Десять років тому, саме влітку, відбулася українська прем’єра мого документального фільму «Хто нас розвів?». Спочатку його показали на Першому національному (нині — Суспільне), згодом — на «5 каналі» та «Еспресо». На всіх телеканалах фільм транслювали по кілька разів — у 2015—2016 роках.

Чому я згадую ці події саме зараз? — таке питання може виникнути у читача цього блогу. Навіщо про це говорити, якщо час, у якому ми живемо, переповнений інформацією не лише про повномасштабну війну, а й про інші інфоприводи, що нашаровуються один на одного. Люди, які намагаються стежити за подіями, часто просто губляться в потоці новин, що стрімко пролітають повз нас.

Але я вважаю важливим згадати цю подію, яка, на мою думку, була значущою не лише для мене. Адже саме ця документальна стрічка стала для мене своєрідним вхідним квитком — із журналіста, який донедавна працював у Росії, я став частиною української журналістики. А ще — це фіксація: як самих подій 2014—2015 років, так і рефлексій на них із боку пересічних українців, а також їхніх родичів, друзів і колег у Росії. Це було фіксування почуття подиву, спроби достукатися до рідних — «там», у Росії — і натомість отримане повне нерозуміння, зневагу, зверхність.

Звісно, я як автор фільму від самого початку не міг бути «десь посередині». Бо війна, яку розв’язала моя колишня батьківщина, була для мене категорично неприйнятною — саме про це й ішлося у фільмі. Центральною сюжетною лінією стрічки стала моя історія та історія мого двоюрідного брата, який досі мешкає у Львові. Саме за цю позицію мене ще у 2015 році на пропагандистському ТБ у Росії (канал «Росія») таврували як «бандерівця» і «зрадника». За що їм — щира подяка вже з 2025 року.

Звісно, текст закадрового голосу, який супроводжує шість героїчних історій у фільмі, нині звучав би інакше. Тоді я цілком серйозно вважав, що (цитую себе) українці і росіяни — «два народи з різними головами, але одним серцем». Повномасштабне вторгнення остаточно поставило крапку: жодних спільних органів між нашими народами не існує! Втім, у той час так думав не лише я — так вважало багато українців. І це — частина нашої тодішньої реальності.

У Росії фільм показали лише на телеканалі «Дождь» — сноби від опозиції дали згоду і поставили його в ефір у найнерейтинговіший час. Але і за це — дякую. Іншої аудиторії в Росії бути й не могло.

Та ще одна важлива річ: у цьому фільмі відбулося справжнє пророцтво. Буква Z, яка згодом стала символом сучасного російського фашизму, вперше з’явилася саме в графічному оформленні мого фільму «Хто нас розвів?». Як це сталося — зараз уже важко знайти логічне пояснення. Важливо інше: ця фіксація відбулася, і тому цінно спостерігати, як трансформувалося українське суспільство — і як дедалі глибше занурювалися в Z-фашизм жителі імперії, що розвалюється на наших очах.