, ганьби ідей соціалізму і комунізму. Визнав він підхожою для цього і фігуру Коротича, якого після відвертих бесід з ним призначив головним редактором журналу “Огонек”».

І ще: «спершу це були порівняно невеликі кроки з розкриття недоліків у житті країни; потім тенденційне “висвітлення” раніше заборонених тем, що стало можливим після проголошення Горбачовим гласності; а потім уже все перетворилося на густий потік “викриттів”. Потік згодом охопив майже всю пресу в країні, але скажімо прямо: почалося з “Огонька” Коротича! Новий керівник одразу ж став перетворювати його на сигнал для всіх, хто був причетний до журналістики».

Усі соціальні зміни йдуть не так швидко, як хочуть керівники. З цієї причини принципово зростає роль медіа. Згадаймо перебудову, яка розгорталася якраз більше в медіа, ніж у самому житті. Медіа ніби давали напрямок атаки, дедалі більше збільшуючи її швидкість. Перебудову почали й зробили медіа, щоправда, керовані керівництвом. Вони руйнували минулу когнітивну систему і вводили нову.

Медіа раніше за всіх пройшли свою перебудову, а потім їхня робота почала руйнувати вже й старі когнітивні правила, вводячи нові. Журнал «Огонек» був прикладом когнітивної війни, оскільки створював правила інтерпретації, під які можна було підводити потім реальність, щоб зробити її іншою. Можна навіть сказати так: інтерпретувати — не будувати...

Генерал Залужний каже: «Інформація — це поле бою. Програєш у головах — програєш на полі бою. Ворог лізе в кожен телефон і телевізор із пропагандою, фейками та ІПСО. Захист інформаційного простору так само важливий, як і ППО».

Що швидше розгортається ситуація, то сильніше її хвилі розбивають когнітивний захист або стримуються ним. Тут усе залежить від твердості саме когнітивного захисту. Якщо він сильний, жодні інформаційні атаки його не зруйнують. Радянський Союз розвалився, коли було зруйновано саме когнітивний захист.

Когнітивність функціонує в прихованому режимі, оскільки ми бачимо весь час реалізації її глибинних структур. Гарне уявлення про неї дають функціональні наративи. Ми весь час маємо справу з наративом десь реалізованим: у кіно, в літературі, в медіа. А базовий когнітивний за своєю суттю наратив стоїть поза полем нашої уваги. Ми зупиняємо свою увагу тільки тоді, коли наратив, що функціонує перед очима, суперечить базовому. Щоб такі випадки були рідкісними, базові наративи реалізуються скрізь: у кіно, в медіа, в літературі. Перебудова, наприклад, якраз змінювала базові наративи, «ламаючи» когнітивні уявлення масової свідомості.

Путін почав війну, помінявши наративи. Щоб Україна стала ворожою країною, з минулої «братньої сім’ї народів» її вивели приєднанням до іншої групи наративів. Була перебудова радянська, коли влада змінила когнітивну структуру, а Росія зробила перебудову російську, виносячи Україну в число ворожих держав.

Італія ввібрала російський стратегічний наратив, що спотворює історію. Причому все це вкладено в шкільні підручники історії, де це стає когнітивним баченням України, від якого відштовхуватиметься все інше. Школяр вчить заради іспиту, а запам’ятовує назавжди. Наприклад, пишеться, що Київ був «першою столицею російської території», що не відповідає реальності.

Наступні когнітивні точки, тобто ті, що увійшли до підручників: Київська Русь — колиска Росії, Україна — failed state, Крим повернувся в Росію після референдуму, оточення Росії країнами НАТО зумовлюють сучасну політику Кремля, існує Російський регіон, куди входять Росія, Україна, Білорусь, Молдова та країни Балтії, культура Східної Європи ідентична російській.

Когнітивний захист (і напад) важливі через свій базовий характер. Держави закладають цей інструментарій ще в школі, потім він утримується літературою і мистецтвом. Це, простіше кажучи, карта світу в голові, причому кожного. У нашій історії найсильнішим був радянський когнітивний варіант. Його утримували всі: знизу — доверху. Від учителів у школі до керівників. Сталін, наприклад, зупинив нарис Бориса Полевого в «Комсомольской правде» про подвиг Маресьєва, запропонувавши йому написати замість цього повість. У термінах того, про що йшлося вище, Сталін запропонував йому замість інформаційного створити когнітивний текст. А вже на базі нього можуть з’являтися нові герої.

Школа задає когнітивну «арифметику», література і мистецтво — когнітивну "алгебру". Це все будівництво когнітивного захисту для масової свідомості. Ніхто не проходить повз школу, бо вона обов'язкова, і її підручники вчать правил життя, які можуть потрапити навіть в елементарну арифметику. Література та мистецтво не мають компонента обов’язковості для всіх, як школа, тож вони мають бути привабливими для масової свідомості.

Новини можуть порушувати побудовану когнітивну «арифметику», тому їх можна визнати когнітивною «алгеброю». Наприклад, китайську політику в цій сфері характеризують так: «Владна комуністична партія розширила інформаційний контроль відтоді, як китайський лідер Сі Цзіньпін прийшов до влади у 2012, розглядаючи це як спосіб запобігання заворушенням. Багато і багато тем від негативних новин про економіку до ЛГБТ-ідентичності підпали під деяку форму цензурування. В останні пів року масові атаки, де людина вбиває або ранить безліч людей за допомогою машини або ножа, схоже, були додані до списку». Зрозуміло, що відсутність інформації про подібні речі створюється свідомо, щоб не активізувати подібні думки та дії.

Так само можна аналізувати італійські шкільні підручники, вибудувані за московськими когнітивними лекалами, про них пишуть так: «Україна, а також Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія є державами, що не відбулися — неуспішні держави. [...] Україну представлено як надзвичайно бідну, відсталу, корумповану та нездатну до самоврядування країну, що з’явилася майже “нізвідки” після розпаду СРСР. Схожі наративи зустрічаються щодо Молдови та Білорусі, рідше — Балтії».

Усе це важливі й цікаві приклади того, що когнітивна інформація закладається через підручники в голови школярів. Задавши таку базу, далі вже легше, оскільки вкидаються лише поточні підтвердження вже введеного.

Когнітивний захист і напад створюють модель світу, певні когнітивні «окуляри», які відбирають у світі інформацію, що підтверджує введене раніше, і відкидають те, що їй суперечить. І це дуже ефективно. Адже більшість людей не мають своїх власних уявлень, користуючись тим, що їм розповідають. ЛГБТ у Росії заборонив Верховний суд. Тобто дозволена тепер буде тільки негативна інформація.

Нами керують смисли, свої й чужі, тобто когнітивні захист і напад. О. Щоткіна аналізує останню хвилю еміграції так: «під час особистих розпитувань про причини “запізнілого” від’їзду у відповідь різні люди дають різні слова. Але в кінцевому підсумку всі вони зводяться до одного й того ж — “більше не було сенсу залишатися”. Тобто військова еміграція другої-третьої тощо хвиль — це дуже часто саме про сенс, а не про небезпеку і страх. Наша “втома” — це насамперед брак смислу і тільки в другу — брак сну. Так само як наша стійкість, яку ми культивуємо, має одну опору — ми бачимо сенс у своїх діях. Якщо ми починаємо його втрачати, стійкість дає тріщину. Смисли пронизують суспільство, об’єднують його і дають кожному його члену можливість спертися на щось або когось у момент слабкості».

Когнітивний захист оберігає від інформаційних інтервенцій, тоді «чужа» інформація піддається сумнівам, оскільки є «своя». Інститути школи (для молодих) і медіа (для старших поколінь) оперують тими чи тими наративами, з якими дуже важко боротися, бо вони зазвичай вводяться заздалегідь. Масова свідомість завжди краще сприймає те, що відповідає її уявленням, а не порушує їх. Хоча дуже часто нова когнітивність проникає в наші мізки з книжок і кіно, наприклад, оскільки вони мають масовий характер через розважальну форму їхнього контенту.